«...Татари називають [цю] фортецю... Аккерман, що означає «біла фортеця». Ця фортецю споруджено з черепашнику на крутій скелі на березі Дністра. Річка Дністер впадає в Чорне море на відстані двох гарматних пострілів від фортеці. Ось на такій відстані від цього гирла, на високому горбі, на південному березі річки Дністер і розташована ця фортеця, яка виблискує немов кришталь.
Коло цієї фортеці складає три тисячі шістдесят кроків. Але я вимірював її кроками по внутрішньому ряду стін, і фортеця ця має ще три ряди стін зовнішніх. І ті, хто вимірював кроками там, сказали, що [довжина зовнішньої стіни] — п’ять тисяч шістсот кроків. По берегу річки Дністер стіни — низькі. Проте вони мають значні, могутні укріплення. Протилежний бік фортеці звернено до суші, і вона також є прекрасним укріпленням в три ряди міцних валів.
Воріт у фортеці троє; двоє з них — невеликі ворота, які виходять на річку Дністер, і одні — міцні залізні ворота в три ряди, з досить пожвавленим рухом, обернено на схід, до посаду. По краях цих великих воріт стоять чудові гармати.
Цитадель являє собою чотири варті наслідування башти, подібні до Галатської. Ці майстерно побудовані, дивовижні, величезні башти розташовані одна усередині іншої. І впродовж багатьох сторіч в кожній з них накопичувався зернистий порох. У цій внутрішній фортеці стоїть обернений на Дністер королівський палац, в якому живе комендант. Але якщо я [далі] писатиму і розповідатиму про ці місця, то вийде інша об’ємиста книга.
У цій внутрішній фортеці стоять наведені на Дністер подібні семиголовому дракону гармати «бал-емез», а також сто вісімдесят великих і малих гармат, які не мають назв. На трьох рядах стін фортеці є по-різному, але майстерно, побудовані чудові башти, [які стоять] одна усередині іншої і прикрашені різноманітним розписом і кладкою, різьбленням і облицюванням. Деякі з них є високими баштами, критими свинцем. А всього [налічується] сто красивих башт. У плані ця фортеця має форму чотирикутника. І в ній проходить шість рядів міцних розділових стін. Два боки [фортеці] звернено до Дністра, вони розташовані біля підніжжя невисокого горба. Два [інших] її боки — це високі гладкі стіни на обривистій скелі. Крута, прямовисна кременева скеля утворює [основа] ці боки. А рів перед спорудженими на скелі трьома рядами стін має п’ятдесят аршин [глибини]. І завширшки цей великий рів — також п’ятдесят аршин.
Стіни рову, вирубані в кремені, утворюють неприступні прямовисні гладкі скелі. І немає на них навіть щілини, за яку міг би зачепитися птах. До фортеці з жодного боку не можна підступитися: [неможливо] зробити підкоп, [підібратися] через насип або укриття [або вирити] окоп.
Кріпосна стіна, яка йде по краю цього глибокого рову, служить значною перешкодою товщиною в сорок кроків; це рівна, могутня, як корпус слона, стіна з черепашнику. Перед великими воротами є висячий дерев’яний міст. Щоночі варта за допомогою комірів піднімає міст, притуляє його до залізних воріт і тоді не можна ні увійти, ні вийти з фортеці.»
Турецький мандрівник Евлія Челебі, перу якого належать ці рядки, був просто приголомшений Аккерманською фортецею. Згідно з його власним визнанням, ніде в світі він не бачив нічого подібного. Навіть через три з половиною сторіччя фортеця в Білгороді-Дністровському (в минулому Аккерман) залишається наймогутнішою оборонною спорудою подібного типу на території України.
Комплекс оборонних споруд Білгородської фортеці почав складатися в другій половині XIII — першій половині XIV ст. Будівельні роботи тут тривали аж до XIX ст., отже сьогодні ансамбль є складною системою з безліччю нашарувань. До наших днів збереглися зовнішні і внутрішні стіни, цитадель, 26 башт з вузькими щілиновидними бійницями, фанерований каменем рів.
Білгородська фортеця стоїть на обривистому березі Дністровського лиману. Колись на цьому місці розташовувалося античне місто Тиру. Чутки пов’язують його з трагічною долею знаменитого римського поета Публія Овідія Назона (43 р. до н.е. — 18 р. н. е.), автора «Метаморфоз». У 8 р. н.е. імператор Август заслав опального поета у віддалену східну провінцію, місто Томи (нині Констанца). Проте в легендах місцем заслання Овідія незмінно називалося місто Тиру, розташоване ще далі — на самому краю тодішньої ойкумени. На згадку про Овідія Дністровський лиман довгий час називався Овідовим озером, на східному березі лиману розташоване селище Овідіополь, а одна з башт Білгородської фортеці дотепер носить назву «башта Овідія».
Зруйноване в епоху Великого переселення народів місто більш ніж на тисячу років зникає із сторінок історичних хронік. Іноді можна почути, ніби якісь слов’янські племена заснували на цьому місці Білгород, але ці розповіді можна сміливо віднести до легенд. Ніякого «староруського» Білгорода в гирлі Дністра літописи не знають; дані археології свідчать, що ранньосередньовічний слов’янський шар в Білгороді відсутній. Найбільш ранній золотоординський археологічний матеріал, знайдений на території Білгородської фортеці, датується кінцем XIII ст.
Відомо, що правителі Золотої Орди прихильно ставилися до появи в Північному Причорномор’ї італійських торгових факторій. У другій половині XIII ст. генуезькі купці все активніше проникають в чорноморський басейн і пониззя Дунаю. Починаючи з XIV ст. у документах і хроніках з’являється назва міста Монкастро (від Монте Кастро — «Замок на горі»), або Албі Кастрі. Остання назва, яка означає «Біла фортеця», в перекладі на молдавську і румунську мови звучить як Четатя-Алба, на слов’янських — Білгород, на угорській — Нестерфехервар, грецькій — Аспрокастрон, німецькій — Вайсенбург (під цією назвою місто фігурує у Сигизмунда Герберштейна). Турки, які захопили місто в 1484 р., теж переклали його назву своєю мовою: Ак-Керман, Аккерман. З 1944 р. за містом закріпилася назва Білгород-Дністровський.
Міська община Монкастро виникла не пізніше кінця XIII ст. Населення складали генуйці, вірмени, татари, греки, євреї, молдовани, слов’яни. Характерною особливістю була повна відсутність близько розташованих сільських поселень. Середньовічний Монкастро зовсім не потребував сільськогосподарської округи: це було місто купців, які були тісно пов’язані з міжнародною торгівлею. Єдине, що турбувало городян, — це збереження своїх капіталів і безпека торгових шляхів. У політику міська община Монкастро не втручалася і, визнаючи своїми сюзеренами то татарських ханів, то угорських королів, то литовських князів, то молдавських господарів, твердо відстоювала свою автономію і від кожного чергового сеньйора добивалася юридичного визнання цієї автономії. Новітні дослідження показують, що таке положення існувало аж до захоплення міста турками в 1484 р.
У XIV ст. Монкастро стає однією з найбільших колоній Генуезької республіки. До цього періоду відноситься будівництво найстародавнішої частини Білгородської фортеці, яка збереглася до нашого часу, — цитаделі (Генуезького замку). Її споруджували на межі XIII — XIV ст. У плані цитадель є чотирикутником розмірами 25x25 м з круглими багатоярусними баштами по кутах (північно-західна обрушилася в 1888 р.). По периметру стін в три яруси йшли бойові галереї. Стіни завершувалися зубцями-мерлонами. Кожна башта мала своє призначення: південно-західна служила в’язницею, південно-східна, найбільша — резиденцією коменданта фортеці, в підвалі північно-східної башти знаходився потайний вихід з цитаделі, північно-західна служила скарбницею. У величезних підвальних приміщеннях цитаделі розташовувався арсенал.
У середині XIV ст. позиції татар в Північному Причорномор’ї серйозно похитнулися. Генуя, яка досить спокійно жила під крилом татарських ханів, вимушена була залишити Монкастро. Існує припущення, що після поразки татар при Синіх Водах (1363 р.) і вигнання їх з Поділля, Білгородом якийсь час (принаймні, до кінця 1374 — початку 1375 рр.) правив князь Юрій Коріатович, представник литовської княжої династії Гедіміновичей. В останній чверті XIV ст. в історії Білгорода починається молдавський період. Датувати його історики не можуть; можливо, це відбулося після конфлікту Молдавського князівства з Великим князівством Литовським в 1377 р. (за іншою версією — в 1391 р.). Перша згадка про Білгород як місто, підвладне Молдові, міститься в «привілеї» молдавського господаря Олександра Доброго (1400-1432 рр.), який він дав львівським купцям (1408 р.). Однак, це не означало входження Білгорода до складу Молдавського князівства: серед 19 волостей-повітів Молдови XV ст., центрами яких були, як правило, міста, згадка про Білгород і однойменну волость відсутня. Визнавши над собою владу молдавських господарів, міжнародна община білгородських купців свято дотримувалася своєї автономії.
За умовами договору, укладеного в 1412 р. в Любовлі, Білгород перейшов під владу польської корони, проте влада ця була номінальною: фактично місто залишилося в руках Олександра Доброго. До цього часу число жителів міста досягло 20 тисяч. Після турецької облоги 1420 р. Білгородська фортеця було перебудовано і укріплено, а в середині XV ст. місто було втягнуте в міжусобний конфлікт синів Олександра Доброго Ільяша і Штефана. На якийсь час Білгород стає резиденцією молдавських господарів.
Нові роботи з перебудови фортеці велися в 1440 р. при господарі Штефані II і в 1454 р. при Олександрі II. У цей період, зокрема, стіни були пристосовані для артилерійського бою. У часи правління Штефана III Великого (1457-1504 рр.), на час якого доводиться пік турецької агресії, Білгородська фортеця набуває особливої ролі: вона стає головним оборонним пунктом на південно-східних кордонах Молдавського князівства. У турецького султана Баязіда II були свої види на це місто: в одному зі своїх листів він назвав Аккерман ключем до воріт до Польщі, Русі і Татарії. У серпні 1484 р. 50-тисячна турецька армія і 200-тисячна орда кримського хана Менглі-Гирея обложили фортецю з суші і моря.
«...У 889 (1484) р. султан Баязід Велі, за спонуканням його святості Кара-Шемседдіна Сівашського, почав облогу цієї фортеці зі своїм неприборканим військом, — пише Евлія Челебі. — Стріляючі з трьох боків, гармати насилу пробили в кожному боці [кріпосних стін] проломи. Але оскільки навколо проходив глибокий рів, мусульманські газії не змогли підступити до самої фортеці. Тоді вони почали просувати перед собою земляний насип і, підібравшись до краю рову, стали безперервно кидати в нього землю. Проте [обложені] через потайні ворота відтягали землю, яка накидалася до рову, і зсипали її в річку, яка протікає з північного боку фортеці. Таким чином, вони не залишили в рову ні землі, ні камінчика [хоча б] в карат вагою. Тим самим вони позбавили сили мусульманське військо. І тоді — о мудрість божія! — кримський хан Менгли-Гирей переправився з двомастами тисяч стрімких, як вітер, татар через річку Дністер. Підійшовши до ноги бойового коня султана Баязіда, він попросив, щоб всім татарам дозволили грабувати, і султан Баязід дав дозвіл. [І ось] доки татари розоряли і спустошували волоські і молдавські землі, і ця мусульманська орда день і ніч захоплювала військову здобич, військо ісламу билося за фортецю Аккерман. А коли уранці загуркотіла також безліч гармат, то стіни з одного боку звалилися. І тоді з фортеці вийшли дванадцять попів і в дорогоцінній скриньці передали десять ключів від фортеці [Аккерман], а також ключ від фортеці Богаз-конман. І тоді фортеця була завойована і приєднана до країни ісламу».
Взимку 1484/1485 рр. Штефан Великий спробував відбити фортецю, маючи намір застигнути ворога зненацька, але його зусилля не мали успіху. Захопивши місто, турки перетворили його на одну із потужних фортець разом з Очаковим, Ізмаїлом, Килією, Браїловим і Силістрією, які увійшли до числа головних форпостів Оттоманської імперії.
Протягом сторіч стіни і башти фортеці безперервно реконструювалися. При Баязіді II були перебудовані куртини і башти, на місці колишньої християнської церкви була збудована мечеть. Широкі фортифікаційні роботи велися тут в XVII-XVIII ст.; у перше десятиліття XVIII ст. за участю французьких інженерів перед стінами старої фортеці була споруджена лінія бастіонів, в 1800 р. вона була реконструйована. Оборонні споруди укріплювалися в 1757— 1770, 1776-1778, 1793-1797 рр.
У нинішньому вигляді Білгородська фортеця є неправильним багатокутником площею близько 9 га. З трьох боків її оточують рови шириною до 14 м і завглибшки близько 10 м (спочатку вона була удвічі більша). З півночі фортеця омивається водами Дністровського лиману. Загальна протяжність лінії укріплень складає близько 2,5 км, висота стін і башт — від 5 до 15 м, товщина — від 1,5 до 5 м.
Зовнішню лінію стін укріплено двома десятками башт, найрізноманітніших за конструкцією і формою: відкритого і закритого типу, квадратних, напівкруглих, восьмигранних і трикутних в плані. До фортеці ведуть двоє воріт: Овідіопольські, розташовані з боку лиману, і Килійські (головні) — з боку міста. Проїзд через Килійську башту був захищений двома парами стулкових воріт і двома опускними ґратами. Через рів був перекинутий підйомний міст, в XIX ст. його замінили кам’яним.
Внутрішні стіни розділяють територію фортеці на три двори. Перший, Цивільний (південний), призначався для укриття мирного населення під час облоги. Від численних споруд, які колись існували тут, збереглися тільки мінарет мечеті і руїни лазні. Стіна з високою сторожовою баштою і внутрішніми воротами із стрілчастою аркою відокремлює Цивільний двір від Гарнізонного, де розташовувалися казарми. У північній частині цього двору знаходиться стара Генуезька цитадель. Третій, Портовий або Господарський двір нині майже повністю зруйнований, зовнішня стіна з цього боку значною мірою втрачена.
У XVI-XVII ст. до стін Аккерманської фортеці неодноразово здійснювали військові походи українські козаки. У XVIII ст., під час численних війн Туреччини з Росією, у фортецю тричі вступали російські війська. 30 листопада 1806 р. її без бою зайняв загін герцога де Рішельє. За умовами Бухарестського мирного договору 1812 р., Аккерман був приєднаний до Росії. Стара цитадель зберігала своє військове значення ще впродовж двох десятиліть і лише в 1832 р. була ліквідована.
2 серпня 1963 р. Білгород-Дністровська фортеця отримала статус історико-архітектурної пам’ятки, з 1960 р. проводяться роботи з її реставрації. Не дивлячись на численні перебудови, фортеця зберегла свою первинну структуру і нині є однією з пам’яток епохи середньовіччя, які збереглися в Україні.
