Іван Олександрович Мар’яненко (справжнє прізвище — Петлішенко) народився 28 травня 1878 р. на хуторі Сочеванів неподалік с. Мар’янівки на Кіровоградщині, від назви якого і взяв собі псевдонім для творчої кар’єри. Родина була небагата, малому Іванку доводилось тяжко працювати з самого дитинства — пасти чужу худобу, працювати молотобійцем у кузні тощо. Закінчити Куп’янське повітове училище хлопцеві допоміг його дядько — відомий театральний діяч Марко Кропивницький.
Сценічну діяльність він розпочав 1895 р. також за участі свого дядька, в трупі якого працював до 1898 р. Спочатку юнак виконував усіляку технічну роботу — аби не думали, що Кропивницький узяв його до театру лише через кревний зв’язок. Юнак мав спілкуватися з поліцмейстерами, цензорами і чиновниками тих міст, куди театр прибував на гастролі, писав сценарії, афіші, стежив за костюмами і реквізитом, а згодом Кропивницький став доручати йому невеликі ролі. І лише переконавши дядька у своїх здібностях, Іван почав отримувати складніші ролі. Перший успіх прийшов до юнака після ролі Власа у виставі М. Кропивницького «Олеся». Вже через багато років Іван Олександрович із вдячністю згадував дядькову науку, якій він завдячував розвитком свого вродженого акторського хисту. Задля справедливості зауважимо, що Кропивницький не міг не оцінити природних даних юнака — красивої зовнішності, розумних очей і, що найпомітніше, сильного, добре поставленого голосу красивого тембру.
Потім Мар’яненко працював у інших трупах — Суслова (1899-1906 рр.) та Волика (1903-1904 рр.). Доторк до української класичної театральної школи сприяв тому, що в подальшому творчому житті він поєднував традиційні прийоми з новітніми ідеями. Але на початку театральної кар’єри Мар’яненко виконував ролі у різних мюзиклах, таємно мріючи про серйозні, характерні ролі. 1906 р. юнака взяв до своєї трупи Микола Садовський, якому якраз дозволили відкрити власний стаціонарний театр, —для цього він орендував приміщення Троїцького народного дому (сучасне приміщення Театру оперети в Києві). Садовський задумав поставити «Ревізора» М. Гоголя в перекладі українською, і Мар’яненко увійшов до історії українського театру як перший Хлестаков, що говорив зі сцени українською. Ще до прем’єри імперська преса глузувала: «Хлестаков, що розмовляє українською мовою, — це номер!», але акторське обдарування Івана зробило свою справу. Театр здобув шалену славу, й актор Мар’яненко став відомим не лише у театральних колах. Потім, коли він лишився без роботи, йому нерідко допомагали шанувальники. В цій трупі актор провів довгі дев’ять років.
З 1915 р. він очолював Товариство українських акторів, до якого увійшли такі майстри сцени, як Панас Саксаганський та Марія Заньковецька, в 1917 р. був директором і режисером Національного зразкового театру, в 1918 р. акторствував у Державному драматичному театрі. В період 1919-1923 рр. Іван Мар’яненко працював комісаром Першого театру імені Т. Шевченка в Києві. А в 1923 р. його життя змінилося — актора прийняли до мистецького об’єднання «Березіль» Леся Курбаса. Театрали дивувалися — що спільного у прославленого актора й режисера-експериментатора, але пізніше Іван Олександрович казав: «Згадуючи той час, вважаю, що прийняв цілком правильне рішення. І тому я дожив до кінця свого сценічного життя саме в колективі цього театру». Коли театр змінив назву й форму і став театром ім. Т. Шевченка, Мар’яненко не залишив його і працював до 1958 р. Коли над Курбасом зійшлися хмари, саме уславлений Мар’яненко захищав режисера, наголошуючи, що до Курбаса в українському театрі були талановиті актори й режисери, але школа, грамота мистецтва почалися лише від Курбаса.
За своє творче життя Іван Олександрович зіграв понад 300 ролей, серед яких Хома Кичатий у виставі «Назар Стодоля» Т. Шевченка, Гонта в «Гайдамаках» Т. Шевченка, Омелько у виставі «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, Дон Жуан у «Камінному господарі» Лесі Українки, Тартюф в однойменній п’єсі Ж. Мольєра. Вершиною кар’єри Мар’яненка стала роль князя Ярослава Мудрого в однойменній п’єсі І. Кочерги, яку називають його програмною роллю. Актор відзначився нечисленними, але яскравими кіноролями у картинах «Злива» (1929 р.), «Фата моргана» (1931 р.), «Коліївщина» (1933 р.), «Прометей» (1936 р.).
Він був актором так званого героїчного типу. Олесь Сердюк згадував про Мар’яненка: «Масштабністю, глибиною почуттів, яскравою виразністю вражав виліплений Мар’яненком сценічний портрет Богдана Хмельницького у п’єсі Олександра Корнійчука. Цей образ, за словами одного театрознавця, був наче висічений з граніту чи вилитий з бронзи». Згадують, що під час одного з виконань цієї вистави за часів війни у прифронтовому місті під час вистави почалося бомбардування. Після того як наліт припинився, актори продовжили виставу, і слова урочистої клятви Б. Хмельницького «Не складемо ми зброї доти, доки всіх панів, сенаторів, дуків, королів не виженемо з України» справили на глядачів незабутнє враження... 1944 р. Мар’яненко отримав звання народного артиста СРСР.
Як режисер Мар’яненко 1915 р. поставив вистави «Блакитна троянда» за твором Лесі Українки та «Казка старого млина» Чернетка, 1917 р. — «Оборону Буші» М. Старицького.
Активною була і його викладацька діяльність — зокрема у Київській музично-драматичній школі ім. М. Лисенка та Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка (1907-1926 рр.), у Харківському музично-драматичному інституті (1944-1961 рр.), де 1946 р. він отримав звання професора. Його учнями стали згодом всесвітньо відомі Наталя Ужвій, Іван Козловський (до речі, односельчанин), Романицький тощо. Козловського Мар’яненко помітив ще 1915 р., коли той брав участь у постановках Товариства українських акторів як хорист. Саме він привів талановитого юнака до славетної викладачки вокалу Олени Муравйової, — з цього і почалася зіркова кар’єра Козловського. А одного разу театр Мар’яненка був на гастролях у Кам’янці-Подільському, де актори пішли на літургію до церкви. Саме у церкві вони почули голос незвичайної краси, що належав Роману Самокишину. Мар’яненко зробив усе можливе й неможливе для того, щоб співак поїхав з ними. Роман на той час був полоненим і не мав права відлучатися за межі міста, тоді Іван Олександрович та інші театральні корифеї звернулися до генерал-губернатора з проханням дозволити співакові приєднатися до трупи, і це стало початком нового життя для Самокишина, котрий незабаром став відомим на всю Україну оперним співаком.
Студенти дуже любили Івана Олександровича — той вирізнявся принциповістю, чесністю, був дуже скромним, зневажав самозакоханість. Численні книги з історії українського театру, автором яких був Іван Мар’яненко («Минуле українського театру» (1953 р.), «Сцена, актори, ролі» (1964 р.)), є неоціненним джерелом для закоханих у культуру.
Помер Іван Олександрович 4 листопада 1962 р. у Харкові. З 1995 р. тут існує театральна премія імені Івана Мар’яненка за кращу акторську роботу року, і хочеться вірити, що його ім’я допоможе не одному таланту засяяти на небосхилі українського театру.
