"Карма, вона така..." - Олена Кудренко

"Карма, вона така..." - Олена Кудренко

Передивляючись відео з Бєлгорода, згадала, як до нас колись діставала російська арта.

Хочеться сказати: Як. Це. До біса. Страшно.

Який це холодний липкий страх.

Як здригались стіни мого будинку. Як дрижали вікна. Як відкривались внутрішньокімнатні двері від вибухової хвилі.

Я півтора роки спала на кинутому на підлогу матраці. В кутку під сходами, де по дві стіни від вулиці. Бо спочатку нас обстрілювали з артилерії. Потім літали російські бомбардувальники над дахом. Випускали на місто свої вбивчі авіабомби. Згадую, як ми містом і областю сиділи в темряві, навмисно вимикаючи світло, бо мусили дотримуватися світломаскування. Якими темними без вуличного освітлення були наші вулиці. Довго. Більше року. Ми ходили з ліхтариками, бо інакше ніяк.

Як над нашим місцевим ринком збили ракету, і люди лежали на землі, прикриваючи голови руками від страху за своє життя.

Як зруйнували спортивну базу недалеко від мене. Ракетою. І старий літній дитячий табір. Ракетою. І як минулу зиму всі сиділи без світла, бо рахували вибухи на електростанціях. Я одного разу дев'ять нарахувала. В одну точку били. Дев'ять разів.

Зараз я хотіла би спитати їх: що вам, страшно?

Але який сенс?

СВО відкотилася на російську територію, отримавши в пику від нас.

Тепер на нашій багатостраждальній Салтівці відновлюються торгівельні центри та супермаркети. А Бєлгород закриває свої. І школи також.

Карма, так?