"Бог всьо відіт..."
Це каже жителька Бєлгорода, коли їй страшно. Коли в Бєлгороді вибухає, працює ППО та зникає світло.
Звісно, все бачить. Йому там все, як на долоні.
І знищені міста, і загиблі діти. І те, як в спини нам, автоматами. І те, як дівчата наші після знущань перестають хотіти жити. Як кожен ...-тий покалічений. Як в темряві ховаємось в закуток, бо будинок здригається від вибухів. Як втрачаємо надію. Як перестаємо мріяти. Як падаємо від втоми. Як руйнуються стосунки від нервового напруження. Як розгрібаємо завали та знаходимо чергові тіла, частини або ж те, що стало попелом...
Я не вірю в Бога, вибачайте. Але якщо він є, то він не може не бачити. Навідміну від росіян, які мають очі, мають вуха, мають кінцівки, вміють ходити, говорити, але ніколи не стануть нам подібними. І тут я би повною мірою проявила свою високомірність та відсутність меншовартості, та гидливість щодо них, але за це зазвичай банять.
Відсутність милосердя та відсутність здатності пробачати виправдана, якщо ти українець. Я не бачу підстав мати їх по відношенню до ворога. Відсутність емпатії, втрата бажання колись мирно співіснувати - це нормально. Сором'язливо ховати свою ненависть - шкідливо для нашої нервової системи. "Нам не треба їх території", чи "нам не треба від них нічого, аби повернути своє" - так, повернути. А далі записати в Конституцію необхідність доїти їх на всі ресурси, що вони нам винні.
Бо єдине, що, на мій погляд, має тепер значення - це СПРАВЕДЛИВІСТЬ. До біса якісь правила, норми, виховання - все це не спрацьовує, коли ти живеш поряд з вбивцею. Добрі сусіди поряд з росіянами не виживають. Бо ти або Білорусь з її втраченою державністю, або покусані Грузія-Молдова, або закривавлена Україна.
Нехай отримують назад те, на що у них піднялася рука.
