Початок Національно-визвольної війни українського народу в середині XVII ст. (січень 1648 р.) стимулював не лише революційні зміни в політичному, економічному й суспільному житті українців, але й значною мірою вплинув на культуру військового будівництва провідників антипольського повстання. За досить короткий проміжок часу гетьману України Богдану Хмельницькому разом зі своїми соратниками вдалося створити боєздатну армію, яка згідно досліджень вітчизняних та зарубіжних істориків, не поступалася європейським аналогам.
Добре організоване, навчене й дисципліноване козацьке військо було здатним не лише протистояти одним із найкращих у Центральній і Східній Європі підрозділам Речі Посполитої, а й перемагати їх. У своїй діяльності національна армія керувалася «Статтями про устрій Війська Запорозького», що регламентували військову сферу українського державотворення. Поєднання традиційних для запорозького козацтва методів ведення війни і нових форм, характерних для воєнного мистецтва не лише європейського, а й азіатського регіонів у середині XVII ст. дало можливість Б. Хмельницькому провести низку битв й операцій, які істотно збагатили скарбницю світового воєнного мистецтва.
Відповідно до завдань війни побудова збройних сил відбувалася за полково-сотенним територіальним принципом, згідно з яким Україна поділялася на окремі військово-адміністративні округи (полки), що, у свою чергу, складалася з менших одиниць (сотень). Це забезпечувало реалізацію основних стратегічних напрямків концептуальних засад військових задумів Хмельницького, зокрема, масове залучення до боротьби проти ворога українського населення, а також утримання війська за його кошти. Створена організаційна структура козацької армії стала потужною базою для формування військових підрозділів для ведення воєнних дій.
Вирішальне значення під час бойових операцій мали регулярні частини Війська Запорозького. Вони, головним чином, складалися з реєстрового козацтва, що було внесене до військових списків-реєстрів і було зобов’язане до постійної служби. На початковому етапі війни (січень-червень 1648 р.) армія Б. Хмельницького збільшилася вдвічі з 6 до 12 тисяч. У листопаді того ж року у таборі під Замостям було 20 тисяч реєстровців, а при укладанні Зборівського миру з поляками (серпень 1649 р.) український гетьман погодився на 40 тисяч записаних до реєстру воїнів. У 1654 р. Хмельницький задекларував наявність 60 тисяч реєстровців. Зважаючи на те, що під час Тридцятилітньої війни західноєвропейські військові формування не перевищували 40-50 тисяч чоловік, це була досить велика і потужна армія. Разом із тим, усвідомлюючи слабкі сторони формування своєї армії на основі принципу ополчення, Б. Хмельницький в останні роки життя виношував плани створення 50-тисячного регулярного війська, яке б утримувалося за рахунок державної скарбниці.
Окрім реєстровців, під час багатьох битв із ворогом, козацьке командування користувалося послугами так званих «охотників» (добровольців), які хоч і не були внесені до військових списків, однак були «добрими молодцями з доброю зброєю». В українській армії служили також окремі іноземні частини, що перебували у статусі найманців й отримували за свою «військову роботу» певну грошову винагороду. Це були загони німецьких піхотинців, що шукали собі заробітку після закінчення Тридцятилітньої війни в Європі, а також невеликі підрозділи молдаван, волохів, сербів. Вони привносили до мистецтва українських вояків нові риси, притаманні їхнім національним методам ведення бойових дій. Під час військових походів в обозі повстанської армії можна було побачити велику кількість невійськових людей, які використовувалися при фортифікаційних і саперних роботах, обслуговували реєстрових кіннотників, були ремісниками й погоничами. Так, наприклад, зі 150 тисяч чоловік, присутніх у вересні 1648 р. під Пилявцями, лише 70 тисяч становили боєздатні підрозділи.
У козацькій державі, кожен полк і кожна сотня мали своє постійне місце перебування. Полкові уряди переважно розміщувалися в містах і містечках, сотенні — в невеличких містечках і селах. Під час воєнної небезпеки полковники, які керували місцевими (городовими) полками, отримували гетьманські універсали з наказом готуватися до війни. Окремо надходив наказ про час виступу полків у похід, перед яким всі козацькі підрозділи зосереджувалися в певному місці. Кожен козак повинен був мати при собі зброю та певну кількість провіанту.
Основу козацького війська за Б. Хмельницького становили піхотні полки, які за свідченням сучасників відзначалися витривалістю та майстерністю ведення стрільби. Усупереч поширеному міфу, українське козацьке військо у багатьох битвах перемагало завдяки успішним діям своїх піхотинців, а не кіннотників. Сучасники відзначали велику майстерність козацької піхоти в стрільбі з вогнепальної зброї. Венеціанський посол до Б. Хмельницького А. Віміна бачив, як козаки «кулею гасили свічку, відсікаючи нагар так, наче це зроблено за допомогою щипців». У період Національно-визвольної війни піхотинці під час битв шикувалися в три ряди. Спочатку стріляв останній ряд вояків, а передні дві присідали, потім другий, і лише після того — перший. Також здійснювався вогонь по ворогу з-за оборонних укріплень, возів, а також з шанців. «Коли стріляє ворог, ховаються по ямах і жодна куля їх не влучить», — писав про козаків мандрівник із Сирії П. Алепський. У поході козаки-піхотинці носили рушницю спертою на ліву долоню і плече, кулі ховали в чересла, порох — в спеціальну порохівницю чи звичайний ріг.
Зіткнувшись у військовій боротьбі з мобільною кіннотою кочівних татар, козацька піхота (що була проявом осідлої землеробської культури) змушена була пристосувати власний спосіб ведення бойових дій до раптових татарських набігів і самим сісти на коней. Однак, як показали перші битви українців з поляками, козацька кіннота була значно слабшою гусарських підрозділів Речі Посполитої. А тому Б. Хмельницький, підписавши договір з Кримським ханством, у найбільших битвах під Корсунем, Пилявцями, Зборовом і Берестечком користувався послугами татарської кінноти.
Після розриву з татарами питання створення боєздатних кіннотних підрозділів виходить на перший план. З 1654 р. у війську Б. Хмельницького розпочався поділ на «кінні» та «піші» підрозділи. У битві під Животовим (лютий 1655 р.) брало участь 1500 «найкращих кіннотників» українського війська. Однією з важливих тактичних операцій кінноти був масовий наступ «лавою», який полягав в ударі наїжаченого списами кавалерійського фронту по ворожій піхоті. У коло обов’язків кіннотників входили також бойова охорона основних сил на марші і в таборі, переслідування і затримка відступаючого ворога, розвідка, оперативно-тактичне маневрування та інші функції. Складовою військової культури українських вершників були міжособові поєдинки з ворожими кіннотниками напередодні важливих битв. Ці своєрідні поєдинки честі («герці») виконували функції розвідки боєм та залякування противника й були дуже популярними під час різних війн та військових конфліктів у пізньосередньовічній Європі.
Досвід Тридцятилітньої війни свідчив про те, що забезпечення артилерією ворогуючих армій становило в середньому чотири гармати на одну тисячу воїнів. Згідно зі свідченнями істориків майже кожний великий наступ військ Б. Хмельницького починався з попередньої артилерійської підготовки, яка могла тривати кілька годин. Артилерія козацької армії утворилася з гармат реєстрового та запорозького війська, а також трофейних гармат, що у великій кількості були захоплені у поляків та вилучені із завойованих фортець під час перших битв Національно-визвольної війни. Вже влітку 1648 р. у Чигирині нараховувалося 74 одиниці артилерійського озброєння. Загалом, у кожному з полків козацької України на середину 50-х рр. XVII ст. було по 5-6 гармат різного калібру.
Роль артилерії у різних видах бойових дій була досить значною. Так, завжди був захищений гарматами козацький табір із возів. Турецький мандрівник С. Челебі залишив такий опис: «... вони (козаки) викопали лінію рову і укріпили її 40-50 гарматами. Потім вони зв’язали ланцюгами свої 7 тисяч возів і оточили ними свій табір». Козаки могли наступати таборами, ведучи вогонь із гармат малих калібрів з возів на ходу. Інколи для них виготовляли спеціальні лафети на колесах. В окремих випадках невеликі гармати встановлювалися на судна для участі у річкових чи морських походах. Однак, найголовнішою функцією артилерії була дія гармат під час штурму ворожих фортець або оборони власних укріплень.
До української армії ввійшли також підрозділи, що виконували розвідувальні, прикордонно-сторожові та фортифікаційні функції. Досить добре було організоване постачання зброї, боєприпасів, продовольства і фуражу. Все це свідчить про великі військово-організаторські здібності гетьмана Б. Хмельницького, який, використовуючи передовий досвід тогочасних армій багатьох країн, засвідчив високу культуру будівництва українських збройних сил. Недарма його мистецтво ведення бою сучасники порівнювали з військовими операціями вождя гунів Аттіли, карфагенського полководця Ганнібала, керівника Англійської революції Кромвеля.
Доповнюючи стратегію французького полководця Л. Тюррена український гетьман запропонував свою концепцію виснажливої війни. Окрім того, стратегія українського війська під час Національно-визвольної війни середини XVII ст. була направлена на роз’єднання сил противника та його розгром по частинах. Гетьман Хмельницький вмів зосереджувати головні сили у вирішальному місці (Збараж, Зборів, Батіг). У цьому та інших компонентах військової стратегії він вирізнявся серед своїх сучасників, які діяли на теренах Західної Європи, а в окремих компонентах і переважав їх.
До основних стратегічних напрямів Б. Хмельницького належали: 1) маневрове блокування головних комунікацій противника (фортець, населених пунктів, шляхів сполучення та переправ); 2) залучення місцевого населення до протидії ворогові та до виконання військово-допоміжних функцій; 3) ліквідація оперативно-стратегічної переваги ворожої армії у кавалерії; 4) проведення битви, як одного з етапів виснаження та деморалізації ворожих сил; 5) отримання військової допомоги від сусідніх держав.
У другій половині XVII ст. усі європейські армії перейшли до т. зв. лінійної тактики. Вона полягала в скороченні глибини шикування піхоти і кінноти та збільшенні протяжності фронту бойового порядку, що дозволяло одночасно вводити у бій велику кількість піхотинців і вершників. Тактичні одиниці стали більш дрібними, що збільшило маневрування військ. Нова тактика давала змогу наносити потужні (як на той час) фронтальні вогньові удари, як в атакуючому, так і в оборонному боях. При лінійному шикуванні війська більш успішно взаємодіяли (піхота, кіннота й артилерія), що висувало підвищені вимоги до командування різних родів військ.
Лінійна тактика була взята на озброєння і Б. Хмельницьким. Поєднуючи досвідчену козацьку піхоту з висококваліфікованою татарською кіннотою, він добився значних перемог над польською армією, основу якої складали кінні підрозділи. Оцінюючи дану ситуацію польські військові історики говорили про «кризу польського воєнного мистецтва у 1648-1649 рр.». Козацька армія у даний період показала також високі зразки маневрування, як на всьому театрі війни, так і на полі бою. Саме такими діями українське командування компенсувало нестачу озброєння й недостатню бойову підготовку власних збройних сих на першому етапі Національно-визвольної війни. Під час війни особливо гостро постала проблема залежності фронту від тилу. Командування армії Речі Посполитої завжди боялося за свій тил і для його забезпечення розпорошувало свої сили. У той же час українське військо на чолі з Б. Хмельницьким, маючи міцний тил, могло Здійснювати різні тактичні маневри.
Гетьмани, що керували Українською козацькою державою після смерті Б. Хмельницького, продовжували основні напрями військового будівництва свого видатного попередника. Адже у період з 1658 по 1709 рр. козацькому війську довелося протистояти не лише армії Речі Посполитої, а й військовим формуванням Російської держави, Османської імперії та Кримського ханства. Як і в попередні часи, гетьманське військо складалося з окремих полків, які базувалися на певній території і формувалися з місцевого козацтва. У потрібний час вони збиралися за наказом гетьмана і вирішували ті чи інші поставлені перед ними тактичні завдання.
Зміна міжнародної ситуації та внутрішніх політичних й соціально-економічних умов спричинили до того, що з кінця 50-х рр. XVII ст. українські гетьмани все більше починають використовувати наймані війська. Спеціальний статус т. зв. затяжного (найманого) війська та його чисельність були зафіксовані у Гадяцькому трактаті 1659 р. Це засвідчило визрівання найманства у самостійний військово-політичний інститут. І якщо спочатку ці підрозділи формувалися за рахунок іноземців (так Ю. Хмельницький та І. Виговський користувалися послугами сербських і молдавських частин, а П. Дорошенко — турецьких «сейменів»), то згодом вони набиралися, головним чином, з українського люду. Позбавлені будь-яких ознак становості й певних соціальних інтересів, «сердюцькі» полки П. Дорошенка і І. Брюховецького, «охотницькі» підрозділи Д. Многогрішного, І. Самойловича й І. Мазепи повинні були забезпечувати цим гетьманам більшу політичну стабільність володарювання.
Якісно новий підхід у культурі національного військового будівництва співпав з утворенням в Європі абсолютистських держав, котрі прагнули надати розрізненим формуванням характеру постійних найманих армій. Одночасно з цим суттєвих змін зазнавали технічні та організаційні засоби ведення війни, а саме — запроваджувалися уніфіковані зразки ручної вогнепальної зброї, вводилися стандартні однострої й амуніція, на регулярну основу ставилися бойова підготовка й навчання військ. А відокремлення військової служби від господарської діяльності покликало до життя нову систему забезпечення збройних сил. Всі ці зміни були початковою стадією становлення європейських армій регулярного типу.
Протягом 70-90-х рр. XVII — першого десятиліття XVIII ст. українські охочепіхотні й охочекіннотні полки брали участь у війнах з Османською імперією та відбитті татарських нападів, використовувались вони й у Північній війні європейських держав 1700-1721 рр. на далеких фронтах Лівонії, Литви, Польщі та Саксонії. «За 12 літ з початку свого гетьманства я зробив 11 літніх і 10 зимових походів...», — відзначав І. Мазепа у 1699 р.
Характерною рисою бойового застосування найманих частин було їх використання для прикриття й захисту кордонів, а також здійснення глибоких рейдів на території противника. Організаційна еволюція та кількісне збільшення найманого війська засвідчили те, що збройні сили Гетьманщини функціонували в контексті розвитку воєнного мистецтва Європи, де у цей час домінували наймані армії. Козаки під час польового бою показували методи підготовки атаки рушничним й артилерійським вогнем, широкого застосування шанців (окопів) і оборонних таборів-«трикутників», мистецтва влаштування засідок. Проти земляних укріплень польового типу застосовувалися спеціальні підземно-мінні траншеї, що було новим видом мінної боротьби. Козаки-компанійці останньої чверті XVII ст. під час боїв здійснювали сміливі атаки і контратаки, переслідували ворога, влаштовували засідки, залишали під прикриттям місцевості резерви, застосовували під’їзди й оточення, захоплювали язиків і трофеї, атакували позиції противника із фронту, флангів і тилу. Охотницька кіннота на той час набула досвіду раптового форсування рік. Вона захоплювала плацдарм й охороняла його, удаваним відступом заманювала ворога в пастку, провокувала військові сутички тощо. Після поразки союзницької шведсько-української армії у Полтавській битві 1709 р. та укладення так званих Решетилівських статей гетьманом І. Скоропадським з російським царем Петром І збройні сили України — українське козацьке військо — було включено до військово-оборонної системи Російської імперії. Хоча, незважаючи на це, воно протягом усієї половини XVIII ст. продовжувало зберігати певну самодостатність у комплектуванні, внутрішній організації, системі забезпечення та командуванні. Козацькі полки, як складова нерегулярна (іррегулярна) частина російської армії, підлягали загальноімперській Військовій колегії. Після відновлення у 1750 р. інституту гетьманства, гетьман К. Разумовський, хоч і формально, але вважався командуючим українською армією. З 1764 р. вони підпорядковувалися президенту Малоросійської колегії П. Румянцеву. Серед іррегулярних частин російської армії, загальна кількість яких становила 121 101 чол., українське козацьке військо було найчисельнішим — воно нараховувало 55 214 чол. (з них — 38 701 кінних і 16 540 піхоти). Виконуючи безпосередні військові обов’язки українські полки взяли активну участь у двох російсько-турецьких війнах 1735-1739 та 1768-1774 рр.
Треба відзначити, що мобілізація козацьких полків на війну в XVIII столітті проходила значно повільніше, ніж за доби Хмельниччини, що спричинювалося великою кількістю інстанцій, через які передавалися накази (ордери) російського уряду. Так підготовка 25-тисячного війська Гетьманщини до російсько-турецької війни 1735-1739 рр. тривала понад три місяці. Вимагалося, щоб запланована кількість виборних козаків «до служби придатних», була укомплектована «в ружю, пороху, пулях, свинцю, провіантом і двома кіньми». Для організації контролю за здійсненням набору полкова адміністрація відряджала до сотень своїх представників, які перед відправкою мали оглянути підрозділи і перевірити їх бойову готовність. І лише після цього козацькі війська відправлялися на фронт.
У середині 80-х рр. XVIII ст. у карабінерні підрозділи армії Російської імперії було реорганізовано й дев’ять козацьких полків Лівобережної України. Утворення карабінерних полків, що базувалися за місцем проживання, стало перехідною стадією до повного злиття українського козацького війська з російською армією в 1789 і 1791 рр., коли їх було розподілено між кірасирськими, кінно-єгерськими, гусарськими і драгунськими частинами. Окремий корпус малоросійських стрільців, сформований з колишніх піших козаків, існував з 1790 по 1796 рр. А перший рекрутський набір до російської армії був проведений в Україні у грудні 1797 р. Так, поступово реорганізовуючи, російський уряд повністю скасував автономні, побудовані на національній основі, збройні сили України.
