"Там свои стреляли в голову сами себе, потому что не было ни еды, ни воды. - У вас были самоубийства? – Конечно, три минимум. – А про каннибализм правда? – Нет, такого не было. – Кошек, собак ели? – Собак да".
Переді мною здоровий, відгодований окупант на позивний Алтай, українські захисники взяли його в полон під час звільнення агрегатного заводу у Вовчанську. Він розповідає про події травня-вересня 2024 року, коли російські війська повторно зайшли у Вовчанськ і захопили агрегатний завод. Нині відгодований, підкачаний - тримає себе в формі навіть у слідчому ізоляторі, чисто вдягнений, посміхається.
Це зовсім не те, що ми бачимо, коли додому повертаються наші захисники: закатовані, хворі, зморені, дистрофічно худі.
"Я не знаю почему так обращаются у нас. Я действительно не могу пожаловаться, что я недоедаю, или, может, как-то сплю не на том, на чем положено: есть матрац и меня каждый день 3 раза кормят".
Велес, боєць РДК, який був серез тих, хто брав Алтая в полон, радить йому не довіряти: "С хорошим опытом и тонкий психолог, он умеет расположить к себе людей, я считаю, что нельзя его отдавть на обмен. Судить здесь за те преступления, которые он сделал".
За іронією долі, Алтая брали в полон також росіяни, щоправда, вони називають себе колишніми росіянами.
РДК - це підрозділ ГУР Міноборони України, де абсолютна більшість - громадяни росії, які воюють на боці України.
Алтай в російській армії 16 років, з родини військових, не раз підписував контракт, добре підготовлений, здійснив понад сто стрибків з парашутом, зокрема на воду і в нічний час. Вміє стріляти з багатьох видів зброї. На Вовчанському заводі пробув чотири місяці, дехто з його поплічників на 2 тижні довше. Тобто, майже весь час його повторної окупації.
Під час першої окупації у 2022 окупанти влаштували на заводі жорстоку катівню, багато хто з патріотів звідти не повернувся. А торік у травні, коли росіяни повторно зайшли у Вовчанськ, захопили завод і перетворили його на пропагандиську фортецю. По всіх каналах "скабєєви" трубили як героїчно "кращі з кращих" десантників тримають завод, а вони в той час стрілялися в голову і їли собак.
Операцією зі звільнення заводу керував особисто Кирило Буданов, бійці кажуть, що головний розвідник приїздив на Харківщину під час її реалізації. Вона тривала близько 3 тижнів, поступово захисники з підрозділів ГУР накопичувалися на території заводу, пробиралися туди по кілька бійців, на собі несли десятки кілограмів боєкомплектів, адже попереду мав бути важкий бій, а доправити боєприпаси можливості не буде. Доведеться битися лиш тим, що приніс на собі. Переховувалися кілька днів, доки не зібралися всі й почали штурм. Зачищали будівлю за будівлею, врешті дісталися адмінкорпусу, де й перебував Алтай з рештками підрозділу. За словами Алтая, загалом на заводі перебувало близько 120 окупантів, вийти звідти змогли лиш двоє-троє, кілька застрелилися, хоч не виключаю, що їх могли застрелити їхні ж поплічники. Більшість були вбиті українськими оборонцями під час тримання заводу під вогневим контролем, ще кілька десятків - під час його зачистки. Врешті - лишилося семеро окупантів з підрозділу Алтая, оточені, всі здалися в полон. Серед захисників України втрат не було, але були поранені. Операція настільки успішна й блискавична, що у росіян ще довго підривались пердаки, вони не раз потім повідомляли, що знов взяли завод під контроль і демонстрували свою ганчірку на руїнах будівель.
Алтая здали з тельбухами його ж спільники, вони розповіли, як він забирав собі їхню їжу, в той час, коли вони голодували. Цей розбрат й допоміг слідчим розкрити злочини окупантів, вони почали здавати один одного. Розповідали, що коли українські оборонці взяли під вогневий контроль Вовчанський завод, доправити боєприпаси, їжу або людський ресурс стало вкрай складно, навіть неможливо - українські захисники знищували все, що рухалося в напрямку заводу й назад. Навіть забрати їжу, яку інколи ворогу вдавалося закинути на завод дронами, було смертельно небезпечно. Пішов за їжею - потрапив під обстріл українського дрона. Наші контролювали все.
І бачили все.
Зокрема, як росіяни знущалися з полонених, з їхніх побратимів, з наших українських захисників.
У червні на позиції росіян зайшов 47-річний гранатометник ЗСУ Василь Мулько – не озброєний, він тільки-но потрапив на передову після БЗВП й заблукав. Василя стратив окупант на позивний Кот, Алтай контролював. А у липні окупанти в пошуках їжі натрапили на захисників України. Відбувся бій, двоє українських військових потрапили в полон: 33-річний Юрій Гирижук та 36-річний Максим Сідегов – обидва учасники АТО, стали на захист країни в перші дні Великої війни, пройшли найгарячіші фронти. Їм зв’язували руки, ставили на коліна і на ранок розстріляли.
"Мы ушли в другое здание, они не знали, что мы идем их убивать, это было внезапно, произошло 2 выстрела, они умерли. - Вы стреляли? – Да".
Алтай визнав - він стратив полоненого й контролював розстріл ще двох. Йому загрожує довічне ув'язнення. Але сам він проситься на обмін.
Я говорила з рідними страчених українських військових. Вони не розуміють як можна розстрілювати неозброєних, навіщо страчувати полонених, які не несуть загрози, чому не передали їх, не обміняли? Якби вони захотіли обміняти наших захисників, українська сторона це б організувала.
І як тепер можна розраховувати на милість українців, коли самі є катами?
"Неможливо передати біль, який у мене всередині, в нього ж є мати, діти, як він міг так вчинити з моїм сином і не тільки з моїм, а з усіма хлопцями, яких він знищив? Вони не повинні ходити по нашій землі, вони не повинні їсти наш хліб і пити нашу воду, дихати нашим повітрям", - Ірина Семенюк, мама загиблого захисника України Максима Сідегова.
