Щоб оцінити перспективи закінчення московсько-української війни, варто спершу нагадати собі підвалини конфлікту. Принаймні, як їх бачить агресор. Адже війна не закінчиться доти, доки не зникне її причина.
У кремлі у головах реально триває «велике збирання земель», розпочате ще з XV століття, коли конала Золота Орда, а її уламки заходились боротись за спадщину.
А московські князі оголосили претензії ще й на іншу територію – на землі Київської Руси. Бандитське кубло, або територія, де збирали для Орди данину люди з ярликом від Орди – захотіло пограбувати, а потім і закріпити за собою землі Держави. Московські землі лежали далеко від усіх центрів, московити вважали землі Руси чужими – і тим зухваліше почали претендувати на володіння ними. І воювали за них – способами і методами, засвоєними за часів перебування в Орді.
Цим історичним аспектом часто нехтують і в Україні, і на Заході, оцінюючи московщину як споріднений із західною цивілізацією державний організм. Тому будують різні теоретичні концепції «часткового» закінчення війни. Приводять навіть історичні паралелі, де теж була задіяна москва – це коли вона «відпускала» жертву, тимчасово задовольнившись частиною.
Проте, як і щодо Німеччини, і Кореї, і навіть Фінляндії – ішлося все-таки про «сусідське», «не-своє». Його би прихопити «щоб було» - але як не вийшло, то й не вийшло. Відірвали шмат, але ті вижили – ну, можливо, якось буде нагода павтаріть. Хіба що країни Балтії тут випадають з ряду – але щодо них росія і поводиться набагато агресивніше і тисне набагато системніше, ніж на Фінляндію, наприклад.
На відміну від згаданих земель, Україна – це питання московського самовизначення. Без України саме питання державності підвисає. Сама московія пов'язана мовою, особливим прочитанням історії, ідеологією/церквою і територією – "скрєпами". Тому усі 30 років після розпаду срср і істеблішмент, і пересічні московити вважали незалежність України чимось несправжнім, тимчасовим.
Ми для них є певним уособлененям поразки москви у Холодній війні. Яку, стверджуючи реванш за цю поразку, треба «виправити» і «повернути». Відхід України – це заперечення претензій на Русь. На державність. Падає міф про Русь як росію. А крім того, якщо українцям можна, то чому не можна пермякам, калмикам, дагестанцям і іншим народам?
Це тому для нас нема альтернативи курсу на НАТО і ЄС. Бо саме це – гарантований захист. Табу для хижака – бо військова атака на НАТО означатиме гарантовану поразку. Півтора десятки систем HIMARS і кілька 155-мм артбатарей фактично зупинили весняно-літній наступ рф минулого року. Установка Patriot закрила небо над Києвом від хвалених «Кінжалов» і «Іскандєров». Технології мають значення. Якщо поштучне застосування створює якісну відмінність – всі можуть уявити, чим закінчиться застосування масове.
Саме тому росія опиратиметься будь-якій формі вступу України до НАТО. Опиратиметься, доки матиме бодай найменші засоби. Бо інакше – втратить _можливість_ повернення України.
Як відомо, Перемога – це не лише розбити ворога і вигнати його зі своєї землі. Це також і гарантія, що він не полізе знову. При цьому будь-які договори і домовленості безсилі – окрім прямої і безпосередньої гарантії, що росії доведеться воювати за Україну з Заходом.
Поки що, читаючи Спільну заяву Великої Сімки на підтримку України, бачимо інше: гарантії _допомоги_. Це покладає величезний тягар відповідальності за своє майбутнє на саму Україну.
Тож, як нам перемогти?
Завдати росії такого удару, після якого вона буде _не спроможна_ ані продовжувати повномасштабну війну, ані застосувати ядерну зброю, ані втримати захоплені території.
При цьому чимало оглядачів роблять помилку, пов’язуючи надії на мир із збереженням путінського режиму. Мовляв, умовні пригожини можуть бути ще гірше, натиснути на ядерну кнопку і тп. Однак збереження путінського режиму – це якраз збереження війни. Уже не він веде війну, а _війна веде його_.
Заколотники пройшли пів росії, не зустрічаючи спротиву, не під гаслом зупинити війну – а, навпаки, зробити її жорстокішою. Спроба замирення означатиме слабкість правителя – а він уже і так втратив монополію на владу і силу. Тому продовжуватиме війну доти, доти цього хотітимуть російські владні кола.
Тож перемога над росією – це злам бажання війни у владних колах. І злам настільки системний, щоб навіть вступ України до НАТО не викликав опору. Та так демонстративно, щоб і на Заході зрозуміли безпечність цього кроку. І працювали виключно з Україною щодо нашої внутрішньої готовності.
Щодо внутрішньої готовності – трохи згодом.
Як завдати росії поразки, зважаючи на її все ще тотальну перевагу в ресурсах – і тій допомозі Заходу, яка є?
Найголовніше – це створення українських засобів дальнього ураження. На московщині має стати небезпечно. Інформація про перспективи надання нам ракетних систем і літаків F16 стає все більш оптимістичною, але це все ж потребуватиме часу. Можливо, умов.
Але нам ідеться про засоби, які могли вражати російську територію на глибину, що дозволить протидіяти стратегічній авіації, флоту та/або завдавати відплатних ударів по символічних цілях. Дошкульних, болючих, викликаючих паніку – однак таких, щоб Китай та Індія, посміюючись, стримували кремль від ядерного безумства.
Про такі засоби чітко писали Головнокомандувач Валерій Залужний і його нинішній заступник Михайло Забродський у відомій статті ще восени минулого року.
_На це мають бути спрямовані всі ресурси_.
А от якраз, щоб ця фраза не залишилась порожнім гаслом – потрібні системні зміни в Україні. Адже за півтора року повномасштабної війни (і понад 9 років російсько агресії загалом) ситуація постійно змінюється. Що працювало у перші місяці – втратило ефективність уже протягом року, а нині працює проти.
Зухвалість заяв, дипломатія «спецефектів» – мали своє значення. Але шановна публіка має властивість втомлюватись.
Тим більше, що в інформаційну епоху не сховаєш шила в мішку. І монополією на марафон та мережі телеграм-каналів не вдасться приховати ані яєць по 17, ані барабанів в укриття (і переведення чиновника на іншу роботу замість покарання), ані фільмів з героїзацією втікачів, уклоністів і жлобів. Саме від цього втомлюються люди. І в Україні, і на Заході.
І найголовніше. Жодний внутрішній контроль, жодні клятви будь-кому не зупинять стяжництва, жадібності і егоїстичної своєкорисливості. Що, власне, і доводять зазначені вище приклади.
А кращих засобів від цього, крім прозорості, змагальності і позастороннього арбітражу (незалежного правосуддя) - не винайдено. Монополія - зло, шкодить справі, і має бути припинена.
Тож:
- відмова від монополії на розробку і прийняття рішень, включення до цих процесів усіх патріотичних сил;
- опертя на місцеві громади в питаннях виживання, але скоординоване використання ресурсів на потреби оборони, насамперед – на «діставання» ворога в його лігві;
- спільна робота політиків, громадськості, експертів із Заходом щодо постачання зброї і посилення санкцій проти росії –
- це не просто формула Перемоги.
Це потреба виживання. Бо саме складність цього шляху покаже, в разі успіху, що українці таки здолали ще один бар’єр. З тих, які раніше завжди заважали протистояти нахабній, жорстокій, злитій у ненависну до всього навколо силу московіській орді «збирачів земель».
Якщо явимо світові і це диво – у «скептиків» не залишиться аргументів проти сценаріїв Перемоги.
Триматимемось за статус кво – муситимемо готуватися до «проміжних» сценаріїв. І наступних етапів війни.
