100 Великих діячів культури України - Театр та кіно Бучма Амвросій Максиміліанович (1891-1957 рр.)

100 Великих діячів культури України - Театр та кіно Бучма Амвросій Максиміліанович (1891-1957 рр.)

Біографія цього геніального актора сповнена карколомних злетів і падінь — тож не дивно, що й акторський талант Амвросія Буями був таким яскравим. Він зумів усе пережите відобразити у своїй творчості, ставши справжнім символом епохи.

Амвросій Максиміліанович Бучма народився 14 березня 1891 р. у Львові, в бідній родині залізничника і пралі. Бронек (так його називали в родині) був наймолодшим із дев’яти дітей, з яких вижили лише він та старша сестра Ольга. Батько хлопчика мав тверду вдачу і покладав на сина великі надії, а тому відправив його вчитися до гімназії. Бронек мав живий розум, був дуже здібним, відмінником, але з гімназії його виключили з «вовчим квитком» — він уже тоді проявляв свої творчі здібності, малюючи карикатури на вчителів.

Акторські здібності Бронек зміг проявити на повну силу в театрі товариства «Руська бесіда», до якого він потрапив 1905 р. завдяки сестрі — професійній акторці. Тут він уперше ступив на професійну сцену. Талан юнака проявлявся не лише в акторстві — самостійно він навчився музики (грав на скрипці), мав тонкий слух, добре співав — виконував оперні арії, танцював, майстерно пародіював оточення. Тому режисер Йосип Стадник досить скоро помітив юнака і той швидко став провідним актором. Цьому театру Бучма присвітив сім років життя, тут він познайомився з людьми, що відіграли важливу роль у його подальшому житті, зокрема з Лесем Курбасом тощо.

Початок Першої світової війни змінив життя юнака — він потрапив до лав австрійської армії, став унтер-офіцером. Кілька разів його життя висіло на волосині — за ляпас офіцерові був засуджений до розстрілу, але врятувався. Перебуваючи в обложеному Перемишлі, Бучма ледь не загинув під час епідемії холери і від голоду. Згодом юнак потрапив у російський полон і працював на каторжних роботах на Турксибі, у Середній Азії. Бучмі вдалося втекти звідти в тендері паровоза й потрапити до України.

За рекомендаціями львів’ян-художників актора Амвросія Бучму взяли на службу в театр Миколи Садовського, що гастролював Україною. Водночас він здобував вищу освіту в Київському музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка. У цьому театрі актор пропрацював кілька років, до 1919 р., але визначних ролей не зіграв. 1919 р. разом з театром Бучма вирушив на захід на гастролі, але в Стрию шляхи Садовського і Бучми розійшлися. Тоді Амвросій Максиміліанович разом зі своїми друзями та однодумцями, колишніми партнерами по театру товариства «Руська бесіда», організував у Дрогобичі «Новий львівський театр». Цей театр гастролював містами Наддніпрянщини, а взимку надовго затримався у Вінниці. Там Амвросій Бучма зустрівся з родиною Гната Юри, що перебралася на Поділля з окупованого денікінцями Києва, і було прийнято рішення на основі «Нового львівського театру» створити нове сучасне театральне об’єднання. Так 20 січня 1920 р. постав театр ім. Івана Франка, очолюваний відомим актором і режисером Гнатом Юрою. Бучма активно грав на цій сцені, однією з найвизначніших ролей того періоду стала роль Барона у п’єсі М. Горького «На дні» в постановці Гната Юри.

Франківці затримались у Вінниці досить довго, аж до весни 1920 р., і поступово стали очевидними творчі розбіжності між Юрою та Бучмою. Перший тяжів до мхатівського життєвідтворення, а другий — до карколомних сценічних перетворень. У цьому його однодумцем був славетний режисер Лесь Курбас. Таким чином, у трупі театру ім. Франка стався розкол і Амвросій Бучма з однодумцями залишив його сцену. Створивши театр-студію ім. Франка, він вирушив Дніпром до Херсона, але життя цього театру було недовгим. Голод на Херсонщині, хвороба дружини Бучми — акторки Поліни Самійленко — змусили його припинити вистави, театр перестав існувати.

Незабаром Амвросій Бучма потрапив до Києва, де очолив самодіяльний театр Перших залізничних майстерень, а коли Курбас утворив своє художнє об’єднання «Березіль», Бучма з радістю прийшов до друга і став актором Четвертої майстерні. У 1922-1936 рр. (з невеликою перервою в 1926-1930 рр.) він був провідним актором цієї сцени, опорою режисера Курбаса у його творчих пошуках і новаторствах. Амвросій Бучма з його схильністю до філософії був ідеальним «курбасівцем». Саме на сцені «Березіля» він став тим самим великим актором української сцени. Тут він зіграв ролі, що стали класикою українського театру, — Джіммі Хіггінс в однойменній п’єсі Е. Сінклера, Пузир в «Хазяїні» І. Карпенко-Карого, Лейба в «Гайдамаках» за Т. Шевченком, Блазень у «Макбеті» В. Шекспіра, Задорожний в «Украденому щасті» І. Франка. Остання роль стала для Бучми справжнім талісманом — її він грав не лише на кількох сценах, а і в кіно (у фільмі 1952 р.)! Цікаво, що свій творчий шлях п’єса «Украдене щастя» розпочала на тій самій сцені, на якій дебютував і Амвросій Бучма — 1893 р. на сцені театру «Руська бесіда». Спочатку він грав у ній епізодичну роль, а згодом став геніальним виконавцем ролі Миколи Задорожного, що стала вершиною його професійної творчості. 1940 р. він отримав за неї Сталінську премію, першу за творче життя.

Актор не оминав увагою кінематограф. Відомі його роботи в картинах «Вендетта», «Макдональд», «Сон Толстопузенка» (всі 1924 р.), «Укразія» («7+2») (1925 р.), «Микола Джеря», «Тарас Трясило», «Тарас Шевченко», «Джіммі Хіггінс» (всі 1926 р.), «Напередодні», «Нічний візник» (обидва 1928 р.), «Арсенал», «П’ять наречених» (обидва 1929 р.), «Фата Моргана» (1931 р.), «Назар Стодоля» (1937 р.), «Щорс» (1939 р.), «Вітер зі сходу» (1941 р.).

У фільмі «Тарас Шевченко» режисера П. Чардиніна він вперше відтворив на екрані образ Тараса Шевченка від юності до смерті. Бучма зумів у німому кіно показати процес виникнення поетичного образу, навіть створення конкретних віршів. У цій ролі актор не просто відтворив постать Кобзаря, а й створив національний тип, характер. Після фільму «Нічний візник», де Амвросій Максиміліанович виконав роль Гордія Ярощука, українське німе кіно стало відомим у світі. Кіноролі принесли акторові популярність і любов народу. Анекдотичною є історія про те, як після успіху фільму «Нічний візник» Бучма приїхав до Одеси на зйомки і зранку, вийшовши з готелю, побачив візників у парадних костюмах, що вишикувались перед готелем. Коли Бучма, ні про що не підозрюючи, пішов вулицею, караван рушив за ним. На його запитання, що відбувається, замість відповіді акторові широким жестом запропонували сісти у транспортний засіб: виявляється, так візники демонстрували акторові свою повагу. Крім акторства, він пробував себе і в режисурі — зняв такі фільми, як «За стіною» (1928 р.), в якому виступив і сценаристом, та «Земля» (1954 р.).

Утім близькою для митця залишалась і театральна сцена. З 1925 р. «Березіль» працював у Харкові, вважався столичним театром. Але з перенесенням столиці до Києва таку роль перебрав на себе театр ім. Івана Франка, очолюваний Юрою. Той почав укріплювати творчий потенціал свого колективу і першими, кого він захотів бачити на своїй сцені, стали курбасівці, особливо після розгрому театру «Березіль» в 1933 р., коли Леся Курбаса спочатку усунули з посади, вислали на Соловки, а згодом і розстріляли. 1935 р. розпорядженням уряду кілька провідних акторів «Березіля» перевели до театру ім. Франка, серед них був і Амвросій Бучма. Разом із дружиною, акторкою Валентиною Бжеською, він пропрацював на сцені цього театру 20 років, до самої своєї смерті. На франківській сцені ним було зіграно ролі Івана Коломійцева у виставі за п’єсою М. Горького «Останні», Задорожного в п’єсі «Украдене щастя» І. Франка. Вперше в Україні Амвросій Бучма зіграв Леніна (у п’єсі О. Корнійчука «Правда»). Актор згадував, що ця робота була для нього морально дуже складною — кажуть, він трохи не застрелився, адже провал був рівнозначним смертельному вироку, а Бучма відрізнявся від Леніна абсолютно всім — будовою обличчя, зростом, мовою...

Бучма у своїй акторській діяльності застосовував кілька принципів, характерних для його творчості загалом: по-перше, контрастність у висвітленні образів, виражена в комічності зовнішнього вигляду й трагічності, пафосності думок; по-друге, був так званий принцип безпафосного пафосу — найдраматичніший момент підкреслювався якоюсь побутовою, але образною деталлю.

15 травня 1941 р. Україна урочисто святкувала 50 річчя Амвросія Бучми. 27 травня театр ім. Франка вирушив на гастролі до Москви і Ленінграда, що пройшли з тріумфальним успіхом. З початком війни робота театру не припинилася. На той час Бучма був його головним режисером, працював в евакуації — в Семипалатинську, Ташкенті, побував у складі фронтових бригад франківців на Сталінградському та Донському фронтах (1942-1943 рр.). Під час перебування у Ташкенті він поставив «Наталку Полтавку» на сцені Узбецького театру ім. Мукімі, що йшла з великим успіхом і в повоєнні часи. В цей час актор продовжував зніматися в кіно: найвизначнішими ролями воєнного періоду стали ролі у фільмах «Іван Грозний» (1944-1945 рр.) режисера С. Ейзенштейна, «Нескорені» (1944 рр.) М. Донського. Тоді само, 1944 р., Амвросій Максиміліанович отримав звання народного артиста СРСР. Після повернення до Києва він продовжував працювати і в театрі, і в кіно.

Як керівник Київської кіностудії художніх фільмів (1945—1948 рр.) він долучився до створення чималої кількості картин, сам активно знімався (фільми «У далекому плаванні» (1945 р.), «Подвиг розвідника» (1947 р.) тощо.). Його тогочасні театральні ролі також не залишилися поза увагою глядачів і кінокритиків: за роль Макара Діброви в однойменній п’єсі О. Корнійчука Бучма 1949 р. отримав другу Державну премію. Займався він і викладацькою діяльністю — був професором Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, написав низку статей з проблем театрального мистецтва (збірка «З глибин душі» (1959 р.)), виховав плеяду талановитих акторів, серед яких Нонна Копержинська, Кость Степанков тощо. Не цурався Амвросій Максиміліанович і громадської роботи — був депутатом Київської міськради, членом президії Українського театрального товариства.

Останні роки життя актор тяжко хворів — страждав на хворобу Паркінсона — і вже не виходив на сцену. Помер він 6 січня 1957 р. у Києві, похований на Байковому кладовищі. Його іменем названо київську вулицю, театральну премію Союзу театральних діячів України, річковий «трамвайчик» у Херсоні. А. Бучмі поставлено пам’ятник на території Одеської кіностудії, пам’ятний знак на вулиці Володимирській у Києві, в будинку, де актор прожив останні роки, а нещодавно пам’ятний знак з’явився і в місті, що подарувало світові славетного актора, — Львові. Цей пам’ятник створено ще в 1990-х роках скульпторкою Теодозією Брич і лише нещодавно встановлено на вулиці Озаркевича біля собору Святого Юра, на якій народився актор.

Театрознавець Валентина Заболотна, онука Бучми, так згадувала про свого славного діда: «В Амвросія Максиміліановича не було стрункої філософської концепції в загальноприйнятому сенсі. Протистояння Системі було скоріше стійкою вірністю генетичному моральному коду людства, інстинктом світосприйняття. І навіть не стільки самого Бучми — мудрої людини з багатющим життєвим досвідом, скільки інстинктом самозбереження народу, який міг вижити, зберегтись як нація, як історична одиниця, тільки народжуючи, висуваючи, виштовхуючи на поверхню публічності з глибини своїх надр тих, хто ставав дороговказами, духовними пастирями, совістю народу, уособленням нації... Це доля і місія геніїв на всіх колах життєвого аду».

Loading...