Актуалізація ідеї об’єднання: заява Євгена Томака
Питання об’єднання Румунії та Молдови, яке довгий час залишалося на маргінесі політичного дискурсу, знову опинилося в центрі уваги. Приводом стала заява радника президента Румунії Євгена Томака про те, що Бухарест готовий «серйозно обговорити сценарій об’єднання з Молдовою» у випадку, якщо Кишинів сам розглядатиме такий варіант. Ця заява пролунала на тлі дедалі відвертіших розмов про можливість возз’єднання двох країн. Ба більше, напередодні президентка Молдови Мая Санду в інтерв’ю міжнародному виданню зазначила, що особисто проголосувала б за об’єднання з Румунією, якби відбувся відповідний референдум. Хоча Санду одразу зауважила, що наразі в молдовському суспільстві немає більшості прихильників такого кроку, сам факт подібної заяви чинної глави держави є безпрецедентним. В результаті тема потенційного союзу Кишинева з Бухарестом знову обговорюється в експертних колах, викликаючи палкі реакції як у самій Молдові, так і в сусідніх країнах.
Офіційний Бухарест привітав відкритість молдовської сторони до такої дискусії, водночас наголошуючи на важливості врахування волі громадян Молдови. У Румунії прозвучали запевнення, що будь-яке об’єднання можливе лише за обопільної згоди і через демократичні процедури, зокрема референдуми. Еуджен (Євген) Томак нагадав, що ще у березні 2018 року румунський парламент одностайно ухвалив декларацію про готовність розпочати переговори щодо возз’єднання, якщо Молдова виявить таке бажання. Цю позицію він охарактеризував як «офіційну позицію румунської держави, яка не змінилася». Таким чином, з боку Румунії сигнал чіткий: історичне возз’єднання двох країн не розглядається як табу чи екстремістська ідея, а трактується радше як природний процес, що може реалізуватися за сприятливих умов. Водночас Бухарест підкреслює, що ініціатива має йти від молдовського народу, і об’єднання не повинно стати предметом політичних спекуляцій чи тиску ззовні.
Заяви Томака та Санду пожвавили суспільні дебати. У Молдові реакція виявилася поляризованою: проєвропейські сили загалом позитивно відгукнулися про перспективу єднання з Румунією, тоді як проросійська опозиція звинуватила президентку Санду ледь не в «державній зраді» та намірах ліквідувати молдовську державність. У Румунії ж переважна більшість політиків висловила підтримку ідеї об’єднання, застерігаючи при цьому, що реалізувати її можна лише мирним шляхом і з огляду на геополітичні реалії. Ситуація навколо цієї дискусії тісно переплетена з історичним бекграундом відносин двох країн, питаннями національної ідентичності, а також сучасним безпековим контекстом – зокрема війною Росії проти України, яка радикально змінила баланс сил у регіоні. Щоб зрозуміти, що означає потенційне об’єднання Румунії та Молдови, розглянемо докладніше історичні передумови, мотивації сторін і можливі наслідки такого кроку.
Історичний контекст та концепт «Великої Румунії»
Ідея об’єднання Румунії та Молдови має глибокі історичні корені. Територія сучасної Молдови (за винятком Придністров’я) відома як Бессарабія протягом століть була частиною історичної Молдавського князівства, а на початку XX століття – частиною російської імперії. Після Першої світової війни, у 1918 році, Бессарабія возз’єдналася з Королівством Румунія. У міжвоєнний період ця об’єднана держава досягла максимальних територіальних меж, отримавши назву «Велика Румунія» – тоді до її складу входили не лише Бессарабія, а й Трансильванія, Буковина та інші регіони. Цей період закарбувався в румунській історичній пам’яті як час національної єдності та територіальної повноти.
Однак у 1940 році, згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, Румунія була змушена передати Бессарабію та Північну Буковину Радянському Союзу. На цих землях утворилася Молдавська Радянська Соціалістична Республіка (до якої додали також східний берег Дністра – Придністров’я, раніше частину УРСР). Після Другої світової війни кордон між Румунією та СРСР закріпив поділ румунського етнічного простору: мільйони етнічних румун (молдаван) опинилися по різні боки нової «залізної завіси». Пам’ять про єдину державу 1918–1940 років, утім, продовжувала жити серед частини населення і по обидва боки річки Прут.
Концепція «Великої Румунії» у сучасному вимірі передусім асоціюється з ідеєю відновлення румунської національної єдності шляхом возз’єднання з Республікою Молдова. Цей термін нерідко вживають як прихильники об’єднання, так і його противники. Для перших – це символ історичної справедливості та возз’єднання народу, розділеного тоталітарними імперіями. Для других – навпаки, це словосполучення має негативне забарвлення, асоціюючись з потенційним «румунським іредентизмом» чи навіть загрозою для суверенітету сусідніх країн. Карти «Великої Румунії», що зображують території максимуму 1930-х років (включно з нинішньою Молдовою, а також частинами України), і досі час від часу циркулюють у медійному просторі. Румунські націоналістично налаштовані групи можуть використовувати такі символи для піднесення патріотичних настроїв. Водночас проросійська пропаганда часто тиражує ці зображення, аби посіяти недовіру між Бухарестом, Кишиневом та їхніми сусідами – особливо Києвом, натякаючи, нібито Румунія мріє про повернення ще й українських територій.
Насправді ж офіційна політика Румунії після 1991 року не передбачає жодних територіальних претензій до сусідів. Бухарест чітко визнав сучасні кордони, включно з українсько-румунським кордоном, у низці двосторонніх угод. Ідея «Великої Румунії» на державному рівні зведена виключно до можливості мирного об’єднання з Молдовою, якщо того забажає молдовський народ. Таким чином, історичний міф про єдину Румунію продовжує існувати як частина національної свідомості, але його практична реалізація розглядається лише в одному конкретному напрямку – щодо Молдови. Цей історичний контекст важливий для розуміння сучасних настроїв: у Румунії об’єднання часто сприймається не як експансія, а як відновлення історичної справедливості, тоді як у Молдові до цього питання ставлення більш розділене через складну спадщину ХХ століття.
Румуни та молдовани: спільність мови і дилема ідентичності
Попри спільну історичну спадщину та дуже близьку культуру, у Молдові за роки незалежності сформувалася своя національна ідентичність, що лише частково збігається з румунською. Мова двох народів фактично одна – літературна румунська, хоча в Молдові її традиційно називають молдовською (у конституції Молдови досі вжито термін «молдовська мова», попри те що на практиці це той самий румунський). Відмінності у вимові чи лексиці мінімальні, за винятком регіональних діалектизмів. Культурно і ментально населення обох країн також дуже близьке: спільні фольклор, звичаї, релігія (переважно православ’я). Все це є підґрунтям для аргументу про єдиний народ по обидва боки Пруту.
Однак за часів радянського правління у Молдавській РСР цілеспрямовано плекалася окрема «молдовська» ідентичність, відокремлена від румунської. Використовувалася кирилична абетка для мови, історія викладалася в руслі пропаганди про «возз’єднання молдовського народу з братнім радянським союзом» тощо. Кілька поколінь молдаван виросли з усвідомленням своєї національності як окремої від румун. Після здобуття незалежності 1991 року частина суспільства Молдови, особливо інтелігенція та молодь, поступово повернулася до усвідомлення спільності з Румунією: було переведено мову на латинську графіку, відновлено вивчення загальної історії румунів, скасовано деякі радянські міфи. Значна кількість громадян Молдови протягом останніх трьох десятиліть оформила собі румунське громадянство (за оцінками, понад 800 тисяч паспортів видано мешканцям Молдови румунською державою). Це стало можливим завдяки спрощеній процедурі набуття румунського громадянства для нащадків жителів Бессарабії — крок, який Румунія зробила, щоб зблизити два народи.
Утім, навіть нині питання самоідентифікації молдован залишається контроверсійним. Частина населення Молдови ідентифікує себе як румуни за національністю і вважає Румунію своєю історичною батьківщиною. Саме серед цих людей найсильніша підтримка ідеї об’єднання. Вони схильні говорити про «два береги – одна нація» та сприймають існування окремої молдовської держави як випадковість історії, виправлену має бути шляхом возз’єднання. Інша ж частина громадян Молдови вважає себе окремою молдовською нацією. Для них незалежна Молдова – цінність і досягнення, а об’єднання з більшою Румунією може сприйматися як втрата суверенітету і розчинення національної самобутності. Ці настрої особливо поширені серед старшого покоління, російськомовних меншин, а також у певних регіонах країни (наприклад, на півночі та в автономному Гагаузії).
Варто зазначити, що і в самій Румунії є нюанси у сприйнятті молдован. Звичайно, переважає уявлення про молдовське населення як частину румунського народу, яка просто проживає у сусідній державі. Водночас частина румунського суспільства ставиться до перспективи об’єднання прагматично: мовляв, чи готові ми інтегрувати мільйони людей з іншої держави з усіма економічними та соціальними проблемами? Але про це – далі. Загалом же, питання ідентичності лежить у самісінькому центрі дискусії про об’єднання. Без консолідованої самоідентифікації молдовського суспільства як частини єдиного з румунами народу важко уявити демократичне схвалення об’єднання. Сьогодні таких передумов ще немає: згідно з опитуваннями, лише близько третини громадян Молдови підтримали б негайну унїю з Румунією, тоді як значна частина – проти або вагється. Тому нинішня влада в Кишиневі обережно підходить до питання, акцентуючи радше на спільних культурних цінностях і підтримці Румунією, ніж на негайному політичному об’єднанні.
Роль Росії: дестабілізація регіону як протидія об’єднанню
Російська Федерація відіграє ключову роль у сюжеті про можливе румунсько-молдовське об’єднання – але як сила протидії. Для Москви втрата впливу на Молдову (а тим більше її входження до НАТО та ЄС через унїю з Румунією) є неприйнятним сценарієм. Тому кремлівська стратегія роками спрямована на утримання Молдови в орбіті свого контролю і максимальне ускладнення будь-якого руху в бік Заходу або об’єднання з Румунією.
Як вже обговорювалося, головний важіль Росії – це Придністров’я. Постійна військова присутність і підтримка сепаратистів фактично гарантує Кремлю право вето на геополітичний вибір Молдови. Кожного разу, коли в Кишиневі до влади приходять проєвропейські сили, Москва активізує фактор Придністров’я: проводить там показові військові навчання, роздає місцевим жителям російські паспорти, нагнітає риторику про «фашистів в Кишиневі, що хочуть війни». У відповідь проєвропейські уряди Молдови змушені бути дуже обережними, щоб не спровокувати конфлікт. Така ситуація є і зараз. Крім того, Кремль використовує Придністров’я як центр пропаганди: звідти ведуть мовлення телеканали, які покривають значну частину Молдови, транслюючи прокремлівські наративи (включно з темою «жахів об’єднання з Румунією»).
Другий інструмент – політичні партії та лідери, лояльні Москві. В Молдові традиційно сильні проросійські політичні сили. Експрезидент Ігор Додон, його Партія соціалістів (ПСРМ), олігарх-втікач Ілан Шор та його тепер вже заборонена партія, комуністи на чолі з Володимиром Вороніним – усі вони так чи інакше просували кремлівський погляд. Цей погляд включає різку антиуніоністську складову. Наприклад, Додон свого часу запустив гасло «Молдова – не Румунія», яке використовував для мобілізації електорату проти проєвропейських конкурентів. Вони ж звинувачували Майю Санду і її команду в таємній змові здати країну Румунії. Кремль підтримує таких політиків фінансово, медійно (через контрольовані ЗМІ) і навіть організаційно (є дані про діяльність російських політтехнологів у Молдові). Восени 2022 та на початку 2023 року партія «Шор» організовувала масові протести в Кишиневі проти уряду Санду, використовуючи незадоволення високими цінами на газ. Хоч офіційно ті акції були проти «соціально-економічної кризи», але поряд лунали й антизахідні, антиурядові, антиоб’єднавчі лозунги, вигідні РФ. Кишинів звинуватив Кремль у спробі дестабілізації ситуації і навіть перевороту: була розкрита змова, до якої нібито залучалися диверсанти з-за кордону, що мали інспірувати насильницькі акції протесту.
Природно, що ідея об’єднання з Румунією – пряма мішень для російської пропаганди. В російських медіа регулярно з’являються статті та сюжети про те, що: «Румунія хоче анексувати Молдову», «молдовські націоналісти розпродають країну Заходу», «НАТО під виглядом об’єднання отримає плацдарм для наступу на Росію» тощо. Ці тези активно транслюються і в самому молдовському інформаційному просторі – через проросійські телеканали (які частково вже заборонені, але все ще доступні через інтернет), через соцмережі, Telegram-канали, брошури, заяви підконтрольних політиків. Росія експлуатує страхи частини молдовського суспільства перед втратою суверенітету, малює картини майбутнього, де молдован «змусять співати румунський гімн», де “наш народ втратить свій голос”, де “будуть репресії проти тих, хто не згоден”. Особливий акцент робиться на ветеранах, пенсіонерах, російськомовних – їм внушають, що після об’єднання їх дискримінуватимуть, примусово румунізують, а натомість героїзують «радянське минуле, яке в нас хочуть відібрати». Ця інформаційна кампанія має певний успіх, підживлюючи розкол у суспільстві.
Для Росії принципово важливо не допустити розширення НАТО та ЄС на територію, яку вона вважає зоною свого впливу. Кремль досі розглядає Молдову як частину свого «близького зарубіжжя» і болісно реагує навіть на кроки Кишинева в бік Брюсселя, не кажучи вже про Бухарест. Тому можна прогнозувати: чим реальнішою ставатиме перспектива об’єднання, тим агресивніше поводитиметься Росія. Це треба враховувати, плануючи будь-які дії. З іншого боку, якщо західний світ (НАТО, ЄС, США) чітко гарантуватиме Молдові підтримку і захист на шляху до можливого об’єднання, російські можливості нашкодити суттєво зменшаться. Поки що ж Росія грає на випередження – намагається підірвати ситуацію зсередини, щоб ні в Молдові, ні в Румунії не склалися умови для історичного рішення.
Наслідки для України
Україна, як найбільший сусід Румунії і Молдови та країна, що зараз стримує російську агресію, уважно стежить за будь-якими зрушеннями в трикутнику Кишинів–Бухарест–Москва. Можливе об’єднання Румунії та Молдови могло б мати для України як позитивні, так і деякі неоднозначні наслідки.
Передусім, з точки зору регіональної безпеки, успішна унїя означала б, що на західному кордоні України була б тільки одна сусідня держава – член НАТО і ЄС (Румунія у збільшених кордонах). Це фактично ліквідує нинішню вразливу ділянку – кордон з нейтральною, слабкою Молдовою, куди Москва намагається проникнути. Україна отримала б протяжний кордон (більше тисячі кілометрів) з надійним союзником, замість двох різних сусідів. У стратегічному сенсі це позитив: уся південно-західна фланг України була б прикрита союзницькою країною, що мінімізує ризики оточення або провокацій з того боку. Особливо важливо це для Одеської області, яка межує і з Румунією, і з Молдовою (включно з Придністров’ям). Якщо припустити, що об’єднання сталося і російські війська пішли з Придністров’я, то південному заходу України вже не загрожуватиме удар у фланг від «придністровського угруповання» ворога, що зараз теоретично можливий. Таким чином, укріплення східного флангу НАТО за рахунок Молдови побічно укріпить і безпеку України.
Україна традиційно підтримує суверенітет і територіальну цілісність Молдови. Але у випадку, якщо сам молдовський народ і законна влада ухвалять рішення про об’єднання, Київ найімовірніше поставиться з розумінням. Українсько-румунські відносини останнім часом значно покращилися завдяки спільній протидії російській загрозі. Хоч історично між Україною і Румунією були деякі тертя (питання акваторії навколо острова Зміїного, проблеми з забезпеченням прав румунської меншини в Україні та української – в Румунії, різне трактування подій Другої світової), зараз усі ці моменти відійшли на другий план перед лицем агресивної політики РФ. Румунія надає значну підтримку Україні у війні – дипломатичну, гуманітарну, логістичну (через румунські порти йде експорт українського зерна, коли росія блокує чорноморські порти). Таким чином, зміцнення Румунії через об’єднання з Молдовою можна вважати посиленням союзника України. В офіційних заявах українська сторона, швидше за все, наголошуватиме на повазі до вибору Молдови і уникатиме слова «поглинання» – радше говоритиме про добровільне рішення двох суверенних держав. Для Києва важливо, щоб процес відбувався мирно і з дотриманням міжнародного права – тоді не виникатиме прецедентів, які могла б використати Росія чи інші реваншистські сили.
Водночас Україна буде уважно слідкувати за питаннями територіальної цілісності та кордонів. Український південний регіон – Буджак (південь Одеської області), а також Чернівецька область межують з Молдовою і Румунією. Ці землі колись, до 1940 року, входили до складу Румунії, тому в російській пропаганді не раз лунали тези, що «Румунія може захотіти забрати собі і шматок України». Хоча румунська влада ніколи такого не заявляла і визнає непорушність кордонів, українське суспільство має бути впевненим, що посилення Румунії не несе прихованих загроз. Дуже важливо, що Бухарест протягом останніх десятиліть демонстрував повагу до кордонів: у 1997 році було підписано базовий українсько-румунський договір, де сторони взаємно визнали територіальний статус-кво. Пізніше, у 2009-му, питання спірних морських ділянок вирішено в Міжнародному суді. Тобто на офіційному рівні немає підстав вважати, що Румунія переглядатиме кордони з Україною. Більше того, потенційне об’єднання навіть зменшить поле для маніпуляцій: сьогодні, коли Молдова окремо, іноді з’являються конспірологічні версії, що Україна могла б «поділити» Молдову з Румунією (Україні нібито дістанеться її частина). Такі маячні ідеї розганяють кремлівські пропагандисти, аби посварити Київ з Кишиневом і Бухарестом. Якщо ж Молдова стане частиною Румунії, то тема «поділу» зникає – Україна не має жодних претензій до території Румунії як члена НАТО і партнера. Отже, прозорість і ясність у цьому питанні тільки виграють.
Ще один аспект – транснаціональні проекти та економіка. Україна, Румунія і Молдова вже зараз працюють над спільними проектами – транспортними коридорами, енергетичними зв’язками. Якщо Молдова інтегрується в Румунію, деякі питання спростяться. Наприклад, нині є проблема розриву залізничної колії чи шосе на стику кордонів – після об’єднання логістика від Балтійського моря до Чорного моря (через Польщу, Україну, Румунію) стане більш уніфікованою. Можливо, легше буде домовитися про розбудову мостів, прикордонних переходів, адже зникне одна митниця. Це в інтересах і України, яка прагне максимального сполучення з Європою в обхід російських маршрутів. Звісно, ці плюси реалізуються тільки після стабілізації ситуації та якщо об’єднання пройде мирно.
Негативний сценарій для України – якщо процес об’єднання спричинить конфлікт із залученням Росії. У такому випадку Україна практично неминуче опиниться в епіцентрі, бо географічно поруч. Наприклад, уявімо ескалацію в Придністров’ї: російські війська там атакують молдовські/румунські сили. Україна може отримати удар у південний бік (Придністров’я межує з Одеською областю), або потік біженців, або мінування територій. Українські військові, можливо, будуть змушені реагувати, щоб нейтралізувати загрозу з цього анклаву – по суті, воювати на ще одному фронті проти проксі-формувань РФ. Це дуже небажаний розвиток подій. Тому Україна, найімовірніше, робитиме все, щоб попередити такий конфлікт: координуватиме дії з Румунією і Молдовою, обмінюватиметься розвідданими, можливо, допоможе перекрити кордон навколо Придністров’я, щоб із нього не проникли диверсанти. Вже зараз відомо, що Київ і Кишинів тісно співпрацюють у безпековій сфері – спільно борються з контрабандою, моніторять ситуацію у придністровському сегменті. Ця співпраця ще більше посилиться, якщо буде вирішено рухатися до об’єднання.
На дипломатичному фронті Україна може стати навіть певним модератором між Молдовою та Румунією. Наприклад, запевнити молдовську сторону, що вона не втратить підтримки України у разі об’єднання (в тому числі і щодо Придністров’я – адже Україна є учасником переговорів у форматі «5+2» по Придністров’ю, хоча той формат заморожений). А Румунії Україна може гарантувати визнання нового статусу та добросусідство. По суті, якщо Київ, Бухарест і Кишинів діятимуть узгоджено, Росії буде дуже важко вбити між ними клин.
Що стосується довгострокових наслідків, то розширення НАТО та ЄС через об’єднання Молдови з Румунією може вплинути на євроатлантичні перспективи України. З одного боку, скептики у Європі могли б сказати: навіщо нам приймати окремо Україну і Молдову, якщо вже територіально будемо межувати з Україною через розширену Румунію – мовляв, цього достатньо для безпеки. Але це слабкий аргумент, адже без України східний фланг все одно не буде повністю закритим. З іншого боку, успіх Молдови (хай і через об’єднання) покаже, що розширення кордонів НАТО на схід не спричинило апокаліпсис, а отже і Україна може розраховувати на своє місце. Іншими словами, якщо Молдова стане частиною НАТО, це де-факто відсуне лінію протистояння з РФ до кордонів України. У Кремлі, вірогідно, ще більш агресивно протистоятимуть вже вступу України, бо той доб’є їхні імперські надії. Але Захід зможе побачити: нічого страшного у прийнятті нових східноєвропейських територій під свій захист немає, це навіть зміцнює стабільність. Отже, для України інтеграція Молдови (будь-яким шляхом) скоріше зробить гарний прецедент.
Окремо варто згадати питання історичної пам’яті. В Україні, особливо в регіонах, що колись були під румунською владою (Чернівецька, частина Одеської обл.), є певні застереження серед старших поколінь щодо «румунського фактору». Деякі українці згадують довоєнні часи або розповіді предків про «румуни прийшли» – і це не завжди позитивні спогади, були і репресії румунської адміністрації проти українців. Росія, безумовно, намагалася і намагається роздувати це: наприклад, розповсюджувалися фейки, що Румунія ввела війська на Буковину під виглядом навчань НАТО (це була брехня). Але загалом нині в Україні розуміють, що Румунія – не загроза, а партнер. Тож об’єднання Молдови з Румунією не повинно викликати негативу серед українців, якщо буде чітке інформування і пояснення, що ніхто на Україну зазіхати не буде. Швидше навпаки, багато хто скаже: «Молодці, що позбулися впливу Москви таким чином». До того ж значна частина українців має друзів чи родичів і в Молдові, і в Румунії – для них спрощення життя в тому регіоні буде цілком позитивним явищем.
Вплив на НАТО, ЄС та східний фланг безпеки
Об’єднання Румунії та Молдови автоматично трансформувало б архітектуру безпеки в Східній Європі. Для НАТО і Європейського Союзу це означало б появу нових викликів, але й усунення деяких «вакумів безпеки» на східному фланзі.
Передусім, НАТО отримало б нову лінію прямого контакту з російською сферою впливу – по річці Дністер. Адже фактично кордоном об’єднаної Румунії на сході став би або кордон з Україною вздовж Придністров’я (якщо Придністров’я залишиться невизнаним анклавом під російським контролем), або сама річка Дністер до Чорного моря (якщо уявити, що Придністров’я реінтегровано). У будь-якому разі, НАТО наблизиться впритул до тієї території, де присутні російські війська чи проросійські сили. Це новий фронтир, який Альянсу доведеться обороняти і моніторити так само пильно, як нині балтійсько-білоруський чи польсько-український кордон. Звичайно, східний фланг НАТО посилився б: діра у вигляді нейтральної Молдови зникне, отже, суцільний пояс країн-членів простягнеться від Балтії через Польщу, Словаччину, Угорщину, Румунію аж до Чорного моря. Це спростить логістику і оборонне планування Альянсу. Наприклад, зараз Румунії доводиться враховувати можливі нестабільності в Молдові (вона навіть розробляла плани евакуації своїх громадян звідти на випадок війни). Після об’єднання ці ризики стануть внутрішніми викликами країни-члена НАТО, якими вже займається сам Альянс – іншими словами, НАТО доведеться розширити свою місію на нову територію. Це викликне необхідність, скажімо, створення нових військових баз у районі Кишинева чи Бєльців, дислокації сил швидкого реагування ближче до Дністра. Напевно, США та інші союзники перекинуть додаткові підрозділи, щоб запевнити союзника (Румунію) у підтримці на нових рубежах.
Для Європейського Союзу інтеграція молдовських земель до складу існуючої країни-члена теж стане цікавою прецедентною ситуацією. В принципі, ЄС вже має досвід прийняття нових територій без окремого переговорного процесу – НДР у 1990 році просто стала частиною об’єднаної Німеччини, автоматично імплементувавши acquis communautaire (правила ЄС). Мабуть, подібний механізм застосували б і тут: Румунія розширюється, і спільне законодавство ЄС поширюється на приєднаний регіон. Звісно, доведеться узгодити питання квот, структурних фондів, представництва (наприклад, Молдова зараз має угоду про асоціацію з ЄС, яка втратить силу, а її громадяни отримають право обирати депутатів Європарламенту вже в складі румунської делегації тощо). Швидше за все, в ЄС підтримали б таке рішення, адже воно знімає складну проблему окремого вступу Молдови. Одна справа – десятиліттями тягнути кандидатів із корупційними проблемами, неврегульованими конфліктами тощо. Інша справа – ці кандидати просто входять до складу держави, яка вже відносно впорядкована. Тому, з прагматичної точки зору Брюссель міг би зітхнути з полегшенням: на одного кандидата менше, головне стежити, щоб Румунія «перетравила» свій приріст. А в цьому Євросоюз допоможе грошима – так само, як допомагав при об’єднанні Німеччини і як зараз виділяє десятки мільярдів на розвиток східних регіонів Європи.
Щоправда, знайдуться і застереження. Деякі західноєвропейські столиці завжди побоюються дратувати Росію. Об’єднання Румунії та Молдови буде в Москві подано як «поглинання слабкої держави НАТОю», «порушення статуту ООН» (хоча якщо все законно і за згодою – ці заяви безпідставні). Але не виключено, що, приміром, хтось у Франції чи Німеччині спочатку забажає “переконатися, що Росія не проти”. Хоча після досвіду війни в Україні такі підходи слабшають, повністю фактор умиротворення не зник. В НАТО, зокрема, рішення приймаються консенсусом. Теоретично якась країна могла б заблокувати інтеграцію Молдови в Альянс через об’єднання, мовляв, ми не готові розширювати гарантії на цю територію. Але якщо на той момент національне рішення буде ухвалене, то, скоріш за все, жоден союзник не піде проти, адже це означало б розкол в НАТО. Навпаки, Альянс спробує показати єдність і підтримку. Можна пригадати, що в 1989–90 роках деякі європейські лідери теж остерігалися об’єднання Німеччини, але США і сам німецький народ наполягли – і зрештою всі пристали, навіть СРСР отримавши свої гарантії (як-от відсутність іноземних баз у Східній Німеччині деякий час). Тут може бути аналогія: можливо, щоб заспокоїти РФ, Румунія тимчасово могла б погодитися на якийсь особливий статус для території колишньої Молдови, скажімо, не розміщувати там постійно ударні сили НАТО до врегулювання придністровського вузла. Але це все тонкощі дипломатії, які вирішуватимуться окремо.
Для східного флангу НАТО/ЄС, до якого належать країни Балтії, Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія і потенційно далі Україна, зміни будуть суттєвими. Фактично, «дірка» в районі Молдови закриється. Балтійський і чорноморський регіони об’єднаються під егідою Альянсу. Це спростить координацію оборони – можна буде, наприклад, перекидати війська суходолом з Польщі аж до Одеси (через Румунію), не перетинаючи нейтральні чи ворожі території. Буде легше контролювати Чорне море спільно (Молдова, хоч і не має виходу, але її повітряний простір і близькість – теж фактор для базування, радарів тощо). Східний фланг стане більш монолітним і стійким проти спроб Росії роз’єднати союзників. Навпаки, можливе приєднання України до цього блоку в майбутньому ще більше завершить картину. Виходить, що об’єднання Румунії і Молдови може стати своєрідним “тренувальним етапом” перед ще більшим розширенням НАТО/ЄС на схід (тобто перед прийняттям України). Якщо воно пройде успішно, скептиків втрачатимуть аргументи проти інтеграції України.
Не можна оминути і такий момент: об’єднання Румунії з Молдовою буде символічним ударом по Росії. Кремль будує свою ідеологію на тому, що НАТО нібито розширюється тільки шляхом агресії, що народи навколо проти цього, а їх насильно тягнуть. Тут же – дві країни самі добровільно домовилися об’єднатися і одна з них – член НАТО. Це важко подати як «агресію», хоча пропаганда спробує. Але міжнародна спільнота побачить, що насильницьке втримання Молдови поза НАТО провалилося, люди обрали захист. Це, до речі, матиме вплив і на інші пострадянські країни – наприклад, Грузія може активніше вимагати свого вступу в НАТО, розуміючи, що інакше їй не вижити. Так само Білорусь, коли там зміниться режим, може поглянути: а можливо, союз із сусідом (Польщею чи Україною) – це вихід? Тобто станеться переформатування безпекової карти Східної Європи. Росія, звісно, спробує цьому завадити, але якщо війна в Україні послабить її суттєво, їй буде не до того.
Отже, вплив об’єднання на НАТО та ЄС оцінюється здебільшого позитивно з точки зору зміцнення східного флангу, хоча й включатиме перехідний період з певними ризиками. Це стратегічно зробить Альянс більш цілісним і усуне слабку ланку. Для ЄС – додасть клопоту, але вирішить «молдовське питання» раз і назавжди. Востаннє подібний зсув відбувався після Холодної війни, коли десятки мільйонів людей з соцблоку влилися до західних інституцій. Зараз, схоже, історія дає шанс довершити процес – хоч і незвичним шляхом об’єднання двох держав.
Висновки
Можливе об’єднання Румунії та Молдови – це тема на стику історичної романтики і холодної геополітики. З одного боку, за нею стоїть столітня мрія про «Велику Румунію», про єдність народу, розділеного війнами та імперіями. Ця мрія ніколи не зникала повністю і нині знову оживає у риториці політиків і прагненнях частини громадян по обидва боки Пруту. З іншого боку, реалії сучасності накладають суворі умови: рішення про об’єднання не може бути ухвалене у вакуумі, воно залежить від волі людей, від стану економіки, від позиції світових гравців і – на жаль – від примх агресивного сусіда, Росії.
Аналіз ситуації показує, що Бухарест і Кишинів наразі демонструють обережний підхід. Заява радника президента Румунії Євгена Томака підтверджує: Румунія готова до серйозної розмови, але не стане форсувати події. Молдова ж, в особі президентки Санду, вперше за роки незалежності явно окреслила можливість такого сценарію – але теж із застереженнями та огляду на суспільну думку. Таким чином, обидві країни ніби сигналізують одна одній і міжнародній спільноті: «Ми не відкинемо ідею унїї, якщо зійдуться зорі». Зірки ж – це і підтримка більшості громадян, і сприятлива кон’юнктура (передусім, ослаблення загрози з боку РФ).
В історичному вимірі Молдова вже йшла до злиття з Румунією в 1918 році, і тоді це стало реальністю на пару десятиліть. Сьогодні, через понад 100 років, ситуація в чомусь повторюється: знову малий народ шукає гарантій свого існування, знову велика геополітика може перекроювати карту. Щоправда, уроки історії привчили всіх до обережності. Ніхто не хоче, щоби об’єднання стало приводом для нової війни чи внутрішнього колапсу. Тому, найімовірніше, цей процес – якщо він відбудеться – буде поступовим, добре спланованим і мирним. Альтернатива – взагалі не проводити його, допоки існує ризик катаклізмів. Але і відмовитися назавжди від мрії про спільне майбутнє теж ніхто не наважується.
Для України перспектива румунсько-молдовського союзу загалом збігається з її інтересами – в регіоні поменшає сірих зон і зміцниться фронт протидії російській агресії. Головне, щоб це відбулося на умовах добровільності й без секретних домовленостей за спиною України (скажімо, про якісь територіальні компроміси – але наразі таких передумов не видно). Київ, Бухарест і Кишинів як партнери мають усі шанси діяти синхронно і прозоро, перетворюючи потенційну складність у спільний тріумф.
ХОЧА! Окрема стратегічна загроза для України — це масова роздача румунських паспортів у прикордонних регіонах. Якщо об’єднання з Молдовою стане реальністю, а Бухарест перетвориться на «новий регіональний центр сили» — ця політика може набути іншого характеру. У Чернівецькій і Одеській областях десятки тисяч громадян уже мають румунське громадянство. Поки що це виглядає як зручність для подорожей чи роботи, але в разі ескалації — це може стати приводом для гучних політичних заяв про «захист нацменшин» або навіть тиск на Київ із «європейських позицій».
На відміну від російської паспортизації, румунська не є агресивною — але її довгострокові ефекти не варто недооцінювати. Україна має проактивно формувати правила гри, обмежуючи простір для будь-яких майбутніх спекуляцій. Якщо Бухарест отримає новий імперський імпульс — для Києва важливо не дати перетворити «паспортну тінь» на інструмент політичного впливу.
Підсумовуючи, можна стверджувати: ідея об’єднання Румунії та Молдови перестала бути маргінальною і поступово входить у офіційний дискурс. Вона підкріплена глибокими історичними коріннями і прагненням людей до безпеки та кращого життя. Однак її реалізація залежить від здатності двох держав подолати внутрішні протиріччя, відбити зовнішні загрози і заручитися підтримкою міжнародних партнерів. Наступні кілька років стануть вирішальними: якщо Молдова успішно продовжить шлях до ЄС і збереже демократичний курс, питання об’єднання може перейти з теоретичної площини до практичної. Якщо ж зовнішній тиск чи внутрішні чвари візьмуть гору, ця перспектива знову відкладеться.
У будь-якому разі, випадок Молдови і Румунії вже зараз уважно вивчається в європейських столицях. Карта «Великої Румунії», що колись була лише історичним екскурсом, тепер стає елементом сучасної політичної гри. І від того, як цією картою розпорядяться самі румуни та молдовани, залежить майбутнє безпеки всієї Східної Європи.
