Після смерті Івана Мазепи в молдавських Бендерах відбулися вибори нового гетьмана, яким став генеральний писар Війська Запорозького Пилип Орлик. Між ним та козацькою старшиною 5 квітня 1710 р. було укладено угоду під назвою «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», що в історіографічній традиції має різні назви — Конституція П. Орлика, Бендерська конституція, або ж Конституція Української козацької держави 1710 р. Цей важливий в розвитку не лише вітчизняної, але й світової політичної думки документ складався зі вступу-преамбули, 16-ти статей та, власне, присяги новообраного гетьмана. Окрім П. Орлика, у складенні цього тогочасного конституційного акту брав участь кошовий отаман Запорозької Січі Костянтин Гордієнко, а також заслужені козацькі старшини — Федір Мирович, Дмитро Горленко, Іван Ломиковський, Андрій Войнаровський та Іван Максимович.
У преамбулі Конституції було детально проаналізовано українсько-російські відносини, починаючи від 1654 р. й закінчуючи 1708 р. В ній вказувалося, що гетьман Богдан Хмельницький «при своєму добророзумному промислі, визволивши працями та відвагами з польського підданства Запорозьке військо та уярмлений і утиснений малоросійський (український — Авт.) народ, піддався з ним добровільно під самодержавну руку великих государів, царів та великих князів, повелителів російських, сподіваючись, що Московська держава, як з нами єдиновірна, дотримає обов’язків своїх у договорах та статтях, відбитих та присягою стверджених, і вічно збереже Запорозьке військо та вільний народ малоросійський непорушно при правах та вольностях під своєю обороною. Але після смерті того, славної, пам’яті гетьмана Богдана Хмельницького, коли та Московська держава численними винайденими способами намагалася надвередити і до решти зруйнувати військові права та вольності, які сама ж потвердила, і на народ вільний козацький, якого вона ніколи не завойовувала, накласти невільниче ярмо, тоді, скільки Запорозьке військо в тому терпіло, стільки вимушене було кров’ю та відвагою боронити цілість своїх прав та вольностей і до такої оборони сам Бог-помститель нахиляв».
Також у вступній частині документа вказувалося на причини піддання Українського гетьманства на чолі з І. Мазепою, а потім П. Орликом під монаршу владу Карла XII Густава: «напослідок, коли вже оце тепер, за гетьмана, славної пам’яті небіжчика, ясновельможного Іоанна Мазепи, згадана Московська держава, бажаючи довести свій лихий намір до завершення і віддаючи злом за добро, замість удячності й уваги за такі численні вірні служби і за гоніння на них до останнього знищення, кошти і утрати, за незчисленні відваги і воєнну криваву працю хотіло неодмінно перетворити козаків у регулярне військо, міста забрати в свою область, права і вольності поламати, Запорозьке Низове військо викоренити і ймення його навіки згладити, чого явні були і під сей чає знаки, докази й початки». Отже, зважаючи на порушення московсько-російськими царями свої сюзеренних зобов’язань, даним актом законодавчо закріплювалася незалежність козацької України від царської Росії, що згідно з тогочасними політико-культурними уявленнями забезпечувалося й гарантувалося монархом Шведського королівства.
З огляду на те, що українське козацтво протягом попередніх століть виступало ревним захисником православної віри, вже у 1-й статті йшлося про її захист та розвиток під зверхністю Константинопольського патріарха: «І не таємниця се, то славно! пам’яті гетьман Богдан Хмельницький із Запорозьким військом ні за то інше, а тільки за військові права й вольності піднявся й підняв праведну війну супроти Речі Посполитої польської, а в першу чергу за святу православну віру, яка всілякими утяженнями була присилувана від польської влади до унії з римським костелом, і ні задля чого іншого добровільно піддався, із тим Запорозьким військом та народом малоросійським у протекцію Московської держави, а тільки задля православної одновірності. Через се теперішній новообраний гетьман, коли Господь Бог, кріпкий та сильний у бранях, пособить щасливою зброєю найяснішому королеві, його милості, шведському визволити Вітчизну нашу Малу Росію від невільничого московського ярма, має й повинен буде у першу чергу дбати та міцно поставати, аби жодне іншовір’я до Малої Росії, Вітчизни нашої, не було запроваджено.., щоб була утверджена вічно єдина віра православна східного сповідання під послушенством святійшого апостольського грону константинопольського із примноженням хвали Божої, святих церков, а із навчанням у вільних науках малоросійських синів розширялася і, наче крин у терні, процвітала поміж навколишніх іншовірних держав. А для більшої поваги першоначального в Малій Росії митрополичого престолу київського і для кращого управління духовних справ, має той-таки ясновельможний гетьман після визволення ним Вітчизни від московського іга, вправити в апостольській константинопольській столиці первісну екзаршу владу».
У 2-й статті йшлося про встановлення кордонів та забезпечення територіальної цілісності козацької держави, яка б об’єднувала як Правобережну так і Лівобережну Україну: «як кожна держава складається і стверджується непорушною цілістю кордонів, так і Мала Росія, Вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої польської і від Московської держави передусім у тому: які відійшли по ріку Случ за гетьманства, славної пам’яті, Богдана Хмельницького, були відступлені, вічно віддані й пактами укріплені від Речі Посполитої польської в гетьманську область, не були насильно змінені й порушені». Тут же йшлося про те, щоб український гетьман за підтримки шведського короля добивався в московського царя повернення протягом 1708-1709 рр. полонених козаків.
Про налагодження добросусідських стосунків із Кримським ханством йшлося у 3-й конституційній статті. Окремий, 4-й пункт, присвячувався політико-правовому статусу Запорозької Січі, всі козаки якої під час антимосковського повстання 1708-1709 рр. перейшли на бік Мазепи й тепер підтримували Орлика: «Запорозьке Низове військо, як заслужило собі безсмертну славу численними рицарськими відвагами на морі й на землі, так не меншими було збагачено для спільного свого пожитку та промислів наданнями, але Московська держава, винаходячи всілякі способи для утиснення та знищення його, побудувала на власних військових ґрунтах та угіддях чи городи Самарські, чи фортеці на Дніпрі, тим бажаючи тому Запорозькому Низовому війську учинити перешкоду в рибних та звіриних промислах, тим створило праволомство і пригнічення. Нарешті військове гніздо, Запорозьку Січ, розорило військовим наступом. Отож після щасливого, дай Боже, закінчення війни (коли тепер згадане Запорозьке військо не очистить тих грунтів своїх і Дніпра од московського насильства і себе не задовольнить) має ясновельможний гетьман, при трактуванні найяснішого короля, його милості, шведського з Московською державою про мир, про те дбати, щоб Дніпро від городків та фортець московських; так і ґрунти військові було очищено від московської посесії і до первісної області Запорозького війська повернено». Згідно з 5-им пунктом старовинний козацький монастир у Трахтемирові, містечка Переволочна і Келеберда на Полтавщині разом з Переволочанською переправою через Дніпро мали перейти під юрисдикцію Січі.
Та найбільшим досягненням першої української конституції була виписана у 6-й статті законодавча норма колективного ухвалення рішень через голосування на представницькому органі влади — «публічних» Радах, які мали збиратися три рази (на Різдво Христове, на Воскресіння Христове та на Покрову Пресвятої Богородиці) на рік: «Над те з кожного полку мають бути до загальної Ради генеральні совітники з кожного полку по одній значній, старовинній, добророзумній та заслуженій особі, вибраній за гетьманською згодою, і з тими всіма генеральними особами, полковниками й генеральними радниками має радитися ясновельможний гетьман та його наступники про цілість Вітчизни, про її загальне добро і про всілякі публічні діла, нічого без їхнього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю владою, не встановлювати і до завершення не приводити. Тому тепер, при гетьманській елекції, за одноголосною всіх радою й ухвалою призначаються три генеральні в кожному році Ради...». Окрім того, обрані на раду «депутати» або ж урядовці представлені генеральною старшиною при порушенні гетьманом тогочасних законів і звичаїв мали право висловлюватися з цього приводу: «а коли б щось було б помічено в ясновельможного гетьмана супротивного, негаційного, шкідливого правам та вольностям військовим, тоді та ж таки генеральна старшина, полковники й генеральні радники матимуть силу вільними голосами, чи то приватно, чи, вкаже на те належна і невідправна потреба, публічно, на Раді його вельможності виказати і з’явити про порушення прав та вольностей вітчизняних...». Разом з тим, за своїми повноваженнями Рада могла відібрати владу в кожного урядовця, але лише за згодою Гетьмана.
У зв’язку з цим вчені стверджують, що козацька Конституція 1710 р. проголосила станову виборну монархію парламентського типу на зразок Речі Посполитої. Виборна Рада поруч із виборним Гетьманом була водночас і законодавчим, і контрольним, і розпорядчим органом. Таким чином встановлювалася колегіальна демократична форма правління Україною. Згідно з конституційними положеннями мали обиратися полковники (їх можна прирівняти до сучасних голів облдержадміністрацій) та сотники (відповідно — голови райдержадміністрацій). Запорукою їхнього некорупційного урядування, які були виписані в «основному законі» Української козацької республіки, важливі норми періодичної звітності та переобрання/необрання на Радах, що проводилися, як відзначалося, тричі на рік.
«Коли б хто з генеральних осіб, полковників, генеральних радників, значного товариства та інших військових урядників над тією ж чернею чи то б гонор гетьманський зважився б образити, чи в якомусь іншому ділі провинитися, то таких переступників сам ясновельможний гетьман не має карати своєю приватною помстою та владою, а повинен таку справу, чи кримінальну, чи некримінальну здати на військовий генеральний суд і який у нього випаде нелицемірний і нелицеглядний декрет, такий кожен перекупник має й понести», — відзначалося у 7-й статті Конституції. А у наступній, 8-й статті, йшлося про права генеральних старшин, які знаходилися при гетьмані.
9-а стаття встановлювала повноваження тогочасного міністра фінансів — генерального підскарбія, «який мав би в своєму догляді військовий скарб, завідував млинами і всілякими військовим й приходами і повертав їх на публічну військову потребу з відомом гетьманським, а не на свою приватну». Тут йшлося і про гетьманські повноваження у фінансово-економічній сфері: «а сам ясновельможний гетьман до військового скарбу й приходів, які до нього належать, не має належати і на свій персональний пожиток вживати, а задовольнятися своїми оброками та приходами, які кладуться на булаву та його гетьманську особу».
Як потрібно боротися із свавіллям козацьких можновладців і тогочасною корупцією зазначалося у 10-й статті: «як за всякими у Вітчизні й Запорозькому війську порядками, за посадою уряду свого має ясновельможний гетьман стежити, так найбільше має тримати й на те пильне й невсипуще око, щоб людям військовим та посполитим зайві не чинилися утяження, наклади, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли пріч іти і в закордонних державах шукати спокійнішого, легшого й кориснішого собі мешкання. Через те, щоб пани полковники, сотники, отамани і всілякі військові й посполиті урядники не важилися панщизн та роботизн своїх приватних господарських козаками і посполитими людьми тими, які до їхнього уряду не належать і не є під їхньою персональною державою, брати до кошення сіна, збирання з піль жнива і гачення гребель примусом, чинити насилля, віднімаючи й ґвалтовно купуючи грунти, за будь-яку вину з усього майна лежачого й рухомого оголяти, приневолювати до діл своїх домових безплатно ремісників та козаків — має те ясновельможний гетьман своєю владою заборонити, чого й сам для доброго іншим, підручним собі, прикладу має вистерігатися і так не чинити. А оскільки всілякі утяження та здирства вірним людям походять найшвидше від владолюбних на купнів, які не покладаються на свої заслуги, прагнучи неситою пожадливістю для свого приватного пожитку військових та посполитих урядів, зваблюють гетьманське серце корупціями і завдяки цьому втискуються без вільного обрання понад слушність і право чи на полковничі уряди, чи на інші посади — щодо того конечно постановляється, щоб ясновельможний гетьман не заводився жодними, хоч і найбільшими додатками та респектами, нікому за корупції полковничих урядів та інших військових і посполитих начальств не давав і насильно на них нікого не встановлював, але завжди як військові, так і посполиті урядники мають бути вибрані вільними голосами, особливо ж полковники, а після вибрання потверджені гетьманською владою, однак елекції таких урядників мають відправлятися не без гетьманської волі. Те ж таки право мають і полковники й зберігати й не постановляти без вільного вибору цілої сотні сотників та інших урядників через корупції та будь-які інші респекти, не повинні також через своє приватне урядження їх від урядів відставляти».
Не забули в Конституції 1710 р. й про козацьких вдів і сиріт, яких, зважаючи на постійні військові дії та загибель козаків, було на той час в Україні дуже багато. Про їхні права і привілеї йшлося в 11-й статті: «козачі вдови й осиротілі козацькі діти, козацькі вдови і жінки без присутності самих козаків, коли в походах, або на будь-яких будуть перебувати службах, щоб не притягалися до всіляких посполитих повинностей і не утягувалися вимаганням датків — домовлено й постановлено».
Права українських міст, міщан, купців та селян забезпечувалися 12-ю і 14-ю статтями. Зокрема, в 12-й статті відзначалося, що «не менше городам українським і від того чиниться утяження, що багато хто з жителів, які мають відбувати всілякі посполиті повинності для різних державців, духовних та світських, повідходили з посесію, а їхні посполиті, які залишилися малолюдно, мусять без жодної полегші ті ж таки двигати тяжарі, які носили на собі з допомогою відторгнених і тих, що відійшли, сіл. Через це після заспокоєння від воєнної колотнечі Вітчизни і після визволення, дай Боже, її від московського підданства, має бути встановлена через вибраних на те комісарів генеральна ревізія всіх маєтностей, які залишаються під державцями, й подана до уваги генеральної Ради при гетьмані, за якою розсудиться і постановиться, кому гідно належить, а кому не належить тримати військові добра й маєтності, і які повинності та послушенства підданські має поспільство державцям віддавати. Також і від того убогим людям посполитим примножується утяження, що численні козаки інших людей посполитих, приймаючи собі в підсусідії, охороняють так від належних їм повинностей, які кладуться на загальну тяглість городову та сільську, а маєтні купці, захищаючись чи гетьманськими універсалами, чи полковничою та сотницькою протекцією, ухиляються від несення спільних посполитих тяжарів і не хочуть допомагати відбувати її людям убогим. Хай через те ясновельможний гетьман не забуде своїми універсалами привернути як підсусідків козацьких, так і купців до посполитих повинностей і заборонити їм протекції».
Окремо в документі (13 стаття) обумовлювався статус міста Києва та міст з магдебурзьким правом: «Столичне місто Київ та інші українські городи з магістратами своїми в усіх правах та привілеях наданих, щоб були заховані непорушно, повагою сього акта елекційного постановляється і доручається підтвердження їх свого часу гетьманській владі».
У 15-й статті йшлося про забезпечення існування найманих, т. зв. сердюцьких, підрозділів у структурі української армії, а в 16-й йшлося про організацію торгівлі та унормування податкової системи на всій території України.
Наприкінці Конституції говорилося, що виконання усіх статей тогочасного основного закону має забезпечувати «ясновельможний гетьман своїм добродумним дбанням та владою; йому доручаються і всі у Вітчизні нелади для премудрого справлення права та вольності військові для непорушного збереження та оборони, договори сі та постанови для конечного виконання, які його вельможність зволить потвердити не тільки приписом своєї руки, а й формальною присягою і тисненням військової печатки».
Слід відзначити, що хоча внаслідок постійних військових дій реалізація положень Конституції козацької держави й була досить обмежена внаслідок несприятливої міжнародної ситуації та поразки українців у Полтавській битві 1709 р., але протягом декількох років її статті частково діяли на теренах Правобережної України. Разом з тим, Конституція 1710 р., яка була укладена між гетьманом Пилипом Орликом та козацькою старшиною, переконливо засвідчила прагнення більшої частини тогочасної української еліти жити згідно із власними звичаями, традиціями і законами. Конституційні положення з одного боку, узагальнили увесь накопичений у попередні роки державотворчий потенціал козацтва, а з іншого — стали невичерпним джерелом для наступних виступів українського народу за незалежність.
