Ви б їх продали? Тімоті Снайдер про те, чому США мають продовжувати підтримку України

Ви б їх продали? Тімоті Снайдер про те, чому США мають продовжувати підтримку України

Уявіть собі, що свобода в усьому світі перебуває в занепаді. Уявіть собі, що ситуація стала настільки поганою, що диктатура фактично вторглася в демократичну країну з явною метою знищити її свободи та її народ. І все ж… уявіть, що цей народ чинив опір. Уявіть, що їхні лідери залишилися в країні. Уявіть, що цей народ зібрався з силами, підтримав свої Збройні сили й об’єднався з ними, стримавши вторгнення, здавалося б, непереборної сили. Уявіть собі, що їхній опір – яскравий момент в історії демократії всього цього століття. Нам не потрібно уявляти: цей напад прийшов із Росії, а ці люди – українці. Ви б їх продали?

В американців є союз у Північній Америці та Європі, який існує вже понад 70 років із метою запобігти нападу з боку Радянського Союзу, а потім – і з боку Росії. Уявіть собі, що під час нападу Росії удар припав на країну, виключену з цього союзу. Україна дійсно прийняла на себе весь тягар вторгнення, встояла і переламала перебіг подій – завдання, поставлене перед країнами, економіка яких у сукупності в 250 разів перевищує економіку України. До того ж, Україна знищила таку кількість російської техніки, що напад Росії на НАТО став украй малоймовірним. Проливаючи кров десятків тисяч своїх солдатів, українці захистили всіх членів союзу, що зробило набагато менш імовірним вступ американців у війну в Європі. А ви б їх продали?

(Якщо хтось досі вважає, що НАТО має стосунок до вторгнення Росії в Україну, подумайте ось про що: вторгнення в Україну зробило Росію набагато вразливішою. Якби Росія дійсно боялася військового блоку, то вторгнення в Україну було б останнім, що вона зробила б. Російські лідери прекрасно розуміють, що НАТО не вторгнеться в Росію, тому вони можуть відвести війська від кордонів країн-членів союзу – Норвегії та Фінляндії – і послати їх вбивати українців).

Протягом усього століття американські політики і стратеги всіх політичних орієнтацій сходяться на думці, що найбільша загроза глобальної війни походить від Китаю. Сценарієм цього страшного конфлікту, в якому можуть битися й загинути сотні тисяч американських солдатів, є китайський наступ на Тайвань. А тепер уявіть, що його можна знешкодити без особливих витрат і ризику.

Наступальна операція, за якою зараз спостерігає китайське керівництво, це операція Росії проти України. Опір України показав, наскільки складною буде наступальна операція Китаю в Тихому океані. Найкраща політика Китаю – це хороша політика України. Невже ми відмовимося від величезного та несподіваного геополітичного виграшу, який нам піднесла Україна? Ми самі нічого не змогли б зробити для настільки ефективного стримування Китаю, як те, що роблять українці, водночас те, що роблять українці, жодним чином не є ворожим щодо Китаю. Українці забезпечують нам безпеку як у цьому, так і в інших відносинах. Ви б їх продали?

Уявіть собі, адже це правда, що весь світ спостерігає за війною в Україні. З погляду всіх інших, незалежно від того, чи подобаємося ми їм, чи ненавидять вони нас, чи їм на нас наплювати, Україна здається очевидним союзником і легкою перемогою для Сполучених Штатів. Будь-яка людина у світі, незалежно від її власної ідеології, знає, що Україна – це демократія, а Америка повинна підтримувати демократії. Будь-яка людина у світі, незалежно від стану її власної економіки, знає, що наша економіка величезна, набагато більша за російську, і що економічна міць виграє війни. Будь-яка людина у світі може легко побачити, що американці не наражаються на ризик в Україні, і що американці отримують виняткові моральні та геополітичні вигоди з українського опору. Іншими словами, з погляду всіх спостерігачів, припинення фінансування України продемонструвало б величезну американську слабкість. Хіба таке обличчя ми хочемо показати світу? Невже ми хочемо сказати всім, що ми ненадійні та не розуміємо власних інтересів? Українці з допомогою американців здаються розумними і сильними. Невже ви продасте їх?

Уявіть собі, що це війна, яку можна виграти, тому що це так. Головної стратегічної мети Росії – захоплення Києва – не було досягнуто. Україна виграла Київську битву. Росія була змушена відступити з Києва, Чернігівської та Сумської областей. Уявіть, що похід Росії на Харків провалився. Україна виграла Харківську битву. Уявіть собі, що Херсон, єдиний обласний центр, який Росія взяла в цій війні, був повернутий Україні. Україна виграла Херсонську битву. Острів Зміїний, втрачений на початку війни, повернуто Україні. Україна повернула собі понад половину території, захопленої Росією під час вторгнення. Знаючи, що все це правда, уявіть собі, що Путін теж це знає. Головний наступальний інструмент Росії – воєнізована група Вагнера – влаштувала переворот проти Путіна, тож Путіну довелося вбити її лідера. Уявіть собі, що Путін знає, що він не зможе захопити ще багато українських земель – у будь-якому разі, без американської допомоги. Україна має теорію перемоги, яка передбачає завоювання на полі бою. У Путіна є теорія перемоги, яка передбачає голоси в Конгресі США. Путін вважає, що в Капітолії у нього більше шансів, ніж у Києві. Чи повинні ми довести його правоту?

Уявіть собі світову продовольчу систему з Україною як основним вузлом. У звичайний час Україна може прогодувати 400 мільйонів людей, і зазвичай від України залежить виконання Всесвітньої продовольчої програми ООН. Український експорт живить деякі з найбільш чутливих частин Близького Сходу та Африки. Нестабільність у цих регіонах багато в чому пов’язана з нестачею продовольства. Росія зруйнувала велику греблю, щоб знищити українські сільськогосподарські угіддя і замінувала українські ферми у величезних масштабах. Росія завдає ракетних ударів по портах і зерносховищах та заявляє про своє піратське право зупиняти всі морські перевезення Чорним морем за допомогою свого військово-морського флоту. І все ж… Уявіть собі, що українці й тут чинять опір. Українські фермери наполегливо працюють. Україна, як і раніше, постачає продовольство в межах Всесвітньої продовольчої програми. Українці, використовуючи свою інноваційну зброю і розумну тактику, зуміли залякати Чорноморський флот і відкрити смугу для комерційного судноплавства. Що вони годують людей, яких потрібно було годувати. А ви б їх продали?

Уявіть собі, що ми – країна, якій небайдужі воєнні злочини. І уявіть, що є закон, міжнародна конвенція про геноцид, яка визначає п’ять дій, що є геноцидом, і що росіяни скоїли кожен із цих злочинів в Україні. Я не можу продовжувати писати про “уяву”, коли я сам бачив деякі з ям смерті. Я не можу говорити “уявляю”, коли письменники, яких я знаю, були вбиті за те, що вони представляли українську культуру. Я не можу не відриватися від свого пристрою, коли читаю, як російська держава хвалиться тим, що забрала 700 тис. українських дітей для русифікації, коли щодня російські пропагандисти дають зрозуміти, що російські військові цілі – винищувальні.

І все ж таки українці чинять опір і стверджуються. Це геноцид, який можна зупинити, і його вже зупинено. Ми живемо в межах сценарію, якого, як ми кажемо, ми так довго чекали, коли дії Америки можуть зупинити геноцид, просто допомагаючи людям, які стали мішенню, просто сплачуючи податки. Щоразу, коли українці повертають собі землю, вони рятують людей. Саме так вони сприймають звільнені території: як місця, де більше не викрадають дітей, не катують мирних жителів, не вбивають місцевих лідерів. Ви б продали свій народ геноцидній окупації? Народ, який не зробив для вас нічого, крім добра?

Я чув виправдання, що американці “втомилися”. Я був в Україні тричі від початку війни. Я був у столиці та в провінціях. Я практично не бачив у країні американців, втомлених чи ні. І це з тієї простої причини, що ми не в Україні. Як ми можемо бути стомлені війною, у якій ми не беремо участі? Коли ми навіть не присутні на ній? Це безглуздо. Немає ніякої втоми в тому, щоб віддавати гроші на потрібну справу, що ми і робимо. Приємно допомагати іншим людям допомагати собі в хорошій справі.

Якщо ми припинимо підтримувати Україну, то все раптом стане ще гірше, і ніхто не говоритиме про “втому”, бо ми всі говоритимемо про катастрофу – у всіх цих вимірах: забезпечення продовольством, військові злочини, міжнародна нестабільність, розширення війни, крах демократій. Усе, що українці роблять для нас, може бути повернуто назад, якщо ми здамося. Навіщо законодавцям навіть думати про це?

Якби ви були знайомі з багатьма українцями, як це роблю я, ви б знали людей, які були поранені або вбиті. Ви знаєте людей, які живуть із темними колами під очима, тому що в усіх є темні кола під очима. Ви впізнаєте людей, які когось втратили, бо всі когось втрачають. Ви впізнаєте людей, які сумують і, тим не менш, роблять усе, що в їхніх силах. Ви не знаєте жодної людини в Україні, яка б вважала, що втома – це привід здатися. Ви б продали таких людей?

Я чув й іншу відмовку: мовляв, потрібно провести ревізію зброї, яку ми направили в Україну. Витрати мінімальні, а вигода велика: п’ять центів на долар оборони, а досягається те, чого ми самі не можемо зробити з усім іншим. І ось у чому річ: зброя, яку ми направили в Україну, – єдина з наших запасів, яка піддається аудиту. Причому перевіряють її не бухгалтери в костюмах і краватках, а чоловіки та жінки в камуфляжі. Її використовують і використовують добре люди, чиї життя поставлені на карту, а майбутнє країни – на карту. Українці використовують американську протиповітряну оборону ефективніше, ніж будь-хто припускав.

Українці використовують американські ракети, які ми вважаємо застарілими, для знищення найсучасніших російських засобів. Українці беруть американську зброю, створену в минулому столітті, й використовують її для захисту себе і всіх нас у цьому. Значною мірою вони буквально використовують зброю, з якою, в іншому разі, ми б платили за її демонтаж, оскільки вважаємо її застарілою.

Якщо цей бойовий аудит, проведений українською армією, недостатньо хороший: що ж, тоді, будь-що-будь, американські законодавці, приїжджайте в Україну та переконайтеся в цьому самі. Вам і вашим співробітникам будуть дуже раді. Українці хочуть, щоб ви приїхали. Було б дуже добре, якби більше нас відвідали Україну.

Я скажу вам те, чому я був свідком в Україні: коли українці бачать американські системи озброєння, вони аплодують. Ви б їх продали?

***

Війна закінчиться лише тоді, коли переможе Україна – Тімоті Снайдер

Автор статті нижче – Тімоті Снайдер, професор історії та суспільних відносин імені Левіна в Єльському університеті, автор книги Криваві землі. Він є представником державної української програми United24 та з початку повномасштабного вторгнення допомагає Україні в боротьбі з Російською Федерацією.

Текст колонки Снайдера, опублікований на Financial Times:

Дивно їхати з України і слухати, як описують війну в інших країнах. У динамічній бойовій обстановці ніхто не говорить про “патову ситуацію”. А ось у США я постійно чую цю фразу. Те, як ми говоримо, визначає те, як ми думаємо, а те, як ми думаємо, визначає те, що ми робимо або не робимо. Коли ми говоримо про російсько-українську війну як про “патову ситуацію”, ми неправильно її розуміємо і готуємося зробити моральні та стратегічні помилки.

Покажіть мені вашу метафору і я скажу вам ваш наступний хід – або, як тут, його відсутність. У шахах патова ситуація – це нічия, породжена курйозами правил. Наприклад, гравець може тільки пересунути короля, та водночас він поставить королю шах, що не допускається. У війні, на відміну від шахів, кількість дійових осіб може змінитися в будь-який момент. Західні держави можуть постачати Україні озброєння. Якщо мій друг може поставити на дошку ще трьох королів і півдюжини ферзів, то я вже не в патовій ситуації. Було б дивно, якби мій друг, тримаючи в руках ці фігури, замість цього сказав: Тук-тук, пат.

Ви можете заперечити, що в шахах не дозволяється просто кидати на дошку зайві фігури. Справді, цього робити не можна. Метафора гри обмежує наші уявлення про реальний світ. У цьому й полягає проблема. У шахах фігури просто рухаються: ніхто не дбає про те, щоб годувати коней, ремонтувати цегляну кладку тури або стежити за тим, щоб пішаки були озброєні. Це виключає логістику. У цій війні українці справедливо вважають, що їхній найкращий шанс – відокремити російських загарбників від їхніх ресурсів. Надання Україні необхідного для цього озброєння – найефективніший спосіб довести справу до кінця. Мислення в шаховій метафорі обмежує наше бачення вузьким полем бою і заважає нам робити те, що необхідно.

Україна – один із найважливіших світових постачальників продовольства. Росія прагне зруйнувати її економіку, мінуючи ферми, руйнуючи порти і блокуючи Чорне море. Дивно, але Україна знищила кілька російських суден, притиснула до берега Чорноморський флот Росії і відкрила прохід для комерційного судноплавства. Це найсуттєвіша подія у війні за останні кілька місяців, яку метафора “патової ситуації” не дозволяє нам побачити.

Шахові фігури мають фіксовані ходи. Україна ж виживає, роблячи несподівані ходи. Відкриття Чорного моря залежало від адаптації наявних і створення нових озброєнь. Коли я відвідав Україну минулого місяця, я зустрів фермерів, які модифікували трактори для використання як протимінних тралів і зібрали врожай.

У шахах ми не запитуємо, чому перший пішак просувається вперед або яка мета атаки. Говорячи про “патову ситуацію”, ми задовольняємося помилковою оцінкою того, що війна йде своєю чергою і прийшла до якогось нейтрального завершення. Але це залежить від цілей Росії. Якщо Росія має намір знищити українське суспільство, про що твердять її політики і пропагандисти, то ця ситуація на полі бою не може бути кінцевою. Якщо ми перестаємо думати про те, як прийти до перемоги, ми негласно приєднуємося до Росії.

“Пат” віддаляє нас, робить нейтральними суддями в грі, дозволяє бути людьми без цілей і плану. Не зробивши висновків із цієї кризи, ми переходимо до наступної – війни в Газі. Найважливіший, напевно, такий: наші власні метафори загальмували українську перемогу, зробивши беззаконне насильство в інших місцях ймовірнішим і важчим для подолання.

В українців, безумовно, є теорія перемоги, і в неї є мета. Я вже не знаю жодної людини в Україні, яка б не втратила когось. Солдати відкрито говорять про жахи, переживають за своїх союзників, але не сумніваються у своїй меті: захистити свою країну і цінність, яку вони не соромлячись називають “свобода”.

Відвідуючи минулого місяця реабілітаційний центр, я слухав розповіді про втрати і про те, що вони означають. Деякі з них були добровольцями. Вони були не пішаками, а людьми.

Їм робили протези, а їхні друзі загинули – через напад Росії, але якоюсь мірою і через повільну реакцію Заходу. Якщо війна “патова”, то вона триває вічно, і ми нічого не можемо зробити. Таке мислення може привести нас до світу, в якому Росія перемагає, за нею йдуть нові агресивні війни, міжнародний правопорядок прогинається, а можливості століття вислизають.

Від цієї війни залежить дуже багато чого, і саме тому так спокусливо знайти такі звороти мови, які дозволили б нам відвернутися, дали б нам відчуття, що ми не залучені. Але ми залучені.

Тімоті Снайдер, професор історії Єльського університету, доктор наук