100 Великих діячів культури України - Музиканти Вересай Остап Микитович (1803-1890 рр.)

100 Великих діячів культури України - Музиканти Вересай Остап Микитович (1803-1890 рр.)

«Український Гомер» (саме так називали Остапа Вересая сучасники) був чи не найяскравішою особистістю серед українських кобзарів, що здобув слави ще за життя і не втратив її й досі.

Остап Микитович Вересай (по-вуличному — Радчишин) народився 1803 р. на Полтавщині в с. Калюжниці Прилуцького повіту (нині Чернігівська область) у родині кріпака. Його батько, Микита Григорович, був незрячим, а на життя заробляв грою на скрипці. Недуга батька передалась і малому Остапу — у 4 роки він втратив зір. Від батька хлопчик успадкував і любов до музики. Мав добру пам’ять — з легкістю міг повторити мелодію, почуту кілька разів. У Вересаїв часто зупинялись інші кобзарі, які також вплинули на Остапову любов до музикування і співів. Напевно, ще тоді він сам вирішив стати кобзарем — для сліпого підлітка це був чи не єдиний варіант. Батьки віддали Остапа в науку до кобзаря Микити з с. Бережівки, але вчитель пиячив і часто бив хлопця, тож той скоро втік. Згодом навчався гри на кобзі у славетного кобзаря Юхима Андріяшівського, у якого був поводирем. Після смерті вчителя Вересай деякий час навчався у кобзаря Семена Кошового, а згодом — у лірника Ничипора Коляди. Далі Остап повернувся до рідного села, пройшовши науку кобзарського цеху й отримавши ім’я кобзаря Лабзи, але продовжував навчатися самотужки. Згодом він залишив Калюжниці і переїхав до с. Сокиринці.

Понад сорок років Остап Вересай мандрував Україною. А представникам творчої еліти кобзаря в 1856 р. відкрив російський художник Лев Жемчужников, якого доля привела в Сокиринці. В його альбомі збереглися майстерно намальовані портрети Вересая. Пізніше художник познайомив кобзаря з письменником і громадським діячем Пантелеймоном Кулішем, який записав від Вересая кілька пісень. Саме Куліш розповів про кобзаря своєму товаришу, Тарасові Шевченку, і той 1860 р. надіслав Вересаю свого «Кобзаря» з дарчим написом — «Брату Остапу від Т. Г. Шевченка». Жемчужников і Куліш вмовили Вересая взяти кілька учнів, які б продовжили кобзарську справу і традиції свого вчителя: Василя Бублика з Никонівки, Ярохтея з Березівки, Антона Негрія з Калюжинець та Янголя з Березівки. Перші учні його майже всі рано повмирали, але згодом школа поповнилася і кобзарська традиція не обірвалася. У Сокиринцях Вересай одружився з танцюристкою і співачкою Пріською Сенчук, яку сліпому кобзареві довелося довго завойовувати, та зрештою він знайшов свій справжній дім.

Важливу роль у житті кобзаря відіграв Григорій Галаган: він викупив Вересая з кріпацтва, а його маєток у Сокиринцях був одним із тогочасних центрів українського культурного життя, тому досить скоро про творчість кобзаря почули прогресивні люди того часу — Микола Лисенко, Олександр Русов, Опанас Сластьон, Павло Чубинський тощо. Вони відіграли неабияку роль у пропагуванні творчості Остапа Вересая: 1871 р. кобзар уперше відвідав Київ, де заграв на відкритті Колегії Галагана, а у вересні 1873 р. виступив на позачерговому засіданні Південно-Західного географічного товариства, де Микола Лисенко виголосив доповідь на тему «Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм». Остап Вересай став частим гостем різноманітних наукових зібрань, творчих імпрез — і завжди вражав публіку своїми творами. Репертуар кобзаря був порівняно великим: думи «Як три брати з Азова втікали», «Отчим», «Невольницька», «Про бурю на Чорному морі», «Про вдову і трьох синів», «Дума про Хведора Безрідного», «Сокіл і соколя», «Сестра і брат», «Івась Коновченко, Вдовиченко»; кілька пісень гумористичного характеру та релігійного змісту, зокрема дуже популярна в той час пісня «Про правду й неправду» — за цей твір Вересай неодноразово ставав об’єктом уваги представників влади. Манера виконання кобзаря була особливою — дуже емоційною, експресивною, адже він мав неабиякий акторський талант, уміло користувався своїм голосом. Блискучий імпровізатор майстерно поєднував унікальні природні дані й майстерну гру на кобзі. Сучасники згадують, що кожен його виступ був незабутнім і нагадував виставу, де поєднувалися сміх і сльози.

1874 р. він виступив на III Археологічному з’їзді в Києві, а після цього на концерті, влаштованому Михайлом Старицьким. У звіті про цей з’їзд начальник Київського жандармського губернського управління зазначив, що «доставлений у Київ старець-бандурист Остап Вересай своїми піснями і типовим виглядом немало сприяв збудженню симпатій до гетьманщини, що віджила свій вік». Відтоді кобзар став об’єктом посиленої уваги з боку влади — адже думи та історичні пісні у його виконанні викликали не лише жвавий інтерес до подій, що в них оспівувались, а й сплески патріотизму.

1875 р. кобзар у супроводі Миколи Лисенка та Павла Чубинського відвідав Петербург. Він виступав на засіданні Російського географічного товариства, у Музеї етнографії та старожитностей, у залі Благородного зібрання, на засіданні слов’янського благодійного комітету тощо. 22 лютого Вересай виступив і на сніданку, влаштованому в пам’ять Тараса Шевченка, а 6 вересня співав у Зимовому палаці під час лекції з народної словесності професора Міллера великим князям Сергієві та Павлові. За виконання історичних пісень і дум кобзар отримав з рук князів срібну табакерку з дарчим написом. 16 вересня на околиці Петербурга, в Соляному містечку, де відбувалися промислові й кустарні виставки, відбувся концерт, у якому, крім Вересая, брали участь хор під керівництвом Миколи Лисенка, сам композитор як піаніст, відома російська співачка Каменська. Тогочасна преса друкувала захоплені відгуки про цей виступ: «Викликам Вересая і влаштовувача концерту п. Лисенка не було кінця. Прислухаючись до глибоко зворушливої манери виконання Вересая, публіка вже не звертала уваги на хриплуватість його старечого голосу, хоча співав він поруч з пані Каменською, яка мала вироблений мистецтвом і розкошами голос». Творчість українського кобзаря не лишала нікого байдужим, його талантом захоплювались і світила тогочасної російської музики — композитори Римський-Корсаков, Чайковський.

Та жандармське управління не припиняло стежити за Вересаєм і, занепокоєне великим успіхом і все більшою популярністю дум та історичних пісень серед слухачів, наказало припинити гастролі. У звіті зазначалося, що пісні у його виконанні «можуть за теперішніх обставин в очах пропагандистів бути опорою до виправдання діяльності однодумців їх в очах народу». Остап Вересай вирішив повертатись додому, але дорогою, у Прилуках, його було заарештовано за виконання пісні «Про правду і неправду» і відправлено до в’язниці. Врятувала табакерка, подарована князями, — побачивши цю річ, в поліції вирішили не зв’язуватись із Вересаєм і відпустили його. Відтоді кобзар жартівливо називав її своїм «пачпортом».

Решту життя Остап Вересай провів у Сокиринцях, де жив у хаті, що її на власний кошт збудував для кобзаря Павло Чубинський. Співець продовжував виконувати пісні, хоча вже не виїжджав до великих міст, а мандрував здебільшого селами Чернігівщини. Та інколи старий кобзар відвідував Київ, — зокрема 1884 р. він відвідав Київську рисувальну школу Миколи Мурашка, де учні малювали з нього портрети. Помер Остап Вересай наприкінці квітня 1890 р. у Сокиринцях, де його поховано. В останню путь проводжали всім селом, а на могилі поставили дерев’яний хрест з написом «Остап Вересай. 87 лет от роду».

Цікаво, що творчістю видатного кобзаря захоплювались не лише найкращі представники української творчої інтелігенції, а й іноземці, яким творчість «українського Гомера» відкривала досі незнану Україну. Французький професор, згодом міністр освіти Альфред Рамбо, французький професор Луї Леже, міністр освіти Югославії Стоян Новакович, віденський професор Ватрослав Ягіч — перелік можна продовжувати до нескінченності... А австрійський поет Райнер Марія Рільке навіть відтворив образ Вересая в творі «Пісня про правду»: «Тричі проспівав Остап свою пісню про правду. І щоразу — по-новому. Коли вперше вона звучала скаргою, то вдруге вона явилася докором, і нарешті втретє, коли кобзар з високо піднятою головою волав дзвоном коротких закликів, він зворушив усі серця, і вона наповнилася гіркотою і безбережним натхненням».

Не забули кобзаря і в XX столітті: уперше біля могили Вересая у Сокиринцях відбулося зібрання вчених Інституту фольклористики АН УРСР, присв’ячене до 50-х роковин від дня смерті кобзаря, а на честь 150-річчя від дня народження було проведено урочистості, на яких виступав поет Максим Рильський, що звертався до пам’яті кобзаря, називаючи його «Гомер наш польовий, славетний Вересай!». У травні 1959 р. було відкрито кімнату-музей Остапа Вересая, а 1978 р. — пам’ятник роботи Івана Коломійця.

Loading...