Різнобарвна творчість і громадська та літературна активність Миколи Хвильового здійснили неоціненний вплив на розвиток українського письменства, культури загалом, адже саме він започаткував відому літературну дискусію 1925-1928 рр. Його біографія й досі лишається сповненою білих плям — в основному через те, що архівні документи, пов’язані з діяльність літератора, довгий час були недоступні дослідникам.
Микола Григорович Фітільов — таким було справжнє прізвище Хвильового — народився 13 грудня 1893 р. у с. Тростянець на Харківщині. Батько, Григорій Олексійович, був учителем, колишнім студентом Харківського університету, пристрасним мисливцем та рибалкою, але людиною неврівноваженою, мало заклопотаною вихованням і утриманням п’ятьох дітей. Утім саме від батька Микола перейняв зацікавлення народницькими ідеями, а також любов до мисливства. Мати, Єлизавета Іванівна Тарасенко, вчителювала і після розлучення з чоловіком виховувала дітей самотужки. Початкову освіту хлопчик здобув у Богодухівській гімназії. Здібним Миколкою опікувалися материні родичі, хлопчина з вдячністю користувався багатою дядьковою бібліотекою. Офіційна освіта Хвильового складалася лише з п’яти класів гімназії, але все життя він поглиблював свої знання з різних галузей науки, багато читав, добре знався на українській та світовій літературі.
Хвильовий працював слюсарем у ремісничій школі, у канцелярії волосної управи с. Рублівки, брав участь у діяльності місцевої Просвіти. А під час Першої світової війни 1916 р. юнак пішов на фронт і брав безпосередню участь у бойових діях. Саме тоді усталились його демократичні й подекуди більшовицькі симпатії.
Демобілізувавшись, Хвильовий продовжив працювати у Просвіті, брав участь у виставах аматорського театру, читав лекції. В буремні роки громадянської війни воював у повстанському загоні, що діяв на Богодухівщині, брав участь в антигетьманському повстанні, у боях з денікінцями. Але, вірогідно, саме тоді він розчарувався у політиці діячів УНР, повстанці повернули зброю проти петлюрівців і влилися до лав Червоної армії. А з квітня 1919 р. Микола Хвильовий був уже членом Комуністичної партії України (КП(б)У). Наприкінці 1918 р. він одружився з молодою вчителькою Катериною Гащенко, незабаром у них народилася дочка Іраїда, але шлюб виявився нетривалим.
1921 р. Хвильовий оселився у столиці — Харкові, незабаром вдруге одружився — його обраницею стала Юлія Уманцева, налагодив побут, умови для творчої праці тощо. Саме у Харкові він дебютував як поет. Там вийшли перші збірки — «Молодість» (1921 р.) і «Досвітні симфонії» (1922 р.), що стали помітною подією у вирі післяреволюційної молодої поезії. Треба зазначити, що спроби пера у нього відбулися ще у 1913-1915 рр., але лише у Харкові він почав активно видаватися — у журналах «Шляхи мистецтва», «Арена», альманасі «Поезії» тощо.
Критики заговорили про Хвильового-поета, що невтомно працював над формою своїх поезій, образами, символами тощо. Його одразу було зараховано до сонму пролетарських митців, і зараховано не безпідставно, — поет шукав і відображав у своїх поезіях прикмети нового часу, індустріальної доби, звеличував робітничий клас, підкреслював індивідуалізовані постаті робітників тощо.
Та водночас автор сам відчував певну схематичність своєї поетичної творчості. Вже під час створення другої збірки Хвильовий відчув, що за творчим обдаруванням він скоріше прозаїк. Це довів вихід першої збірки прози «Сині етюди», що побачила світ 1923 р. Збірка спричинила фурор, була зустрінута літературними критиками як значне і новаторське явище. Сергій Єфремов в «Історії українського письменства» писав: «З Хвильового безперечно цікава постать саме з художнього погляду: ще не вироблена, не вирізьблена, не докінчена навіть, але сильна», а Олександр Білецький назвав його основоположником української прози.
Новели Хвильового вирізнялися не лише тематичною злободенністю, а і стильовою самобутністю, новітньою манерою письма. В його ранніх творах вражальність переважала над зображальністю, це була ритмована проза, в якій сюжет відігравав другорядну роль. Письменник показав себе майстром передачі вражень, миттєвих настроїв через ланцюг асоціацій, дрібних деталей тощо. Прозова його майстерність з часом еволюціонувала, романтичний революційний пафос змінився сатирично-викривальними мотивами. Зміни відбувалися настільки швидко, що навіть перша збірка не була однорідною за настроєм. В ній вирізнялися героїко-романтичні новели («Солонський яр», «Кіт у чоботях» тощо). Чи не найголовнішою проблемою у творчості Хвильового була проблема розбіжності реального й омріяного. Майже у всіх його творах наявні два плани: непривабливе сьогодення та омріяне майбутнє. Протиставлення цих двох вимірів є провідною темою численних творів, зокрема новел «Синій листопад», «Сентиментальна історія», «Дорога і ластівка», «Арабески» (1927 р.). Останній твір був своєрідним ключем для розкриття стилістики Хвильового. Один з епізодів твору — опис сну, в якому головний герой б’є огидного пацюка, але той після кожного удару збільшується — був гірким уроком, який колишній романтик Хвильовий виніс з постреволюційної доби. Він дійшов висновку, що спроби побороти зло за допомогою насильства і зла — приречені. Навколо цієї духовної колізії будувалася й інша знаменита новела Хвильового «Я (Романтика)». Життєписом втраченого покоління стала новела «Сентиментальна історія».
Активну участь брав Хвильовий у літературному житті: він вступив до спілки пролетарських письменників «Гарт», згодом очолив групу вихідців з «Гарту», що не поділяли ідей масовості (Павло Тичина, Іван Дніпровський, Юрій Смолич) — вони утворили нову мистецьку студію «Урбіно», видали альманах «Квартали». 1925 р. літератор став одним з ініціаторів створення «ВАПЛІТЕ» (Вільної Академії Пролетарської Літератури), що постала у січні 1926 р. До складу цієї мистецької групи, окрім Хвильового, входили Микола Куліш, Павло Тичина, Петро Панч, Микола Бажан, Юрій Яновський, Олесь Досвітній та інші літератори. Статтею Хвильового «Про «сатану в бочці» або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», опублікованою 30 квітня 1925 р. у «Культурі і побуті», фактично було розпочато літературну дискусію 1925-1928 рр., що мала величезний влив на розвиток тогочасної української літератури. Стаття спрямована проти «червоних графоманів», і фактично з того часу Хвильовий опинився під пильною увагою влади.
У багатьох творах Хвильового лунала нотка туги за втраченим ідеалом — і це не дивно, адже перегукувалось із життям письменника. «Повість про санаторійну зону», опублікована 1924 р., була заявкою молодого письменника на оволодіння жанром великої прози. У ній, як і в багатьох інших творах, підносилась тема зайвих людей, учорашніх палких борців за нове життя, в якому їм тепер немає місця. Одним з найвизначніших творів Хвильового став роман «Вальдшнепи», перша частина якого з’явилась улітку 1926 р. — у розпал літературної дискусії. Цей твір висвітлив найболючіші тогочасні проблеми — національно-культурне відродження України, осмислення досвіду революції, національне питання тощо. Головний герой — романтик Дмитро Карамазов — опинився на роздоріжжі через крах ідеалів: він не може відмовитись від ідеї національного відродження, але це суперечить партійній політиці. У романі Хвильовий недвозначно показав трагедію тогочасної української інтелігенції, свою особисту трагедію.
Ідеї, викладені в романі, було піддано жорсткій критиці: шостий номер журналу «ВАПЛІТЕ» за 1927 р., де мала бути надрукована друга частина «Вальдшнепів», вилучили з продажу, а повний текст роману й досі не вдалося відшукати... Значна частина інтелігенції цей твір сприймала передусім як публіцистичний текст, спробу вже опального автора висловити своє ставлення до тогочасної ситуації.
Хвильовий-памфлетист — це ще один бік творчої спрямованості письменника. Протягом 1925-1926 р. з’явилася низка памфлетів, об’єднаних у цикли «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму». Написаний 1926 р. памфлет «Україна чи Малоросія?» було заборонено владою і він побачив світ лише 1990 р.
Кінець 1920-х — початок 1930-х років був страшним часом для української інтелігенції — це час, коли у багатьох відкрилися очі на сталінський режим. Микола Хвильовий був одним із розчарованих. Журнал «ВАПЛІТЕ» припинив своє існування, невдовзі перестала існувати й однойменна організація... Письменник змушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології, почувався загнаним у кут. Замість «ВАПЛІТЕ» він спрямував свої сили на видання альманаху «Літературний ярмарок», що виходив упродовж 1929 р. під його керівництвом. У матеріалах, які публікували в ньому, відстоювалися ідеї вільного мистецтва, підтримувалися свіжі віяння в літпроцесі. Із посиленням тиску на українську інтелігенцію видання мусило припинити своє існування. 1930 р. Микола Хвильовий долучився до організації «Політфронт» і однойменного журналу, втім це видання було надто сірим і офіціозним порівняно з «Літературним ярмарком». Хвильовий не друкував тут своїх художніх творів, лише писав критичні статті про українських футуристів, що надто зблизилися з Всеукраїнською спілкою пролетарських письменників і на сторінках свого видання поливали брудом колишніх «ваплітян».
Тим часом Хвильовий дедалі більше усвідомлював, що літературний процес буде спрямовано в русло, вигідне партійному керівництву: від митця вимагали самозречення і відмови від колишніх ідей. А сам він дедалі більше розумів хибність такого шляху, більше того, як свідчать спогади його сучасників, почав підозрювати, що голод 1932-1933 рр. в Україні було влаштовано свідомо. Незабаром у літератора визріло рішення, як розрубати цей «Гордіїв вузол»: 13 травня 1933 р. він запросив до себе друзів-письменників — Куліша, Досвітнього, Епіка, Йогансена, Дніпровського, Сенченка, вийшов до себе в кабінет, і за якийсь час звідти пролунав постріл. Микола Хвильовий покінчив із собою одним вистрілом у голову. Це трагічна крапка в історії українського відродження післяреволюційних років. Утім Хвильовий був справжнім сином своєї доби і розділив її високі пориви й втрачені ілюзії.
