Є багато речей, які дуже точно показують реальний стан країни. Не декларації, не стратегії і не красиві презентації на державних форумах із банерами «економічна стійкість», «підтримка ВПО» чи «людський капітал». Реальний стан країни видно в маленьких побутових ситуаціях, де людина просто намагається зробити щось нормально: отримати послугу, оплатити роботу, провести кошти офіційно, не обманювати, не ховатися і не гратися в схеми.
В цей момент система раптом показує своє справжнє табло. Не патріотичне, не європейське і не реформаторське. А старе, фіскальне, підозріле і мертве. Обличчя держави, яка досі не розуміє: економіку тримають не постанови Кабміну, а люди, які щодня щось лагодять, програмують, будують, лікують, виживають і з останніх сил намагаються залишатися в легальному полі.
Є людина. Українець. ФОП. Виконав ремонтні роботи. Виставив рахунок на 8 835 гривень.
Це не багатомільйонна схема, не офшор, не державний тендер із підрядником-прокладкою і не фіктивні «послуги з інформаційного супроводу». Це малий бізнес у його найбільш матеріальному, людському вигляді. Хтось щось полагодив чи зробив іншу роботу в сфері послуг. Хтось має за це заплатити. У нормальній економіці на цьому історія закінчується: оплата проведена, податки сплачені, всі працюють далі. Але в українській реальності це — початок бюрократичного лабіринту.
ФОП формально зареєстрований на тимчасово окупованій території — у Маріупольському районі. Тобто людина, чий дім і життя зруйнувала російська окупація, раптом стає для української податкової системи не просто підприємцем, а проблемою. Не громадянином, якому треба максимально спростити повернення в економіку, а ризиком. Податковою аномалією.
У нормальній правовій системі співпраця з малим бізнесом працює елементарно: ти переказуєш гроші на рахунок ФОП, а підприємець сам сплачує свій єдиний податок (наприклад, 5%). Усе. Ти — замовник, він — підрядник, держава отримує своє, транзакція закрита.
Але щойно в реєстрі світиться податкова адреса «Маріуполь», вмикається фіскальна шизофренія. Згідно з податковим законодавством щодо тимчасово окупованих територій (ТОТ), держава фактично анулює презумпцію нормальності цього підприємця. Для Податкової служби цей ФОП раптом перестає бути повноцінним суб'єктом господарювання. Закон починає трактувати його як звичайну фізичну особу з «токсичною» пропискою.
Що це означає на практиці? Податковий кодекс автоматично вішає на підприємство-замовника статус «податкового агента».
Тобто держава буквально каже бухгалтеру: "Ми не збираємося розбиратися, як йому працювати в окупації чи після неї. Ми просто йому не довіряємо. Тому, якщо ти хочеш оплатити йому ремонт, ти не можеш провести це як звичайну оплату послуг ФОП. Ти мусиш заплатити зверху 18% податку на доходи фізичних осіб (ПДФО) та військовий збір за таку операцію.
Тобто, ми бачимо так звану презумпцію фіскальної провини - замість того, щоб автоматично перевести ФОПів з окупованих територій у безпечний податковий статус або запропонувати просту процедуру в "Дії" за один клік, держава за замовчуванням ставиться до них як до потенційних порушників, що фінансують тероризм. Людина мусить доводити, що вона не злочинець, просто щоб отримати свої 8 тисяч гривень.
Скільки коштує державі та бізнесу обслуговування цього бар'єра? Робочий час бухгалтера, юриста, податкового інспектора, які розбиратимуться з цим платежем, обходиться економіці дорожче, ніж сума потенційних податків із цих 8 835 гривень. Це економіка спалювання ресурсів на порожній контроль.
Малий бізнес не має юридичних департаментів та compliance-офіцерів. Малий бізнес живе в режимі щоденного обігу грошей. Виходить, що система робить легальний платіж токсичним, вона не захищає бюджет — вона прямо стимулює тіньову економіку. Держава своїми ж руками змушує людей переходити на готівку і "чорні" перекази.
На рівні символів держава каже: "Маріуполь — це Україна, ми вас підтримуємо". На рівні податкової практики вона каже контрагентам: "Працювати з цими людьми ризиковано і невигідно". Це створює стигму, де ВПО стає небажаним партнером не через погану роботу, а через бюрократичний статус. Особливо цинічно це виглядає в контексті війни. Люди з Маріуполя, Мелітополя, Бердянська чи Каховки вже заплатили надто високу ціну. Вони втратили все. І коли така людина не стоїть із простягнутою рукою за субсидією, а сама створює ВВП і робочі місця, держава мала б носити її на руках.
Замість простого механізму: "Ми бачимо, що твоя адреса в окупації. Ось автоматичне оновлення, мінімум бар'єрів, просто працюй", система фактично каже: "Ти, наче, ще наш, але якщо хтось захоче заплатити тобі офіційно, проблеми будуть у всіх".
Великі корпорації з цим впораються. Вони наймуть консультантів, реструктурують платежі, створять нову ТОВку. А мікробізнес — ні. Для майстра з ремонту 8 835 гривень — це не абстрактна ліквідність. Це їжа, оренда, матеріали на завтра. Удар по цих грошах — це прямий удар по мікроекономіці виживання.
Недовіра до власного народу — це найдорожчий податок
Між «контролювати ризики фінансування окупанта» та «кошмарити власних громадян, які втекли з-під обстрілів» є величезна прірва. Розумна політика відрізняє реальну загрозу від хаосу війни. Дебільна недополітика — кладе всіх в одну коробку і вмиває руки, залишаючи бухгалтера та ФОПа розбиратися між собою. Ми можемо скільки завгодно говорити про повернення українців з-за кордону. Але людей повертають не лише грантами чи безпекою. Їх повертає відчуття, що вдома можна жити й працювати без приниження.
Справжня підтримка малого бізнесу — це коли людина з окупованої території не боїться виставити офіційний рахунок, а замовник не боїться його оплатити. Коли держава розуміє: кожен штучний бар’єр — це мінус одна легальна операція і мінус один мотивований підприємець. Сьогодні це рахунок на 8 835 гривень. Завтра — сотні таких рахунків. Післязавтра — тисячі людей, які здадуться, закриють ФОПи, підуть у тінь або поїдуть з країни. А чиновники назвуть це «низькою податковою культурою».
Пслямова: коли держава карає людину за спробу працювати чесно, вона не збирає податки. Вона вирощує недовіру, тому що держава, яка замість «дякую, що вижив і працюєш» каже «доведи, що ти не проблема», — воює не з економічними порушниками. Вона з успіхом добиває власне незалежне економічне майбутнє, приречуючі наступні покоління українців жити в борг за рахунок заокеанських кредитів, які ми потім вимінюємо на свої корисні копалини, перспективи євроінтеграції, розпродаж землі та інші страшні для нас речі, як колись індіанці вимінювали на буси
