У Путіна є один страх, і він не пов’язаний з Навальним - Віталій Чепинога

У Путіна є один страх, і він не пов’язаний з Навальним - Віталій Чепинога

Вчора, 16 лютого, в російській колонії №3, в Ямало-Ненецькому окрузі, помер Олексій Навальний. Найбільший, і, мабуть, єдиний реальний опозиціонер до режиму російського президента Путіна.

Великої сенсації в цьому немає. Російська влада завжди вбивала і вбиватиме всіх, хто з нею бодай трохи не згоден, хто їй міг наважитися кинути виклик. Хоча б теоретично. Політковська, Старовойтова, Нємцов, Навальний.

Не те щоб нам, українцям, це якось сильно боліло. Ми давно й послідовно не бачимо за російськими опозиціонерами жодного серйозного потенціалу для того аби вони в Росії щось реально могли змінити. До того ж нам з досвіду відомо, що коли добре пошкребти будь-якого російського ліберала, з нього неодмінно прогляне імперець і шовініст.

Олексій Навальний не був святою людиною, ані для української, ані для світової демократії. Свого часу він вийшов з кола російських націоналістів. Він образливо висловлювався про Грузію, про Україну. Казав, що Росії не варто повертати Україні Крим ("бо це – не бутерброд"). Але він був символом для певної частини російської демократії, якщо така десь існує в природі.

Якась наївна частина українського суспільства також покладала на нього надії. Мовляв, ось прийде Навальний, ми проведемо мирні переговори, повернемо Крим з Донбасом, демілітаризуємо Росію аж до Уралу, отримаємо компенсації за всі наші страждання, і заживемо мирно та дружно до скону віків.

Сама існування "феномену Навального" дозволяло багатьом ставити риторичні питання: чи можлива інша Росія? Чи можлива Росія демократична, неагресивна, притомна? Чи можна взагалі на тих неосяжних просторах тайги, тундри і вічної мерзлоти збудувати щось відмінне від царства темної сатрапії й деспотії?

І на всі ці питання ми однозначно відповідаємо: ні, не можлива, не можна.

Якось американський журналіст і аналітик Фарід Закарія сказав, що Росія надто завелика для того, щоб стати нормальною цивілізованою країною. Я б сказав, що Росія – надто Росія, аби бодай колись стати чимось іншим. Деспотизм, тоталітаризм, диктатура – це єдиноможлива форма існування Росії в її сучасних кордонах. За будь-яких інших умов, це утворення просто провалюється само в себе, як згасла зірка. Під вагою власної маси і гравітації. Тому мені легше уявити демократичним окреме Казанське ханство, Московське удільне князівство, або якусь Далекосхідну республіку, ніж Росію загалом. Лібералізувати Росію не під силу жодному Навальному.

Вся історія російського лібералізму вкладається в біографію трьох людей і складає загалом три десятиліття на весь російський історичний "синопсис". Це реформи царя Олександра ІІ, так звана "відлига" Микити Хрущова та горбачовська "перестройка" 1985-1991 років. Ну, хай, додамо сюди ще "лібералізм" Бориса Єльцина, який мав в своїй основі скоріше, затятий алкоголізм першого російського президента, ніж прихильність до демократичних цінностей та чеснот.

Але й ці нетривалі та слабкі російські "лібералізми" були дуже й дуже умовні. Бо царя Олександра ІІ ("Освободителя") тогочасна російська опозиція таки називала "вішальником", а Україна отримала від нього Валуєвський циркуляр та Емський указ. За часів Хрущова світ мав карибську кризу і цілком реальну загрозу світової ядерної війни, горбачовський "лібералізм" уславився спробою кривавого приборкання Кавказу та країн Балтії, і зрештою вилився в заколот ГКЧП. А за Єльцина була Чечня.

Тобто, називати все це "лібералізмом" можна лише порівнявши з попередніми геть темними епохами та наступним правлінням. Бо ж усі ці лібералізми виливалися згодом у такі відкати, реакції та ревізії, що краще було б і не починати.