Завдяки невтомній праці, творчим і організаторським талантам Михайла Старицького український театр вийшов на новий, професійний рівень.
Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 р. у с. Кліщінці на Полтавщині у шляхетській родині. Його батьки рано померли: батько Петро Іванович, відставний ротмістр, пішов із життя, коли Михайлові було 8 років, а через чотири роки не стало матері, Анастасії Захарівни, що походила з роду Лисенків. Хлопчик виховувався в родині свого двоюрідного дядька, батька видатного композитора Миколи Лисенка, з яким Старицький дружив усе життя, а 1862 р. ще більше укріпив родинні зв’язки, одружившись із сестрою композитора Софією. Великий вплив на хлопчика здійснив дід — Захар Йосипович Лисенко, колишній полковник, учасник війни 1812 р., людина для свого часу дуже освічена, що добре знала французьку мову, захоплювалась вченням Вольтера. У родині Лисенків панувала любов до старовини, вони захоплювались народними піснями, українським поетичним словом, часто читали навіть заборонені твори, — і хлопчина не міг не проявити своїх творчих здібностей. Михайло захопився постановками аматорського театру і пізніше згадував, що побачені тоді п’єси — «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», «Сватання на Гончарівці» — стали чи не найкращим з усього ним баченого.
Отримавши початкову освіту у кліщинецького дяка, Михайло вступив до Полтавської гімназії, яку закінчив 1856 р. У 1858 р. юнак став студентом Харківського університету, з якого незабаром перевівся до Київського, де навчався спочатку на фізико-математичному, а згодом на юридичному факультеті. Університет юнак закінчив 1865 р. Навчаючись, Михайло брав участь у діяльності різноманітних творчих гуртків, хору, активно працював у київській громаді. Разом з Лисенком вони організували аматорський театральний гурток, силами якого на вечорі пам’яті Тараса Шевченка у лютому 1864 р. було поставлено «Наталку Полтавку». Вистави цього театру з успіхом йшли на домашній сцені, а згодом і на сцені київського Міського театру. Саме для цього театру Старицький створив перші свої п’єси — оперети «Чорноморці», «Різдвяна ніч» (остання пізніше була перероблена в оперу) та водевіль «Як ковбаса та чарка, то минеться сварка».
1865 р. у львівському часописі «Нива» надруковано перші твори Старицького під псевдонімом «Гетьманець». Його поетична творчість розпочалася перекладами поезій Пушкіна, Лєрмонтова, Байрона, Міцкевича, сербських пісень тощо. Оригінальні поезії Михайла друкували в галицьких часописах «Правда», «Зоря». Пізніше казки Андерсена в перекладі Старицького виходили в київських виданнях (під псевдонімом Старченко). 1876 р. видано сербські пісні та казки. Михайло Старицький був автором історичного за своїм значенням перекладу: 1882 р. вийшов «Гамлет» Вільяма Шекспіра. В останні роки життя Михайло Петрович писав переважно російськомовну прозу: видано історичний роман «Облога Буші» (1894 р.), «Перед бурею» (1897 р.), вже після його смерті, 1908 р., вийшов роман «Розбійник Кармелюк».
1871 р. Старицький оселився в Києві. Юнак співпрацював з Миколою Лисенком — вони спільними зусиллями організували Товариство українських сценічних акторів. Старицький записував народні пісні, які потім видавав в обробці Лисенка, писав лібретто до опер, зокрема «Гаркуша» за п’єсою Олекси Стороженка, «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена».
Михайло Старицький брав активну участь у діяльності Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке очолював етнограф Павло Чубинський. Тиск влади змусив Михайла Петровича 1878 р. емігрувати, проте через два роки він повернувся на Батьківщину і продовжив свою видавничу й театральну діяльність. На той час ситуація в Україні була важкою. Після «емського» указу 1876 р. було заборонено не лише україномовні книжки, а й театральні вистави і концерти українською мовою.
Утім 1881 р. ситуація трохи змінилася на краще: щодо українського театру було прийнято певні послаблення і незабаром з’явилася трупа Ашкаренка, яка грала вистави українською мовою. 1882 р. сталася подія, що змінила культурне життя України, — організовано перший професійний театр під проводом М. Кропивницького, до складу трупи увійшли Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Микола Садовський — корифеї тогочасної української сцени.
З літа 1883 р. керування перебрав на себе Михайло Старицький. Окрім загального адміністрування, він займався фінансовим утриманням трупи, — щоб отримати кошти, мусив навіть продати власний маєток у с. Карпівка на Поділлі, в якому з 1868 р. мешкав із родиною. Завдяки Старицькому українські актори отримували ставки, співмірні із заробітками працівників російських театрів. Для супроводу вистав було зібрано великий оркестр і хор, оформлювали вистави найкращі тогочасні художники-декоратори. Михайло Петрович також опікувався створенням репертуару для трупи, в основному перероблюючи п’єси інших авторів та адаптуючи до сцени прозові твори, — адже не секрет, що на той час український театральний репертуар був доволі бідним. Так з’явилися нові яскраві драматичні твори — «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба», «Циганка Аза», «Чорноморці», «За двома зайцями». Ці переробки були не механічним пристосуванням творів до сцени, а їх творчим осмисленням. Часом подібні переосмислення призводили до створення цілком оригінальних творів — так було з драмою «Юрко Довбиш» (1888 р.), написаною за романом Францоза «Боротьба за право». Проте численними були й оригінальні твори Старицького, найсильніші з яких соціальні драми «Не судилося» (1883 р.), «У темряві» (1893 р.). Драму «Талан» (1894 р.) присвячено тій темі, яку Михайло Петрович знав, як ніхто інший, — в ній було показано життя акторів українського театру кінця XIX ст. Цю п’єсу автор присвятив великій акторці Марії Заньковецькій. Однією з найпопулярніших його п’єс була драма «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», написана 1890 р. Великим внеском в українську драматургію стали історичні драми — «Богдан Хмельницький» (1897 р.), «Маруся Богуславка». Загалом
Михайла Старицького вважають автором 24 драматичних творів, 13 з яких є оригінальними.
Вистави трупи були настільки популярними, що невдовзі їх заборонили на території Києва і всього генерал-губернаторства, але театр продовжував гастрольну діяльність в інших містах імперії, зокрема у Ростові-на-Дону, Воронежі, Кишиневі тощо. Старицький керував цим театром до 1885 р., аж поки не залишив трупу корифеїв і не заснував нову трупу з молодих акторів. Молодь Старицького — Марія Садовська-Барілотті, О. Вірина та інші — також була дуже популярною, численні вистави у Петербурзі та Москві в 1887-1888 рр. відбувалися при повних залах.
У 1883-1884 рр. М. Старицький ініціював видання двох випусків альманаха «Рада», який планувалося видавати постійно.
1895 р. Михайло Петрович залишив театральну діяльність за станом здоров’я і зосередився на літературній творчості, за яку був нагороджений персональною пенсією Російської академії наук «За літературні праці рідною мовою». Та про театр він не забував: на Першому всеросійському з’їзді сценічних діячів, що відбувся 15 березня 1897 р., виголосив промову, в якій торкнувся проблем українського театру і зокрема питання адміністративних і цензурних утисків. Сучасники оцінили цей сміливий виступ, вдячно зауважуючи, що завдяки йому було прийнято закони, які передбачали значні пільги і для українського театру.
Помер Михайло Старицький 27 квітня 1904 р. у Києві, його поховано на Байковому кладовищі.
