«Ця могутня фортеця розташовується на голих червоних скелях, — писав турецький мандрівник Евлія Челебі, який побував в Криму в 1666-1667 рр. — Вона є скелею в 8 тисяч кроків по колу. Зі всіх чотирьох боків вона не має справжніх кріпосних стін. Тому що з усіх боків, на тисячі аршинів — прірви, які нагадують пекельні та найглибші безодні пекла. В бік кибли від цих скель від однієї прірви до іншої майстри-каменетеси за часів невірних прорубали кремнієві скелі, зробивши глибокий, як колодязь, рів, а на внутрішньому боці рову протягнули могутню кам’яної кладки стіну в 100 аршин і звели 3 великих башти. У середній башті зроблені залізні кріпосні коміри. А якщо пройти через ці ворота всередину [фортеці], за 300 кроків на північ, від однієї прірви до іншої була протягнута одношарова кріпосна стіна. У цій стіні також зроблені 3 великих башти і, як в попередній, в середній башті є ворота з дерев’яними стулками. Окрім цих двох рядів стін, в жодному місці немає справжніх побудованих кріпосних стін. Так вони і не потрібні. Тому що з усіх боків є такі голі скелі і прірви, що помилуй Бог, якщо людина подивиться вниз, жовчний міхур його лопне і обернеться в прах.
В цій фортеці є в’язниця для ханських полонених. Немає в світі подібної в’язниці, як ця пекельна темниця. З в’язниці цієї Чуфут-Кале звільнитися ніяк неможливо. Хіба що, якщо вийдеш з неї в труні. Ось яка це в’язниця — пекельна темниця».
Чуфут-Кале — краще всього збереглося з «печерних» міст Криму: останні мешканці залишили його в XIX ст. З нього починали знайомство з «печерними» містами і монастирями чи не всі європейські мандрівники, уяву яких вражали незвичність і загадковість печер, їх оповита мороком історія, яка давала простір легендам і домислам.
Чуфут-Кале розташоване на гірському плато, яке панує над трьома долинами. Щодо часу заснування міста, думки розходяться: одні відносять його до VI ст., інші — до XI ст. За старих часів воно називалося Кирк-Ор; один з найперших його описів належить арабському географу Абу-аль-Фіде, який побував тут у 1321 р.: «Кирк-Ор знаходиться в країні асів (аланів), його ім’я означає турецькою «сорок фортець»; це міцно укріплений замок, заснований на неприступній горі. Нагорі гори є площа, де жителі країни в хвилини небезпеки знаходять притулок».
Татари, які розграбували Чуфут-Кале наприкінці XIII ст., у середині XIV ст. перетворили її на свою цитадель. В період боротьби кримських ханів із Золотою Ордою вона служила Гиреям укріпленою резиденцією. Після розпаду Золотої Орди і утворення незалежного Кримського ханства хан Менгли-Гирей переселився в щойно відбудовану столицю Бахчисарай і Кирк-Ор втратив військове значення. Місто на скелі перетворилося на місце ув’язнення знатних і багатих полонених, здатних дати за себе викуп. Населяли Чуфут-Кале люди різних національностей: тут існували християнська, вірменська та іудейська общини.
На межі XIV-XV ст. татари поселили перед східною оборонною стіною караїмів-ремісників, які для захисту своєї слободи побудували другу оборонну стіну. Кримські хани надавали жителям фортеці пільги за її охорону, видаючи охоронні грамоти. З цих грамот видно, що фортеця іменувалася просто Кале, а з першої половини XVII ст. стала називатися Чуфут-Кале — «іудейська фортеця». Це, мабуть, пов’язано з тим, що в ту пору населяли фортецю переважно караїми. За свідченням мандрівників, у середині XIX ст. в Чуфут-Кале налічувалося 300 будинків і 1600 мешканців, проте вже в другій половині сторіччя більшість населення покинуло місто на скелі, перебравшись в зручніші місця для проживання.
У це мертве місто веде стародавня вимощена каменем дорога. Вона веде до Малих, або Південних, воріт (їх називають ще «потаємними», оскільки їх не видно, поки не підійдеш впритул). Вони побудовані, ймовірно, в XIV ст. на місці стародавніх воріт. Масивні дубові стулки оббиті залізом, а верхня частина стіни перебудована і забезпечена бійницями для стрілянини з рушниць. Ворота ці були справжньою пасткою: зовні підступ до них прикривала оборонна стіна. Прорвавшись всередину фортеці, супротивник опинявся у вузькому, вирубаному в скелі коридорі, який колись мав перекриття, де розміщувалися захисники міста. В цілях оборони могли використовуватися і розташовані в чотири яруси печери в кінці коридору.
Кам’яниста стежина піднімається наліво, де за розвалинами декількох житлових будинків протягнулася стіна, яка відокремлювала від міста незабудовану частину плоскої вершини — пустир Бурунчак. Туди веде старовинна Бурунчакська вулиця, яка проходить по північному краю плато. Важкі колеса возів за багато століть вибили в ній колії. Звідси гарби і вози в’їжджали через Східні ворота в місто. Посеред міста проходить Середня вулиця, доступна лише пішоходам і в’ючним тваринам, а уздовж південного краю плато тягнеться Кенаська вулиця, на якій знаходяться дві караїмських молитовних будівлі — кенаси. Велика соборна кенаса була зведена в XIV ст.; десять колон її аркади спираються на парапет з масивних плит, прикрашених висіченими в камені розетками. В ній влаштовувалися урочисті святкові служби. Друга, Мала кенаса (її називали «будинок зборів») — імовірно ровесниця першої, капітально була відремонтована наприкінці XVIII ст. Вона призначалася для повсякденних служб і зборів, де розв’язувалися різні справи караїмської общини. Внутрішнє оздоблення кенас було однаковим: вони оздоблювалися килимами, із стельових дубових балок звисали кришталеві та мідні люстри, в прикрашених різьбленням шафах зберігалося релігійне начиння, свити Тори. У невеликому приміщенні, ближче до виходу, відокремленому перегородкою від решти залу, на лавах, оббитих шкірою, могли сидіти під час богослужіння люди похилого віку. Над цією частиною храму нависає балкон із залишками частих дерев’яних ґрат — тут розміщувалися жінки. Неподалік від кенас знаходилася перша караїмська друкарня, заснована в 1731 р.
Всі три вулиці сходяться на невеликій площі, де можна побачити залишки мечеті, побудованої в 1346 р. Це про неї писав Евлія Челебі в 1667 р.: «В цій фортеці один з минулих ханів Хаджі Гази-еля Герай-хан побудував соборну мечеть старовинної архітектури. Над її дверима чітким почерком написаний наступний таріх: «Побудував цю мечеть благословенну великий султан і високоповажний хакан, повелитель царів арабів і не арабів, султан Хаджі Герай-хан бен Гіяс ед-Дін-хан бен Эртогмаз-хан, так нехай подовжить [Аллах] його життя і царювання. Рік 859». Проте ця нещасна мечеть стоїть серед євреїв і двері її завжди закриті. Мусульманська община не має ні імені, ні знаку». До наших днів збереглися чотири круглі неглибокі ями, висічені в кам’яній підставі для колон, які підпирали крівлю мечеті.
Відразу ж за площею, ближче до обриву, стоїть мавзолей XV ст., який майже повністю зберігся, — прекрасний зразок сельджуцької архітектури. Ця монументальна восьмигранна споруда прикрашається по ребрах граней різьбленими колонками, з високим покритим різьбленням порталом. В глибині мавзолею на ступінчастому піднесенні стоїть надгробок з арабським написом: «Це гробниця славетної государині Джаніке-ханим, дочки Тохтамиш-хана, яка померла місяця рамазану 841 року» (1437 р.).
За переказом, Джаніке-ханим жила на Чуфут-Кале в палаці поряд з казармами на тисячу воїнів і була предводителькою цього гарнізону. Вона загинула, відважно захищаючи місто під час облоги, і хан Тохтамиш наказав на місці загибелі дочки спорудити мавзолей.
В декількох кроках від мавзолею проходить Середня, рання оборонна стіна з воротами, яка перетинала плато від одного краю обриву до іншого. Після зведення Східної оборонної стіни, Середня втратила своє бойове значення і піддалася численним переробкам. Розкопки 1956-1959 рр. допомогли віднайти первинну конструкцію цієї ділянки оборони. Стіна мала товщину до 5 і висоту до 8 м. У 10-15 м від неї проходив кріпосний рів завдовжки 65 м, шириною 4 м, завглибшки 2 м, який наповнювався дощовою водою, яка стікала по жолобках, вирубаних в скелі. Великий рів не доходив до краю північного обриву — тут в стіні була зроблена хвіртка вилазки, перед якою вирубали два малі дванадцятиметрові рови. У північного і південного країв стіну фланкірували башти. У північного обриву були вирубані сходи, які вели вниз в дві великі печери, мабуть, господарського призначення. Віконні отвори, які виходять на обрив, зберегли сліди залізних грат. Раніше обидві печери вважали в’язницею, але археологічні дослідження це не підтвердили.
За воротами Середньої стіни починається Головна вулиця, в кам’яні плити якої глибоко врізалися стародавні колії. Справа за невисокою стіною — два житлових будинки XVIII ст. В одному з них жив відомий караїмський вчений та мандрівник Аврам Фіркович (1786-1875 рр.). Його будинок нависає над обривом; в одному з приміщень збереглося вогнище, в іншому — наново відтворена реставраторами в 1960-і роки дерев’яна набірна стеля. У дворі — господарські прибудови і колодязь, вирубаний в скелі у вигляді круглої шахти завглибшки десять метрів, на дні його знаходиться відкрита печера: мабуть, раніше вона була закритою і на дні збиралася вода.
Місто замикає Східна оборонна стіна, побудована караїмами в XIV—XV ст. Довжина її складає 128 м, у південного і північного обривів вона укріплюється кутовими баштами, а у середині височіє надворотна башта. Із зовнішнього боку над воротами вправлено мармурову плиту із зображеннями рогатини і щита. Зовні перед кріпосною стіною є висічений великий басейн для збору талої і дощової води. На площі перед воротами розташовувався ринок.
Із Східних воріт можна спуститися в Іосафатову долину — так назвали її караїми на честь знаменитої долини поблизу Єрусалиму.
Як і в Єрусалимі, в тутешній Іосафатовій долині розкинулося «місто мертвих» — неосяжне море надгробків, покритих написами, іноді в поєднанні з орнаментом. Найстародавніше поховання відносять до 1249-1250 рр. Велику частину складають старовинні однорогі й дворогі надгробки з вапнякових плит. До пізнішого часу відносяться мармурові надгробки, прикрашені багатим орнаментом в східному смаку, з повторенням символу смерті — стилізованого кипариса, і неділі — троянди. Іосафатова долина була для караїмів найстародавнішим і найбільш шанованим місцем поховань, куди привозили небіжчиків навіть з інших міст. Серед могил росли священні дуби, рубати які заборонялося: недаремно татари називали кладовище «Балта-Тіймез», тобто «сокира не торкається». «Мовчання гір і мовчання мертвого міста зливається в одне важке, могильне відчуття, пише в «Нарисах Криму» Є. Л. Марков. — Тисячі надгробних каменів, дворогих, однорогих і безрогих, густою нивою йшли в гирлі долини, біліючи, як натовпи мертвяків. їх осяяв старий каштановий гай, яким рогаті суччя вирізувалися на синьому небі. Справжня Іосафатова долина, долина воскресіння мертвих. Могили, гори, розвалини на горах — все пахне дійсно Єрусалимом. Внизу протікає висохлий Кедронський струмок, а гробниця магометанського святого так зручно замінює Авессаломів мавзолей. В моїй пам’яті повстали всі поетичні картини єрусалимських околиць, які мені доводилося бачити».
