Видатний український архітектор-модерніст, фундатор львівської архітектурної школи, організатор української художньої промисловості, власник однієї з найбільших у Європі будівельних фірм, професор Львівського політехнічного інституту, громадський і політичний діяч кінця XIX — початку XX ст., пропагандист надбань українського мистецтва.
Предки І. Левинського після поразки гетьмана І. Мазепи на початку XVIII ст. емігрували з Лівобережної України до Галичини. Майбутній архітектор народився в м. Долина у сім’ї директора школи, а гімназію закінчив у м. Стрий, куди переїхав з матір’ю 1859 р. після смерті батька. За підтримки старшого брата Іван закінчив Львівське реальне училище, у 1868-1874 рр. навчався у Львівському політехнічному інституті на будівельному відділенні, де згодом і викладав, з 1901 р. очоливши кафедру ужиткового будівництва.
І. Левинський брав активну участь у громадському житті як член ради Національного музею (заснованого митрополитом Андреєм Шептицьким), товариства «Просвіта», Політехнічного товариства, Українського технічного товариства, Товариства українських техніків і промисловців, Товариства українських ремісників «Зоря», Українського керамічного гуртка.
У 1881 р. І. Левинський відкрив власне будівельне бюро (до роботи в якому залучив талановитих зодчих Т. Обмінського, О. Лушпинського, Л. Левинського) і швидко став одним із найбагатших людей Галичини. З часом бюро І. Левинського перетворилося на концерн, який об’єднував усі стадії будівництва — вибір та придбання земельної ділянки, проектування і погодження проекту, будівництво, оздоблення та встановлення необхідного обладнання. За час існування фірма сама спланувала у Львові близько 40 споруд та 50 — за участі інших архітекторів. За проектами Левинського збудовано також споруди у містах Кам’янка-Бузька, Станіслав, Стрий, санаторії в Карпатах. У 1897-1900 рр. співробітники проектного бюро створили низку проектів львівських будинків у стилі еклектики (з 1900 р. — «сецесії»), втілених у життя фірмою І. Левинського, зокрема пасаж Міколяша (1899-1900 рр.), фасад якого декоровано кольоровими скляними площинами (зруйнований у 1944 р.).
У свої проекти І. Левинський вносив елементи дерев’яного зодчества історичних регіонів Карпат — Гуцульщини та Бойковщини. Цей архітектурний напрям — т. зв. «гуцульський модерн» — полягав у популяризації надбань традиційної народної української архітектури і декоративно-ужиткового мистецтва у руслі «віденської сецесії». Першим звернувся до «карпатського» стилю у 1890-х роках польський архітектор Ю. Захарієвич, з яким І. Левинський багато років співпрацював. Модернова архітектура з народними елементами розвивалася у Львові, Дрогобичі, Коломиї, Трускавці. Спорудам у цьому стилі притаманні виразні обриси віконних та дверних отворів, складні профілі дахів з баштами (що нагадують гуцульські церковні дзвіниці), багатий зовнішній декор із застосуванням металу та кераміки.
І. Левинський був ініціатором забудови Львова під час будівельного буму 1890-1910-х років спорудами у стилі модерної національної архітектури. Він одним із перших у Західній Україні застосовував штучне каміння, металоконструкції та залізобетонні перекриття замість дерев’яних балок. Кращим з них вважається будинок кредитного товариства «Дністер» на розі вулиць Руської та Підвальної (1906 р., нині поліклініка), декорований ліпниною і керамічними вставками, з гостроверхими дахами, що нагадують вежі бойківських церков. Львівські періодичні видання 1906 р. з гордістю писали, що усі роботи зі спорудження й декорування будівлі виконано місцевими львівськими фірмами, за винятком центрального опалення, виготовленого фахівцями з Відня.
У стилі «гуцульської сецесії» споруджено також Бурса дяків при соборі Святого Юра, гуртожиток «Українського дому» (вул. Коцюбинського, 21) та інші львівські споруди початку XX ст.
За проектами бюро І. Левинського у сталі «класицизованої сецесії» збудовано також чотириповерховий будинок філіалу Наукової бібліотеки (вул. Лисенка) та Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка (1914-1916 рр., вул. Шашкевича, 5, нині музичне училище).
У відділі декораційного та монументального малярства бюро над художнім оформленням інтер’єрів з Левинським працювали такі видатні майстри, як М. Сосенко, О. Новаківський, І. Труш, М. Бойчук та інші.
У 1885 р. І. Левинський разом з Ю. Захаревичем придбав велику земельну ділянку у львівському передмісті Кастелівка, яку з часом перетворив на один з найфешенебельніших міських районів з чудовим архітектурним ансамблем вулиці Кшижової (нині вул. Генерала Чупринки). Родина архітектора (він, дружина та двоє дітей) мешкала на Кастелівці в особняку, спроектованому самим Левинським.
Перші вілли Кастелівки були споруджені за проектами Ю. Захаревича та І. Левинського між сучасними вулицями Генерала Чупринки, Кольберга, Котляревського та Нечуя-Левицького у 1889-1892 рр. У цьому кварталі архітекторам вдалося частково реалізувати власну містобудівну концепцію — створити забудову, за якої будинки стоять не суцільною смугою вздовж вулиці, а компонуються групами з внутрішніми подвір’ями та вільним простором перед фасадами. 1992 р. одну з вулиць Кастелівки було названо на честь І. Левинського. З будинків, споруджених архітектурним бюро І. Левинського, нині чимало визнано пам’ятками архітектури. Серед них — чотириповерховий цегляний будинок (1910-1911 рр., ріг вулиць Котляревського та Метрологічної) у стилі неокласицизму з елементами пізнього «віденського модерну» («сецесії»), відокремлений від тротуару палісадником. Його фасади увінчують трикутні фронтони, під ними розташовані три яруси балконних лоджій. Прикрасою будівлі є рельєфний фриз (скульптор Ф. Антоняк).
Ще один чотириповерховий цегляний «постсецесійний» будинок з двосхилим черепичним дахом (1910 р., вул. Паркова, 14) розташовано поряд зі Стрийським парком. Його фасад прикрашений фронтоном та двома гранчастими еркерами; вікна прямокутні, розміщені в невеликих нішах. Вхідний портал прикрашає барельєф (скульптор З. Курчинський).
На пагорбі серед парку розміщено монументальний будинок бурси Українського педагогічного товариства (1906-1908 рр.; вул. Генерала Чупринки, 103, нині Український державний лісотехнічний університет), споруджений у стилі «гуцульської сецесії». Це цегляна триповерхова споруда на високому цоколі з центральним чотириповерховим об’ємом під пірамідальним дахом з п’ятьма ризалітами, що виступають. Живописний контур даху доповнено різьбленими деталями, запозиченими з народної архітектури. Разом з будинком кредитного товариства «Дністер» бурса вважається одним з кращих зразків львівського українського модерну.
На вулиці Генерала Чупринки, 58-а знаходилася і «Фабрика кахлевих печей», заснована І. Левинським 1888 р. У 1912 р. там виробляли кахлі, рельєфну плитку для підлоги та стін, посуд з рельєфом, декоративні вази, дрібні керамічні вироби та елементи інтер’єру (статуетки, погруддя, плитки, фризи, плакетки з теракоти і майоліки), скульптури із шамоту та штучного каменю (барельєфи і горельєфи, круглі скульптури для екстер’єрів та інтер’єрів). На фабриці виготовляли і груби з кольорових кахлів, які мали значний попит. А після винайдення рецепту білої керамічної поливи підприємство почало продукувати і популярні на споживчому ринку «білі печі», які до того завозили з Чехії, Австрії та Німеччини. Велику художню цінність становили й печі, виконані у традиціях майстрів гуцульського міста Косова, розписані за народними мотивами. На фабриці наприкінці XIX ст. працювали майстерні з обробки дерева, ковальська, вітражна, малярська тощо. Чудові шафи зі стилізованим гуцульським різьбленням проектував О. Лушпинський. Фабрика художнього металу І. Левинського на поч. XX ст. обслуговувала потреби будівництва не лише Львова. Один з кращих комплектів (двері, віконні ґрати, огорожа) за ескізами І. Левинського та О. Лушпинського у 1906-1907 рр. було створено для Бурси Народного дому (вул. Лисенка, 14).
І. Левинському також належали дві фабрики керамічних виробів, відкриті у 1889 та 1891 рр., що продукували будівельні матеріали, зокрема оздоблені у традиціях української народної орнаментики, пристосованої до модерну. Різнокольорова черепиця (червона, чорна, сіра, зелена) і досі вкриває дахи багатьох львівських будівель. У створенні керамічних панно за народними мотивами брали участь художники Т. Обмінський, Є. Червінський, О. Білоскурський, Ю. Лебіщак та інші.
Фірма І. Левинського процвітала — у 1914 р. на його підприємствах працювало близько тисячі робітників. Замовниками був місцевий «бомонд» — суспільна верхівка, інтелігенція тощо.
Львівський Національний академічний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької
Після окупації Львова росіянами І. Левинського депортували до Києва за звинуваченнями у створенні плану фортифікаційних укріплень довкола Львова і дружбі з митрополитом Андрієм Шептицьким. У Києві Левинський спроектував дерев’яну уніатську церкву в «гуцульському стилі» (1915 р.)1 та заснував агрономічно-технічне товариство «Праця». У 1918 р. архітектор повернувся до Львова, де за свідому українську позицію польський уряд усунув його від викладання у Політехнічному інституті, обмежував комерційну діяльність. І. Левинський помер у 1919 р. На його смерть відгукнулися всі національні газети — українські, польські, єврейські, бо фірма Левинського спроектувала або збудувала не лише Львівський залізничний вокзал, Театр опери та балету, а й єврейський шпиталь (вул. Раппопорта) у живописному «неоєврейському» («неомусульманському») стилі.
Коштом громадськості на Личаківському цвинтарі архітекторові спорудили пам’ятник за проектом його учня О. Лушпинського з написом «Різьбив душі людей силою характеру, кров’ю серця, силою розуму».
1 Цей храм, споруджено на вул. Ново-Павлівській (нині вул. Ю. Коцюбинського) для полонених солдатів-галичан, американський дослідник Т. Геврик згадує у своїй праці «Втрачені пам’ятки Києва» (1982 р.), зазначаючи дату його знищення — 1935 р. Нині на цьому місці розміщено посольство США.
