"Дядько Тарас та дядько Степан" - Олена Кудренко

"Дядько Тарас та дядько Степан" - Олена Кудренко

Що дядько Тарас, що дядько Степан - постаті однозначно сильніші за багатьох російських, та й світових. Бо, для початку, стали на сторону, яка мала всі шанси програти більш багатолюдному, та більш ресурсному супротивнику. Це як ті самі "три дні", які давали Україні на початку лютого два роки тому. Майже всі навкруги думали, що однозначно росія переможе, і тому які там шанси в України? Треба відійти в бік та подивитись, чия візьме.

Дядько Тарас з тих, хто в бік не став би. Нічого собі ситуація, коли ти з сестрами та братами як беспритульник, сам по собі, напівголодний, шастаєш по селу без нагляду - а батьки з ранку до ночі на панщині? Більшість не задасть питання "чому?" А він задав. І далі його критичне мислення штовхає до більш серйозних роздумів:

- чому, дійсно?

- як так сталося?

- хто винен?

- що робити?

Відповідь: "борітеся, поборете". Ні багато, ні мало - перестати бути меншовартісним. Бо й у самого Тараса меншовартості, виходить, не було ні граму. Як і в Степана Андрійовича.

Наші люди.

Я нерідко чую про вроджену гоноровість поляків, як національну рису. Та боже ж ти мій, про гоноровість вільних українців нічого не чули? Ніхто не хоче порівняти тих, хто поневолював, з тими, хто був поневолений та в таких умовах бився за свою волю? Оце дійсно гоноровість з усіх гоноровостей. І пошукайте когось такого ж рівня переваги, хто стає на сторону слабшу за можливостями, за ресурсами, оточену з усіх боків бажаючими мати твої землі, твій хліб, твої робочі руки, твої мізки, - і не відступає. Доречі, наше сьогодення доводить, що ми маємо тисячі, десятки тисяч "Тарасів", які не відступили та врятували нас на краю прірви.

Ох, дядько Тарасе...

З пронизливим поглядом та впертістю просувати свою позицію, навіть розуміючи, що ти в меншості. Навряд чи заурядну людину зробили би такою відомою історично, якщо би був ніким. Ніяким. Бо ж не Ленін, який пхав поперед себе хворобливий більшовизм. Не Сталін, який мріяв про особисту владу над іншими країнами. Не те чмо, яке сьогодні втілює рашизм як нову (або стару, просто була прихованою) ідеологію сучасної росії.

Наші люди, історичні постаті, - іншого рівня. Це коли Я - це не про особисту владу, а про волю цілого народу. І це коли Моє - це не про особисті повноваження керувати поневоленими країнами, а про власну вільну територію, якій досить годувати "викормишів" (це я так росіян всіх років називаю). Я і Моє - це не про его. Це про дещо більше. Про вічне. Про головне.

Якщо ти дивишся на нас - ми боремося. Може як завжди, в меншості - але боремося.

І поборемо.

Ти ж сам давав настанови. Ми почули.