"Путін не впізнає себе" - Ігор Гулик

"Путін не впізнає себе" - Ігор Гулик

Виступаючи перед вдячною аудиторією в Анадирі (якійсь дірі російської глибинки) московський відлюдник поскаржився, що друзі та однокурсники не впізнають його

"Я рідко, але зустрічаюсь зі своїми однокласниками, однокурсниками. Вони часто дивляться на мене і кажуть: "Я от не вірю... Ти це чи не ти?", - бідкався Путін.

Не зрозуміло, однак, як так виходить. Коли у Москві російський зверхник приймає дружин "ветеранів СВО", то перед вікопомним рандеву, його гостей тримають на карантині. В Анадир Путін приїхав зненацька. З друзями, мабуть, зустрічається теж, не вживаючи при цьому потрібних карантинних заходів. Тут не впізнаєш самого себе, коли, за словами людей, що вивчають путінський "феномен", у тебе надцять двійників.

Та облишмо конспірологію для її прихильників. Що лежить на поверхні, так це те, що Путін насправді змінився. Це вже не той гонористий задирака, що розповідав про спеціальну військову операцію в Україні як про щось нетривале та скороминуще.

Зараз Путін змушений особисто змінювати "цілі" затіяної ним же війни, маневрувати між західними санкціями, кланятися східним деспотам на кшталт Сі, аятол чи Кіма, аби ті тримали збройні арсенали "другої армії світу" на пристойному рівні.

Путін часто видає недвозначні сигнали про готовність до мирних перемовин, але завжди в потрібному для нього контексті. Він хотів би домовлятися Заходом, і лише без України. Думаю, це не тільки рецидиви імперської пихи та бажання бути серед світових лідерів. Путін чудово усвідомлює, що коли за стіл перемовин сядуть українці, то йому забракне аргументів, аби прикрити російські воєнні злочини, вчинені за його безпосереднього потурання. Він наговорив вже на кілька сотень літ в’язниці, причому, ніхто його за язик особливо не тягнув.

"Не кожна людина знає, як буде поводитись, коли вона опиняється на певному рівні відповідальності", - це продовження анадирського монологу президента Росії. Так, звісно, і Путін не знає, як йому поводитися зараз, коли його військо зазнає небачених втрат на західному фронті. Принаймні, він уперше натрапив на безвихідь у війні: його армія не може перемогти на полі бою, аргументи для пропаганди фактично вичерпані, вони не працюють не тільки назовні, а й у самій Росії. Він, звісно, ставить на те, що довга війна вичерпає ресурс не тільки України, а й Заходу. На те, що політична турбулентність на час виборів у європейських країнах і головно — у США спричинить появу обнадійливих для нього лідерів та обставин.

Путін також зазирає у рот Китаю, — він пообіцяв Сі Цзиньпіну, що здатний воювати в Україні щонайменше п’ять років, і тепер очікує, коли Пекін збереться з силами, аби напасти на Тайвань. Поза залежного, звісно, незручна, незвична, вона змінює людину до невпізнання, але що вдієш…

Хоча… Якщо відверто, мені самовпевненість диктатора і горизонт його планування, трішки смішні. Коли 72-річний чоловік починає щось обіцяти чи планувати на п’ять років уперед, то, погодьтеся, виглядає це не надто адекватно. Особливо, в Росії, з її дикунськими традиціями передання влади чи наслідування престолу. Особливо у нашому непевному світі.

Сьогодні надійшла звістка, що у Санкт-Петербурзі помер такий собі Володимир Хавінсон, вчений, доктор медичних наук. Цілих 20 років він опікувався проблемою довголіття Путіна, і навіть пообіцяв, що той житиме ще щонайменше літ 20. Путін, звісно, мав підстави вірити світилу, позаяк воно не тільки говорило, а й направду рятувало багатьох. А ще – Хавінсон був одним з німецької обойми Путіна (народився в НДР). Але що ж, навіть фахівці з довголіття умирають…