Син військового. Український генерал, військовий міністр УНР. На честь пращура Омеляна - сотника Задунайського козацтва - добився царського указу про доповнення родового прізвища. Здійснив Перший Зимовий похід Армії УНР 1919-1920 років, яким урятував армію від остаточної катастрофи.
Народився в Баку в дворянській військовій родині. Закінчив Сибірський кадетський корпус, 1-ше військове Павлівське училище. Добровольцем брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 років, служив у розвідувальному підрозділі. Автор посібників для старшин, які на честь діда підписував “Омельянович”. Офіційно доповнення прізвища закріплено 1912 року окремим царським указом. Учасник Першої світової війни. Через поранення і тиф визнаний непридатним для фронту, перейшов на військово-педагогічну роботу в Петрограді, а з листопада 1916 року – в Одесі.
У 1917 році пов’язав долю з Україною. З серпня – начальник військової залоги Катеринослава, співорганізатор Вільного козацтва. У січні 1918-го – в Києві в розпорядженні УЦР. За гетьманату – генерал-хорунжий, член Генеральної Козацької Ради. Після антигетьманського повстання відряджений до Західноукраїнської Народної Республіки, очолив Галицьку армію, став радником диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича. Після об’єднання армій УНР і ЗУНР – генерал для особливих доручень штабу Головного отамана Симона Петлюри, командувач Запорізької групи Армії УНР. Грудень 1919–липень 1921 року – командувач Армії УНР. Керівник Першого Зимового походу. До липня 1921 року – військовий міністр УНР. За наказом Симона Петлюри виїхав до Праги. На еміграції написав кілька книжок спогадів і військово-теоретичних посібників. Після Другої світової війни виїхав до Німеччини, а 1950 року – у Францію. Помер 1952 року. Похований у Парижі.
