Найстрашніше — проґавити прекрасне! Ці слова належать людині нелегкої вдачі і тяжкої долі, арештанту і митцю, співцю краси і провокатору — Сергію Параджанову, який, безсумнівно, завоював свою сторінку у книзі найяскравіших постатей світового кінематографа. Вірмен, народжений у Тбілісі, він, однак, дуже тісно пов’язаний з Україною, адже саме його «Тіні забутих предків» на весь світ заявили про існування українського поетичного кіно. Сергій Йосипович Параджанов народився 9 січня 1924 р. у Тифлісі (Тбілісі) в родині впливового багатого антиквара. Радянській владі, однак, дуже не подобалось те, чим займався Йосип Параджанов, і з кінця 1920-х років почалися його постійні арешти, що не могло не вплинути на Сергія.
1942 р. Сергій з дуже посередніми результатами закінчив середню школу і вступив до Тбіліського інституту інженерів залізничного транспорту. Знадобився рік, щоб зрозуміти, що це був неправильний вибір, адже душа молодого хлопця завжди лежала до мистецтва... Тож він вступає одразу до двох навчальних закладів — на вокальний факультет Тбіліської консерваторії та в хореографічне училище при оперному театрі. Ще через два роки Параджанов переводиться у Московську консерваторію до професора Ніни Дорліак. 1946 р. здає вступні екзамени до ВДІКу, на режисерський факультет; де вчиться спочатку в Ігоря Савченка, а потім — в Олександра Довженка.
Дипломною роботою Параджанова став фільм за мотивами молдавського фольклору. Ця тема невипадково була йому дуже близькою, адже з цим народом пов’язана його особиста трагедія. Під час навчання у ВДІКу він познайомився з молдавською татаркою Нігяр. Роман стрімко набрав обертів, і вже за кілька місяців вони одружились. Однак родина Нігяр була надзвичайно суворою і патріархальною. Згідно з традиціями, брати дівчини, невдоволені шлюбом без батьківського дозволу, приїхали до Москви вимагати у молодого чоловіка великий викуп за дружину. Грошей у студента не було, дістати він їх не зміг, кинути бідного чоловіка Нігяр категорично відмовилась. Розв’язка була трагічною: дружина Параджанова загинула під колесами електрички, за однією з версій, її зіштовхнули власні родичі...
Другою дружиною Параджанова у середині п’ятдесятих років стала українська красуня Світлана Щербатюк. Вона народила йому сина Сурена, однак родинне життя не склалося. Очевидці свідчать, що жити з непередбачуваним, дивним Параджановим було вкрай нелегко, сусіди ще в Тбілісі часто називали його «божевільним на волі». Так, він вимагав, щоб дружина брала участь у всіх його містифікаціях та виконувала його примхи. 1961 р. Світлана пішла від режисера, забравши сина.
Після випуску з ВДІКу Параджанова направляють у Київ, де він знімає фільми «Андрієш» (1954 р.), «Перший парубок» (1959 р.), «Українська рапсодія» (1961 р.), «Квітка на камені» (1962 р.), документальні стрічки «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (1957 р.). Ані публіка, ані критики не звертають на його роботи особливої уваги — Параджанова вважають режисером посереднім, і, певно, ніхто б тоді не повірив, що за кілька років його ім’я пролунає на весь світ...
1964 р. стався величезний прорив Параджанова: він знімає «Тіні забутих предків» — одну з найяскравіших стрічок радянського кіно буремних шістдесятих. За кордоном фільм іде в прокаті за назвою «Вогненні коні», за два роки отримує 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у 21 країні. Параджанова вітають з успіхом визнані майстри Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, Акіро Куросава. Журнал «Екран» (Польща) 1966 р. писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності і казки, дійсності та уяви, достовірності і фантазії... Уяві Параджанова, здається, немає меж».
Здавалося б, на хвилі такого успіху можна було творити далі, і Параджанов починає знімати «Київські фрески», присвячені подіям Великої Вітчизняної війни. Однак чиновники, переглянувши відзнятий матеріал, звинуватили його у «химерному, містично-суб’єктивному ставленні» до подій війни, що суперечило політиці партії та лінії радянського кінематографа. Подальші зйомки заборонили, а Параджанов зрозумів, що працювати у Києві далі не зможе. До того ж, його відкрита громадянська позиція і відверті ризиковані заяви робили перебування в Україні небезпечним.
Шукати долі він поїхав до Єревана, куди його запросили на студію «Арменфільм». Там він знімає за власним сценарієм документальний фільм «Акоп Овнатанян», а 1968 р. розпочинає зйомки фільму «Колір гранату» («Саят-Нова») — складену з кількох мініатюр історію життя вірменського поета Саят-Нови. Цей фільм, складний для сприйняття пересічним глядачем, був ще метафоричнішим, незвичайним, поетичним, ніж попередні роботи режисера. У ньому гра кольорів, декорацій, предметів не менш важлива за акторську гру.
Новаторство режисера виявилося непотрібним чиновникам від кіно: чотири роки фільм пролежав на полиці, вийшов на екрани лише 1973 р., причому авторську версію світ так і не побачив, — у прокат пішла версія, змонтована режисером Сергієм Юркевичем, та навіть її за кілька місяців зняли з показу — у грудні 1973 р. Параджанова заарештовано... за звинуваченням у гомосексуалізмі.
Параджанов був людиною епатажною, схильною до вчинків, які жорстко засуджувало суспільство, але відомо також, що у 1965—1968 рр. він разом з багатьма діячами української науки та культури протестував проти масових політичних арештів в Україні, виступав за свободу слова, за проведення відкритих судових процесів, тож інкримінувалися йому не лише гомосексуалізм, а й спекуляція, хабарництво, навіть український націоналізм. До того ж, режисер відомий своєю химерною фантазією, байками, які розповідав направо й наліво, незважаючи на те, як їх сприйме оточення. Наприклад, незадовго до арешту в інтерв’ю датському журналісту він заявив, що до нього залицялися два десятки членів КПРС, — подібна заява була для нього нормальним явищем. Йому подобалось епатувати глядачів — а глядачами він вважав усіх, хто на той момент слухав його оповідки, щоразу подібні до невеликого спектаклю. Близькі друзі могли зрозуміти, де правда, а де брехня, однак інші — навряд чи.
Відкрито свідчити проти Параджанова погодилась лише одна людина, інші відмовились. Одна з теоретичних «жертв», архітектор Михайло Сенін, покінчив життя самогубством після розмови у КДБ, та цього виявилося досить для того, щоб дати геніальному митцеві п’ять років у колонії суворого режиму.
Відомо, що «на зоні» дуже зневажливо і жорстоко ставляться до засуджених за сексуальні злочини, до того ж, спочатку його вважали несправжнім зеком, припустивши, що він у колонії заради нового фільму. Тож певний час Параджанову було дуже важко — знущання тюремників та інших в’язнів, вкрай підірване здоров’я, переведення з колонії до колонії, нелюдські умови життя... Однак режисер не зламався — малював, робив колажі, гербарії з квітів та гілок для друзів, з якими продовжував листуватись. В одній з колоній він навіть відкрив школу живопису, хоча начальству це не сподобалось і довго вона не протрималась. Якось до 8 березня він змайстрував з колючого дроту та власних шкарпеток букет і надіслав його своїй подрузі й прихильниці, відомій Лілі Брік. А портрет О. Пушкіна, видавлений гвіздком на кришці від кефіру, згодом потрапив до Федеріко Фелліні і став основою для срібної медалі, яку відтоді отримує кращий фільм фестивалю в Ріміні.
В ув’язненні Параджанов відчував підтримку справді міжнародного масштабу. Петицію про його звільнення підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Мікеланджело Антоніоні та інші. Ліля Брік використала свої зв’язки у Франції, щоб умовити відомого французького письменника-комуніста Луї Арагона заступитися за режисера. І той, зустрівшись з генсеком Брежнєвим, справді замовив за нього слово. В результаті Параджанова звільнили на рік раніше.
Повернутись в Україну режисер не міг, тож оселився у Тбілісі. З роботою було скрутно. З 1968 по 1982 рік Параджанов написав 17 сценаріїв, жоден з яких не було відзнято. 1982 р. його знову заарештували за хабар, який він дав, щоб племінник вступив до театрального інституту... І знову завдяки впливовим друзям все влаштувалося краще, аніж могло б, — Параджанов отримав п’ять років умовно.
Як не дивно, за два роки Параджанову вдалося повернутись до роботи на студії «Грузія-фільм», де він відзняв вдалу стрічку «Легенда Сурамської фортеці». 1986 р. вийшла його документальна робота «Арабески на тему Піросмані».
А 1988 р. на нього чекав черговий гучний міжнародний успіх: присвячений пам’яті Андрія Тарковського фільм «Ашик-Керіб», за мотивами однойменної поеми М. Лєрмонтова, прогримів на фестивалі у Венеції. Стрічку знову високо оцінили і європейська публіка, і критики, її називали витвором мистецтва, «парадом ікон та мініатюр».
1990 р. Параджанов розпочинає в Єревані зйомки автобіографічного фільму «Сповідь», однак здоров’я його було вже дуже слабким — лікарі виявили рак легені. У Москві режисера прооперували, однак це не допомогло.
В одному зі своїх інтерв’ю Параджанов сказав: «Усі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював на Україні і збираюся вмирати у Вірменії». 21 липня 1990 р. він помер — у Єревані.
Як сказав Жан-Люк Годар, «У храмі кіно є зображення, світло і реальність. Сергій Параджанов був майстром і господарем цього храму...». Своє прекрасне він не прогавив.
