"Маю дві думки з приводу заяви папи..." - Маson Lemberg

"Маю дві думки з приводу заяви папи..." - Маson Lemberg

Думка перша.

Папа - йобаний чорт. Причому саме в релігійному розумінні цього словосполучення.

Чому? - тому що його слова суперечать суті релігії як такої і суті християнства, зокрема.

Релігія - це набір уявлень про спосіб життя, цінності життя і справедливість, основою релігійного уявлення. Справедливість завжди перемагає.

І навіть якщо вона не перемагає в земному житті, то вона перемагає після нього.

Саме тому за справедливість і правду треба боротись і відстоювати її до кінця. Це моральний дороговказ для мільярдів людей на планеті, внутрішній стержень, який дозволяє знаходити сили і боротися за правду і справедливість.

Боротися в тому числі, жорстко і криваво, нещадно для ворога.

Біблійна легенда про Давида (який був предком Ісуса) і Голіафа каже нам про те, що Давид у битві за звільнення окупованих земель вбив Голіафа, відрубав йому голову і настромив на спис.

Не поклав на лопатки і підставив щоку, не викинув білий прапор, а вчинив з окупантом саме так.

І це не тільки виправдовується, а й глоризується.

Те саме стосується Мойсея, кар господніх, вбивств невинних єгипетських дітей, тому що їхні батьки не звільняли євреїв з рабства.

Тобто, будь-яка релігія і християнство зокрема, цілком таки однозначно каже: боріться, йдіть до кінця, відстоюйте правду, відстоюйте справедливість, боріться навіть тоді коли ви маленький Давид, пастух (не пам'ятаю точно) а проти вас здоровенний вишколених військовий, будьте нещадними до окупанта.

І ви будете виправдані. І ви переможете.

Саме тому, те що висрав ссучений чорт - це не просто антиукраїнська риторика, це антихристиянська риторика і антирелігійна. Це риторика проти суті релігії. Вона каже про те, що треба здатися злу, що немає справедливості, немає в що вірити. Немає Бога, відтак.

Думка друга.

І я радий, що українці відреагували на цю чортівню достатньо однозначно

Водночас я не можу позбутися одної з ключових миттєвостей в моєму житті. Ця миттєвість суттєво підірвала мою віру в український народ.

Я не можу забути як два роки тому, українців як баранів вели на убой, готуючи Стамбульські "мирні" угоди з фактичною забороною Україні мати армію, визнанням Криму та Донбасу.

І мої спроби апелювати до цілком таки нормальних людей (не тих, що кричали "боневтік сталеві яйця") наштовхувались на склянні очі моїх співрозмовників і белькотіння про "чому НАТО не закриє нам небо? Нам треба справжні гарантії безпеки!11!!".

Тоді, від смерті зі зв'язаними руками у себе в підвалах (через півроку після "мирної" угоди) українців врятувало лиш диво. Мабуть, сам Бог. Бо це, має мою думку, був один з найкритичніший моментів. А може і найкритичніший.

Але ж нічого не змінилося. Зрадники, які свідомо провели ворога через кримський перешийок, а на наступний день побігли з ним домовлятися про само роззброєння нікуди не поділися і досі перебувають у фаворі попри зраду, розкрадання і брехню.

І ця травматична миттєвість, цей травматичний досвід разом з відсутністю суттєвих зрушень у свідомості, не дають мені спокою.

Я не впевнений, що українці, які сьогодні об'єдналися проти йобаного чорта і його ідеї здатися, завтра не піднімуть той білий прапор самі, тому що для них придумають чергову брехливу байку.