Пилип не поспішаючи йшов вулицею. Настрій у молодого чоловіка був пречудовий. Попереду майже тиждень відпочинку. Вчора нарешті його відділ закінчив досить складний і проблемний проект. Спочатку вони раділи. Власне, ідею створення відділу запропонував шефу сам Пилип. Це був зовсім новий напрямок, і молодий чоловік взявся його розвинути. Переглянувши його розрахунки, керівництво дозволило Пилипу спробувати. Але людей він мав підібрати сам. Пилип запросив трьох своїх колишніх однокурсників, і робота закипіла. Та на ділі, як завжди, все пішло не так, як на словах. Клієнт трапився дуже примхливий. Декілька разів змінював свої вимоги. То те не подобалося йому, то інше. Але тепер все було вже позаду, попереду вихідні, та і сума на карті радувала серце.
Пилипу було вже тридцять, але жив хлопець сам. Він вважав себе самодостатньою людиною. Мав житло, машину, добре заробляв. Міг і приготувати смачно, і взагалі, легко справлявся з усією, так званою жіночою роботою. Цьому навчила його мама. В дитинстві батьки часто бували в відрядженнях. То по одинці, а то і разом, тож на Пилипа років з восьми був покладений обов`зок піклуватися про молодшу сестру. Відвести в садочок, нагодувати. Тож досвіду вистачало. Мама і сестра, що вийшла заміж, і мала вже двох доньок не раз вже натякали, що і Пилипові теж вже час подумати про сім`ю. Та парубок був непохитний. – Ось подивіться, на моїх друзів, однокласників. – Тих, що одружилися, чи вийшли заміж. – І що? – Вже мабуть чверть, а то і третина розлучитися встигли – відповідав Пилип на їх закиди. – А я волів би так, як ви з татом. – Раз і назавжди. -Тому і не поспішаю. Батько теж підтримував сина. – Мені, коли ми побралися, тридцять три було – говорив він. – І слава Богу, дітей виростили, онуків он дочекалися. – Так що в нього ще все попереду.
Пилип вирішив, що сьогодні замовить велику піцу, відпочине, а от потім можна і шашличка з друзями посмажити. Він посміхаючись ішов вулицею, і думав, як то добре, що завтра можна виспатися досхочу, потім провідати батьків, сестру з племінницями, спокійно, нікуди не поспішаючи, і від передчуття цього на серці було легко і радісно. Кота він помітив ще здалека. Той сидів на тротуарі біля сусіднього під`їзду, поглядаючи на перехожих. Тварин Пилип не те щоб не любив, а відносився до них якось байдуже, можна сказати ніяк. Звичайно, в дитинстві, вони з сестрою, як мабуть всі діти, просили купити їм собачку, чи котика. Але батьки кожного разу відмовляли. – Ось, на канікули поїдете до бабусі в село, а там є і коти і собаки. – От і будете з ними гратися – говорили вони. – А то побавитеся з місяць і все, а далі на нас скинете. – Тут он інколи і на вас часу бракує. Були ці підозри справедливими, чи ні – хто знає. Та склалось так, як склалось. Можливо це і наклало відбиток на його відношення до тварин. Тому навіть потім, ставши дорослим і самостійним, хлопець не задумувався над тим, щоб когось завести. Та і постійна зайнятість не сприяла появі домашнього улюбленця в Пилиповому житті. Тому, чому він звернув увагу саме на цього кота, молодий чоловік не розумів і сам. Пилип вже хотів зайти в під`їзд, та несподівано для самого себе зупинився. Йому чомусь захотілось покликати цього кота. І він покликав. Кіт підійшов, і очікувально подивився на хлопця. Дивуючись з самого себе, Пилип відкрив двері, а кіт рушив за ним. Так само впевнено він зайшов в квартиру, ніби давно вже там жив, і ось тільки повернувся.
Не маючи досвіду спілкування з хвостатими, Пилип взявся за телефон. Десь за півгодини він мав цілий пакет порад. Як то купання, чим обробити від бліх, візит до ветеринара. Всі ці маніпуляції кіт витримав спокійно і з гідністю. Навіть купання. Наступним кроком було придумати ім`я. Не міг же кіт жити без імені. На Барсіка, і навіть Пушка кіт лише презирливо пирхнув. Пилип поринув в простори інтернету, вишукуючи котячі клички. Кіт милостиво погодився на Саймона. І ніяких тобі Семів, чи плебейського Сьомки. Відкликався лише на повне ім`я, і ніяк інакше. З їжею теж виявилось цікаво. Кіт, чи то пак вже Саймон категорично відмовився від корму. Не їв навіть самий дорогий і преміальний. Лише свіжа рибка, курочка, сметанка. Ну, іноді ковбаса, чи сосиски. Але теж тільки свіжі. Ті, що пролежали в холодильнику більше доби, він просто ігнорив, дивлячись на Пилипа, наче на дурника. – Ти що ж, хочеш щоб я ЦЕ ів!!! – говорив зневажливий погляд кота. І піднявши вгору хвоста, він гордо покидав кухню. Але на диво, кіт дуже любив смажену картоплю. Всі друзі Пилипа сходились на тому, що хлопець готує її просто неперевершено. І видно Саймон теж належно оцінив кулінарні здібності нового господаря.
Наслухавшись друзів і знайомих, і знову ж таки прошерстивши соцмережі, Пилип думав, що кіт буде чекати його з роботи, ластитися, мурчати, проситися на руки. Та не так сталося, як гадалося. Взагалі, їх відносини зовсім не вкладалися в загально прийняті рамки. Саймон поводив себе так, ніби то не парубок прихистив його, а він, кіт, дозволяє цій людині жити поряд з ним. Відбувалось приблизно так. – Воду поміняв? – Лоток почистив? – Добре. – А їсти? – Ага, положив. – Все, вільний. Можеш займатися своїми справами. І прогулянка. Два рази на день, вранці і ввечері. При цьому повідок і шлейку кіт категорично не визнавав. Коли Пилип спробував першого разу надіти її, Саймон поглянув на нього, як на дитину. – Ти що, вважаєш мене за дурня? – говорив його красномовний погляд. – Я хоч і гордий Кіт, але розумний і чемний. – Тож обійдуся без ваших людських витребеньок – і презирливо, навіть якось насмішкувато пирхнув. Так і лишилася та збруя припадати пилом на шафі. Ось так вони і жили.
Квартира Пилипа була розташована на першому поверсі, і коли той ішов на роботу, улюбленим заняттям кота було, сидячи на підвіконні спостерігати за вуличним життям. А віднедавна у нього з`явилася нова розвага. В сусідньому під`їзді в орендовану квартиру вселилася дівчина з собакою породи боксер. І тепер, коли та виводила свою улюбленицю на прогулянку, кіт, побачивши їх, приймав самі зухвалі, і знущальні пози, а собака аж захлиналася від гавкоту. Декілька разів дівчина пробувала поговорити з Пилипом. Мовляв, через вашого кота я не можу спокійно вигуляти собаку. На всі ці закиди парубок відповідав, що кіт знаходиться в своїй квартирі, і може сидіти, де йому заманеться, а дівчині можливо варто краще виховувати свою собаку. На тому розмови і закінчувалися. Але одного ранку сталось так, що вони вийшли на прогулянку майже одночасно. Пилип з своїм Саймоном на руках, а за мить і дівчина з боксером на повідку. Собака, побачивши свого заклятого «друга» зайшлася гавкотом, а кіт, який здавалося ніколи, нічого і нікого не боявся, раптом видерся з рук хазяїна, і миттю злетів на самий вершечок яблуні, що росла біля під`їзду. – От бачите – з докором звернувся Пилип до дівчини. – Це ще треба подивитися, хто кому гуляти заважає. І почав кликати кота. Той спускатися відмовлявся на відріз, і сидячи на дереві жалісно нявчав. Поплювавши на руки, молодий чоловік поліз за ним. Одна з гілок мабуть не витримала дев`яностокилограмової ваги, і Пилип, полетівши вниз, таки добряче гепнувся об суху тверду землю. І тут закрутилося. – Ой, лишенько, як же так – вражено вигукнула дівчина. Парубок спробував встати, та ліва нога відізвалась гострим болем, і лайнувшись під ніс, він знову сів. – Дуже болить? – дівчина підійшла ближче. Собака продовжувала гавкати. – Та приберіть нарешті свого звіра – спересердя гримнув Пилип. Дівчина потягнула собаку в під`їзд та за хвилину вийшла знову. – Вам мабуть в лікарню потрібно – схвильовано говорила вона. – Я б Вас завезла, та сьогодні машина на сервісі. – Моя он, під будинком – вже спокійніше, зморщившись від болю відповів хлопець. А винуватець всіх цих пригод між тим тихенько собі спустився з дерева, і вже сидів на лавці, з цікавістю спостерігаючи за подальшим розвитком подій. Побачивши це, Пилип мимоволі посміхнувся. – Саймон, ах ти ж хитрюга! – То, виявляється, ти міг спокійно злізти і сам?!
Ключі у Вас при собі? – діловито запитала дівчина. – Давайте, я піджену машину ближче. – А Ви нормально водите – запитав Пилип, передаючи ключі. – Мабуть не гірше Вас – злегка огризнулась та. Вона допомогла йому підвестися, і спираючись на плече дівчини парубок покульгав до автомобіля, та раптом зупинився. – Почекайте, а кіт! – Ось візьміть ключі від квартири. Номер 38, справа двері. – Занесіть його в квартиру, щоб знову хтось не налякав – посміхнувся молодий чоловік. На диво, кіт спокійно дав взяти себе на руки. Дівчина швидко повернулась, і вони поїхали. Чергова лікарка, оглянувши Пилипа, повідомила, що дякувати Богу перелому немає, лише розтягнення і сильний забій. – Тож, до весілля заживе – чомусь усміхнулась вона, поглядаючи на Пилипа і дівчину. По дорозі назад, додому, вони розговорилися. Виявилося, що дівчину звати Жанна, а собаку Лайма. Тягнучись в пробках, вони з подивом виявили, що мають спільні погляди на багато речей, майже однаково оцінюють людей, ті, чи інші події. По приїзду Жанна допомогла Пилипу дійти до квартири. Той подякував їй, і просив заходити в гості. Дівчина так і робила. Спочатку під приводом відвідати хворого, потім просто на каву. А далі, коли у Пилипа перестала боліти нога, просто гуляли вечорами. І закономірним фіналом цього стало те, що через кілька місяців молоді люди вирішили жити разом. Радості батьків з обох сторін не було меж. Жанна ж бо теж мала вже двадцять вісім.
Лайма майже відразу визнала Пилипа за господаря. Звичайно, на першому місці мама Жанна. Та Пилипа вона теж слухалася. З Саймоном собака теж намагалася подружитися, навіть лизнула декілька разів. Та кіт дав зрозуміти, що не потерпить ніяких «усі-пусі», і головний тут він. А днів за десять по тому кіт пішов. Сковзнувши між ногами людей, що заносили в квартиру нову пральну машину, він вискочив в під`їзд, і накивав п`ятами. Чи то пак лапами.
Потім він з`явився в квартирі Віталія, власника крамниці автозапчастин. Ну, як з`явився. Кота приніс його одинадцятирічний син Мишко, підібравши на автобусній зупинці по дорозі зі школи. Хлопчик з татом вже більше п`яти років жили самі. Спочатку все було ніби добре. Звичайна молода сім`я. Та одного дня все раптом змінилось. Ввечері Віталію зателефонувала вихователька, і запитала, чому ніхто не забирає дитину з садочка. Стривожений чоловік набрав дружину. Її телефон був вимкнений. Швиденько замкнувши магазин, Віталій поїхав в садочок. І лише вдома все зрозумів. Зникли майже всі речі дружини, а на столі лежала записка. Мовляв, пробач, покохала іншого, син лишається з тобою, на поділ майна не претендую, і т.д. Сказати, що чоловік був шокований – це не сказати нічого. Не було ж ні взаємних докорів, ні сварок. Взагалі нічого такого, що вказувало би на можливе розлучення. Він довго мовчки сидів, пригорнувши до себе сина, дивлячись в темноту за вікном. До тями Віталія повернув голос Михайлика. – Тату, а де мама? – здивовано питав хлопчик. – Пішла до тьоті Іри? Це була давня подруга дружини, ще зі школи. – Розумієш, синку – повільно заговорив чоловік, і голос його зрадливо здригнувся. – Вона поїхала у відрядження. - Термінове, надовго. – Тож нам з тобою доведеться пожити самим. – А чому вона нічого вранці не сказала? – знову запитав Мишко. – Не попрощалась навіть. – Не встигла – якось глухо відповів Віталій, не дивлячись на сина. – Розумієш, їхати прийшлось дуже терміново от і… - А ми зараз с тобою поїдемо до бабусі і дідуся. – В мене теж зараз багато роботи, тож поки побудеш у них.
Батьки не менше Віталія здивувалися вчинку невістки. – Що ж це за кохання таке – говорила на кухні мати, коли малий заснув. – Заради якого можна ось так покинути рідну дитину! – Не розумію, і не зрозумію мабуть ніколи. Колишня дружина дала про себе знати лиш через кілька років, в день Мишкового десятиріччя. Вона подзвонила колишньому чоловікові і попросила дати синові слухавку. Мишко був якраз поряд і все це чув. – Мені нема про що з НЕЮ розмовляти – з притиском, голосно, дивлячись батькові в очі відповів хлопчина, і повернувшись пішов до себе в кімнату. А там, впавши на ліжко, зарився лицем в подушку, і плечі його задрижали від стримуваних ридань. Мишкові рано довелося стати самостійним. Він, як міг, намагався допомагати татові. Змалечку прибирав квартиру, вчився в бабусі готувати, але ніколи нікому не жалівся, ніби стійкий маленький солдатик, ні в кого не прохаючи співчуття. Навпаки, сердився, коли добросерді тіточки називали його «бідна сирітка». Хлопчик намагався переконати інших, чи може самого себе, в тому, що він хоч і маленький, але чоловік, і йому не пристало хнюпитись і рюмсати, наче якомусь дівчиську. Та той дзвінок мабуть сколихнув спогади, що дрімали десь глибоко в душі. Спогади про те, як кликав маму ночами, схлипуючи у сні, як майже півроку радісно кидався до дверей на кожен дзвінок, чи поворот ключа. І як розчаровано, похнюпившись, згорблений, наче маленький дідок, повільно йшов в свою кімнату, побачивши там, за дверима тата, бабусю, чи когось із знайомих. Згадався йому мабуть і перший дзвоник в школі, причепурені, трошки розгублені діти, з новими ранцями за плечами, і букетами квітів в руках, яких тримали за руки мами. Його ж привели тато, і бабуся з дідусем. Пізніше, коли хлопчик уже все знав, і зрозумів, його дивувало інше. Товариші в школі і дворі навіть заздрили йому, жаліючись, що от мама не пускає на вулицю, поки не зробить домашнє завдання, не дозволяє довго грати на компьютері, бо це шкідливо. – Добре тобі – говорили вони Мишкові. – Сам собі вільний козак, що хочеш, те і робиш. – Господи, які ж ви дурні і наївні – якось зовсім по-дорослому думав хлопчина. – Зовсім не ціните те, що маєте. Він сумував вже не за цією конкретною жінкою, що, як вважав Михайлик, зрадила їх з татом, їхню любов, промінявши її на якогось невідомого дядька, і давно вже стала для нього чужою. Він, тайкома мріяв про те, щоб хтось перед сном ласкаво гладив його по голові, розпитував про шкільні справи. – Нехай би бурчала, навіть сварила часом, але тільки б Вона була – думав хлопчик. Віталій, звичайно, намагався більше уваги приділяти синові, компенсуючи відсутність материнської ласки, та це не завжди виходило. Тож коли Мишко приніс додому кота, і попросив залишити його, чоловік не заперечував, а навіть зрадів. Хоч якась буде малому розрада.
Мабуть тому і кіт поводив тут себе зовсім по іншому. Відразу погодився на ім`я Том, їв майже все, що давали. Навіть корм. Дозволяв хлопчикові брати себе на руки, гладити, спав з ним в одному ліжку. Час не стояв на місці. Збігали дні, тижні, місяці. Та одного дня кіт раптом засумував. Перестав їсти, майже не вставав з лежанки. Схвильований хлопчик повідомив про це батькові, і кота повезли до лікаря. Там, біля кабінету і сталася ця історія. Якимось чином Том-Саймон примудрився вибратися з переноски. Можливо в поспіху її погано закрили, хто знає, та вибравшись на волю, кіт кинувся тікати. Ловили його всією клінікою, а піймала ріелтор Світлана. Вона саме прийшла провідати подругу, що тут працювала. Віталія і Мишка здивувало, що кіт, який звичайно недовірливо ставився до сторонніх людей, спокійно сидів у жінки на руках. Вона з посмішкою передала кота хлопчику, і вони з татом зайшли в кабінет. Оглянувши Тома, лікарка повідомила, що з ним все гаразд, і причин хвилюватись немає. – Можливо депресія – сказала вона, витираючи руки. – У тварин, як і у людей, це теж трапляється. – Частіше гуляйте з ним, приділіть трошки більше уваги, і з часом це мине – підсумувала лікарка. В подяку за кота, Віталій вирішив запросити Світлану на каву. По дорозі Мишко стиха поглядав на неї. Хлопчикові чомусь відразу сподобалася ця жінка. За столиком кав`ярні, Віталій, несподівано для самого себе розповів цій малознайомій жінці всю історію їхнього з сином життя. Чоловік і сам не зрозумів, як це сталося. Можливо, йому давно вже хотілося поділитись з кимось тим, що лежало на душі, хто знає. В відповідь Світлана розповіла і про себе. Вона теж вже декілька років була сама. Зі своїм колишнім чоловіком вони прожили вісім років, і все було ніби добре, тільки от не було дітей, хоча вони обоє цього хотіли. Потім були довгі, виснажливі походи по лікарях і невтішний вердикт – вона ніколи не зможе стати мамою. Дізнавшись про це, чоловік пішов до іншої, а Світлана залишилась сама. Вона хотіла взяти когось з дитбудинку, та для незаміжньої самотньої жінки це виявилося не так просто. Світлана вже двічі збирала всі документи, і двічі ж таки отримувала відмову. Під час розмови, Михайлик сидів тихенько, гладячи кота і уважно слухав, іноді зітхаючи. А коли Віталій пішов до стійки, щоб розрахуватися, хлопчик рушив за ним. Біля каси Мишко легенько потягнув тата за рукав. – А ця тьотя хороша, добра. – А що як ми запросимо її на вечерю? – і хлопчина запитально поглянув на батька. Віталію молода жінка теж сподобалася. – Думаєш? – повернувся він до сина. – То давай, запрошуй – усміхнувся чоловік. Світлана запрошення прийняла.
Вони просиділи до пізньої ночі, балакаючи про різне. І Мишкові стало так тепло і затишно, як не було вже давно. Потім Світлана почала збиратися додому, попередньо запросивши їх обох вже до себе на торт, а Михайликові чомусь не хотілося, щоб вона йшла. Тато пішов проводжати гостю, а хлопчик, стоячи в вікні, махав їм вслід рукою. В суботу ввечері тато з сином, в свою чергу відвідали Світлану. Мишко давно не їв такого смачного торта. Вони сміялися, жартували, потім довго гуляли містом, і розпрощалися теж пізно, домовившись завтра разом піти в зоопарк. Віталій з подивом дивився, як радісно сяяли синові очі, як танув сум, постійно захований десь там, в їх глибині. По дорозі додому хлопчик раптом зупинився. Він уважно подивився на тата і раптом запитав: - Як думаєш, тьотя Свєта згодилася б стати нашою мамою? Віталій остовпів. – Вона ж хороша, правда? – Та і тобі вона теж сподобалася, я ж бачу – серйозно, наче дорослий, Мишко погляну батькові в очі. Так несподівано все в них і вирішилося. Вирішилося якнайкраще. Віталій отримав люблячу дружину, Михайлик добру, турботливу матусю, а Світлана давно омріяну дитину. А кіт через два дні пішов. Мабуть, хтось з них забувся зачинити кватирку в великій кімнаті, тож кіт через неї і вибрався на балкон, до речі, теж не закритий. Щоправда, квартира була на третьому поверсі, та це не стало для кота перешкодою. До того ж під самим балконом росла висока, розлога береза. Тож Том-Саймон, добре примірившись, стрибнув, зачепившись за одну з гілок, і швидко спустившись по стовбуру на землю, не оглядаючись покинув двір.
Потім його підібрала Христина, вихователька дитячого садка. Вона поверталася ввечері з роботи, а кіт сидів на тротуарі навпроти воріт. І ледве дівчина відкрила хвіртку, одразу підбіг, ніби лише на неї і чекав. Вони випадково зустрілися поглядами, і за хвилину Том-Саймон на ручках вже їхав в новий дім. Як його назвали там, залишилося таємницею, бо далі сліди кота губилися. Можливо і досі живе в Христини, а може знову ходить десь. Гордий і не залежний, кіт, який гуляє сам по собі. Той, що змінює долі.
