Україна отримала небезпечний сигнал, який легко пропустити, якщо дивитися лише на зміну прізвищ у Будапешті й радіти тому, що епоха Віктора Орбана формально завершилась. Бо проблема не в одному Орбані, не в одному Сійярто і навіть не в одному партійному режимі Fidesz. Проблема значно глибша: угорська держава незалежно від політичної упаковки зберігає стратегічну лінію на інституційне закріплення свого впливу в Закарпатті, і новий прем’єр Петер Мадяр не відмовився від цієї лінії, а навпаки — намагається надати їй легітимної, переговорної, європейської форми.
Це означає, що Україна має справу не з “орбанізмом” як тимчасовим політичним викривленням, а з довготривалою угорською етнополітичною доктриною, в якій Закарпаття розглядається не просто як український регіон із компактним проживанням угорської меншини, а як простір постійного зовнішнього інтересу, окремого переговорного статусу, окремих гуманітарних правил і потенційного політичного представництва, яке Будапешт прагне закріпити не через танки, а через освіту, мову, фінансування, паспорти, виборчі округи, дипломатію та євроінтеграційний шантаж.
Формально новий угорський уряд говорить м’якше за Орбана. Він декларує підтримку українського суверенітету, говорить про відновлення добросусідства, про Європу, про діалог, про “права меншин”. Але якщо прибрати дипломатичну глазур, то видно дуже чітку конструкцію: Будапешт зберігає Закарпаття як окремий предмет торгу між Україною, Угорщиною та ЄС.
Мадяр: нове обличчя старої вимоги
Петер Мадяр уже у перших заявах після перемоги показав, що не збирається знімати закарпатське питання з порядку денного. Навпаки, він виніс його в центр першого українсько-угорського політичного контакту, запропонувавши Зеленському зустріч не в Києві, не в Будапешті, не в Брюсселі, а саме в Береговому — місті, яке символічно уособлює угорський політичний і культурний простір на Закарпатті.
У політиці місце зустрічі часто важить не менше, ніж її порядок денний. Коли новий прем’єр сусідньої держави пропонує президентові України зустрітися в місті компактного проживання меншини, щодо якої Будапешт роками веде окрему політику, це не “добросусідський символ”, а спроба закріпити у міжнародній уяві Берегове як окрему політичну точку, навколо якої має вибудовуватися спеціальний режим уваги, переговорів і гарантій.
Мадяр прямо заявив, що питання угорців Закарпаття є ключовим для відновлення українсько-угорських відносин, а також вимагав відновлення культурних, мовних, адміністративних і освітніх прав етнічних угорців, назвавши попередні поступки України недостатніми. Тобто змінилася не стратегія, просто мінився стиль подачі.
Орбан говорив грубо, конфліктно, проросійськи й токсично для Брюсселя. Мадяр говорить технократично, європейською мовою прав людини, верховенства права та меншин. Але політичне ядро залишається тим самим: Україна має змінювати внутрішні правила під зовнішній угорський тиск.
Угорське питання вже прив’язане до вступу України в ЄС
Найнебезпечніше в останніх заявах Мадяра — не сам факт переговорів. Переговори між сусідніми державами нормальні. Небезпека в тому, що Будапешт знову прив’язує внутрішню гуманітарну політику України до стратегічного питання вступу України в ЄС.
20 травня Мадяр заявив, що забезпечення прав угорської меншини є передумовою для згоди Угорщини на відкриття першого кластера переговорів щодо вступу України до ЄС. Він прямо назвав це базовою умовою!!!
Це означає, що Закарпаття фактично перетворюється на дипломатичний важіль. Не на регіон України, не на частину української політичної нації, не на територію, що має інтегруватися в загальнодержавний простір під час війни, а на переговорний інструмент, через який сусідня держава може впливати на українське законодавство, освіту, мову, медіа, виборчу систему та місцеве самоврядування.
Угорщина запускає сценарії м’якої автономізації як робила московія з Кримом.
Спочатку меншині гарантують культурні права. Потім ці права прив’язують до окремої території. Потім територію починають описувати як “традиційну” для цієї меншини. Потім вимагають окремих мовних режимів, окремих освітніх правил, окремого політичного представництва. Потім з’являються вимоги не “розпорошувати” громаду між округами. Потім виникає питання культурного самоврядування. І в якийсь момент держава раптом бачить, що на її території вже існує не просто меншина, а окремий політичний суб’єкт із зовнішнім патроном.
Україна вже проходила подібну логіку в Криму — там теж усе починалося не з танків, а з окремої ідентичності, окремого інформаційного простору, окремої політичної суб’єктності, зовнішнього паспорта, чужого медіаполя, слабкості Києва та постійного виправдання особливого статусу “специфікою регіону”.
Вимоги угорських організацій: від культури до політичного представництва
Остання заява представників угорської національної меншини Закарпаття є значно важливішою, ніж здається на перший погляд. У ній формально підтверджується підтримка незалежності, суверенітету й територіальної цілісності України, але далі йде перелік вимог, який виходить далеко за межі звичайної культурної підтримки.
У заяві йдеться про стабільні умови функціонування освіти мовами національних меншин, перегляд мовних вимог у сфері освіти й медіа, передбачувані механізми використання мов національних меншин у публічному житті та органах місцевого самоврядування, політичне представництво, культурне самоврядування та окреме регулювання символіки.
Окремо варто звернути увагу на пункт про виборчі округи. Автори заяви вважають принципово важливим не допустити “штучного розпорошення” громад національних меншин між різними округами, бо це, на їхню думку, може обмежити можливості парламентського представництва.
Це фактично мова про територіально-політичну концентрацію електорального ресурсу.
Коли громада вимагає не розпорошувати її між округами, вона фактично просить державу враховувати етнічний принцип у виборчій інженерії. А коли до цього додаються вимоги мовних винятків, культурного самоврядування, особливого використання символіки й участі представників громади в міждержавних консультаціях, то формується не класична модель захисту меншини, а модель політичної інституціоналізації окремого етнічного блоку.
І тут українська держава мала би поставити питання: якщо Україна почне перекроювати виборчу систему з урахуванням угорської етнічної концентрації на Закарпатті, то чому завтра інша держава не вимагатиме того самого для іншої меншини в іншому регіоні? Це ж продовження 11 вимог Орбана.
Поточні заяви Мадяра й угорських організацій на Закарпатті не виникли з повітря. Вони прямо вкладаються в логіку 11 вимог, які Будапешт передав Україні ще у 2024 році в контексті підтримки українського вступу до ЄС. За даними “Європейської правди”, цей список був переданий Сійярто українській стороні в Ужгороді, а позиція Будапешта полягала в тому, що Київ має ці пункти виконати.
Серед найбільш проблемних пунктів тоді була вимога визначення місць з особливим рівнем гарантій для угорців, а також ідея автоматичного визнання значної частини Закарпаття “традиційно угорською” територією.
Орбанівська модель була грубою: блокувати, тиснути, шантажувати, дружити з Москвою й виставляти Україну винною.
Мадярівська модель тонша: говорити про ЄС, права, стандарти, діалог, експертні консультації, але залишити ту саму ключову вимогу — Україна має змінювати свої закони й практики під угорський кейс Закарпаття.
Саме тому зміна влади в Будапешті не означає автоматичного зняття загрози. Вона означає, що загроза стала дипломатично охайнішою.
Фінансова інфраструктура: форинти, фонди, ГО-двійники
Слабкість української держави полягає в тому, що вона роками не хотіла бачити різниці між культурною підтримкою меншини та формуванням паралельної інфраструктури зовнішнього впливу. Рух ЧЕСНО у дослідженні “Форинти не пахнуть” показав, що на Закарпатті існує мережа угорських партій, громадських організацій і фондів, які роками отримують підтримку від Угорщини, а також звернув увагу на “ГО-двійники” з майже ідентичними назвами й логотипами поруч із партійними структурами.
Це важливо саме тому, що українське законодавство забороняє внески на підтримку політичних партій з боку іноземних держав, іноземних юридичних осіб та структур, пов’язаних із нерезидентами.
Формально можна сказати: фінансуються не партії, а благодійні чи громадські структури. Але політична реальність інша: якщо ті самі люди, ті самі мережі, ті самі символи, ті самі медіа, ті самі локальні еліти й ті самі інституції діють у виборчому, освітньому, культурному й гуманітарному просторі, то це вже не нейтральна культурна підтримка, а довгострокове вирощування політичної лояльності.
Окремо показовим є те, що Благодійний фонд КМКС прямо вказує: програма “На батьківщині угорською мовою” фінансується з бюджету Угорщини через Фонд Бетлена Габора, а розмір допомоги на навчання, виховання, підручники чи студентську підтримку становить еквівалент 100 000 форинтів.
Тобто Угорщина не просто “допомагає культурі”. Вона створює матеріальну прив’язку: дитина, родина, школа, вчитель, студент, місцевий активіст отримують сигнал, що ресурс, підтримка й майбутнє йдуть не лише з Києва, а й з Будапешта. А це вже не благодійність, а конкуренція держав за лояльність громадян України!
Паспортизація: кримський інструмент без кримської назви
Ще один елемент, який не можна викидати з аналізу, — паспортизація. У 2018 році стався скандал із видачею угорських паспортів у консульстві в Береговому: відео показувало, як громадяни України отримували угорське громадянство, співали угорський гімн і складали присягу на вірність Угорщині, після чого Київ вислав угорського консула.
Росія також роками використовувала паспортизацію як гуманітарний і політичний інструмент. Спочатку це подавалося як “захист співвітчизників”. Потім — як аргумент для втручання. Потім — як підстава говорити про “своїх громадян” на території іншої держави.
Угорщина працює за схожою логікою: громадянин України, який має паспорт сусідньої держави, отримує не лише другий документ, а й другий центр політичної, правової та психологічної належності. Потім, коли таких громадян концентрують у прикордонному регіоні, паралельно фінансують їхні культурні мережі, формують окремий освітній простір, підтримують окремі політичні організації й вимагають окремого виборчого представництва, це вже перестає бути питанням “європейської практики” воно стає питанням національної безпеки.
Безпековий вимір: СБУ вже фіксувала не гуманітарну, а розвідувальну загрозу
Ті, хто намагається звести все до “прав меншин”, ігнорують найважливіший факт: українські спецслужби вже фіксували в Закарпатті не лише гуманітарні, а й безпекові ризики. У 2020 році СБУ повідомляла, що перевіряє причетність іноземного фонду до діяльності, спрямованої на порушення державного суверенітету України, а також можливе втручання у внутрішні справи держави через фейкове поширення дії угорського законодавства й юрисдикції на окремі регіони України.
У 2025 році СБУ заявила про викриття агентурної мережі воєнної розвідки Угорщини, яка збирала інформацію про військову захищеність Закарпаття, вразливості наземної й повітряної оборони, настрої населення та потенційну реакцію військових і цивільних у разі входження до регіону угорського контингенту.
Ось тому будь-яка розмова про окремі виборчі округи, мовні винятки, культурне самоврядування й угорську символіку на Закарпатті має розглядатися не лише через призму прав людини, а й через призму державного суверенітету, територіальної цілісності та контролю над прикордонним простором.
Де в цій конструкції українці? Знову я ставлю одне й те саме питання??
Де програма посилення української мови в Берегівському районі?
Де державна стратегія українських шкіл у місцях компактного зовнішнього впливу?
Де кадрова політика, яка гарантує, що місцеві органи влади, освіта, суди, поліція, медіа й самоврядування працюють передусім у логіці українського суверенітету?
Де окрема політика підтримки української культури на прикордонні?
Де аудит подвійного громадянства серед посадовців?
Де аналіз зовнішнього фінансування локальних мереж впливу?
Де український державний інтерес у цих переговорах, окрім пасивного бажання “не посваритися з Будапештом”?
Ось як і виглядає фактична суть деукраїнізації: вона не обов’язково виглядає як заборона української мови чи пряме переслідування українців. Часто вона виглядає як асиметрія уваги, коли держава постійно домовляється про права організованої меншини із зовнішнім патроном, але не створює симетричної системи захисту власного титульного ядра, власної мови, власної школи, власної символіки, власного кадрового домінування й власної історичної присутності.
Українців ніхто не мусить формально “заборонити”, щоб витіснити їх із регіону. Достатньо зробити так, щоб інші мали фонди, паспорти, міжнародний захист, окремі переговори, окремі вимоги, окремі округи, окрему символіку й окремого зовнішнього покровителя, а українці мали тільки абстрактну Конституцію й мовчазну державу.
Це довга методика демонтажу державної присутності.
Його етапи виглядають так:
- створити окремий гуманітарний простір;
- підтримувати окремий інформаційний контур;
- роздати або легітимізувати паспорти іншої держави;
- сформувати локальні політичні структури;
- фінансово прив’язати громаду до зовнішнього центру;
- вимагати окремих мовних і освітніх правил;
- домогтися окремого політичного представництва;
- винести питання регіону на міжнародний рівень;
- зробити внутрішню політику України предметом зовнішніх переговорів;
- у момент кризи заявити, що зовнішній патрон має “захищати своїх”.
На Закарпатті ми вже бачимо наявність ВСІХ критичних маркерів. Це означає, що держава, яка не бачить такої траєкторії, повторює помилки Криму ще до того, як усвідомить масштаб проблеми.
Висновок:
Орбан був зручним ворогом: грубий, проросійський, токсичний, конфліктний, публічно антиукраїнський. Його було легко критикувати, легко демонізувати, легко відштовхувати від себе.
Мадяр складніший. Він говорить мовою ЄС. Він не виглядає як союзник Кремля. Він не будує політику на такій самій прямій антиукраїнській риториці. Він пропонує діалог, зустрічі, консультації, права, стандарти.
Але саме тому його лінія потенційно ефективніша.
Бо тепер угорський тиск на Україну може бути поданий не як шантаж Орбана, а як “європейське врегулювання прав меншини”. І якщо Київ знову піде шляхом поступок без власної української стратегії, то в результаті ми отримаємо не примирення, а подальше закріплення в Закарпатті паралельного політичного простору.
Україна має сказати прямо: права меншин — так. Зовнішня автономізація — ні. Культурна самобутність — так. Окремі політичні правила під тиском сусідньої держави — ні. Діалог із Будапештом — так. Перетворення Закарпаття на предмет угорського торгу в ЄС — ні.
І головне: Закарпаття має бути українським не лише на карті, а в школі, в мові, в адміністрації, в медіа, в судах, у виборчій системі, в символах, у політичній волі й у щоденному відчутті держави.
Якщо Україна знову почне доводити всім, що вона не “утискає меншини”, але забуде довести власним громадянам, що вона здатна захищати українців, то ми отримаємо дуже вже скоро ще один регіон, у якому українська держава буде присутня спочатку тільки номінально, а реальна лояльність — розподілена між Києвом, Будапештом і зовнішніми фондами, а згодом може стати окупованою чи анексованою територію чужими країнами, як Угорщина
