Після розгрому Запорозької Січі у 1775 р. російськими військами одна частина волелюбних козаків подалася на землі, підвладні турецькому султану, і в дельті Дунаю заснувала Задунайську Січ. Інші запорожці були змушені скоритися силі завойовників і залишитися підданими Російської імперії. Вони й утворили так зване Військо вірних козаків, що у 1790 р. було переіменоване у Чорноморське козацьке військо і після участі в російсько-турецькій війні 1787-1791 роках переселене на Кубань. Активну участь у реформуванні козацької організації колишньої Січі за наказом російської імператриці Катерини II брав один з найталановитіших полководців свого часу, тоді ще генерал-аншеф Олександр Васильович Суворов. Саме він 27 лютого 1788 р. в урочистій обстановці власноручно вручив старшині Війська вірних козаків Сидору Білому, Антону Головатому та Захару Чепізі прапори та інші клейноди, які були конфісковані під час зруйнування Запорізької Січі.
Проте, незважаючи на знищення української вольниці, російський уряд не збирався відмовлятися від військових послуг козацтва, яке завсякчас славилось не лише перемогами на суші, а й успішними операціями на морі. А тому ще на початку російсько-турецької війни Суворов вирішує залучити до бойових дій проти турків козацькі човни — «чайки». Участь у військовому протиборстві чорноморської веслувальної флотилії (так називали козацький флот в офіційних документах) стала одним з вирішальних чинників, за допомогою якого Росія відвоювала в Туреччини Північне Причорномор’я. У різні періоди флотилія нараховувала від 120 до 200 «чайок». Спочатку її очолював кошовий отаман Вірного козацтва Сидір Білий, а після його смерті у 1788 р. — полковник Антон Головатий. Саме йому судилося стати тим українським адміралом, який допоміг генералу російської армії Суворову завоювати Очаків, Ізмаїл, Аккерман, Мачин та Бендери.
У серпні 1787 р. розпочалася чергова російсько-турецька війна. Воюючі імперії боролися за право володіти землями українського Північного Причорномор’я. О. Суворову було доручено командувати 20 батальйонами, 38 ескадронами і флотилією та контролювати один з найважливіших у стратегічному плані Херсоно-Кінбурнський район. Саме через нього турки потрапляли до Очакова, гирла Дніпра, Південного Бугу і західного узбережжя Криму. Під командуванням російського полководця в битві за Кінбурнську фортецю воювало і близько 600 українських козаків. На своїх «чайках» вони обороняли фортечні мури з боку лиману і вперше проявили себе в травні 1788 року. Тоді на допомогу Кінбурнському гарнізону О. Суворов викликав 18 човнів з «добрими молодцями». Вони мужньо відбивали атаки турецьких суден з моря.
Головнокомандувач російською армією Григорій Потьомкін відзначав, що саме козацька флотилія змусила відступити турецькі галери на чолі з Гасан-пашею від Кінбурну. У сухопутних боях відзначилися українські козаки Турченко і Рекунков, які захопили у противника гармату, знешкодивши при цьому п’ятьох турків. 16 червня 1788 р. в кровопролитній битві з турками українці втратили свого кошового отамана Сидора Білого, полкового осавула і 14 козаків. Слід відзначити, що під час Кінбурнської операції був вбитий і особистий ординарець Суворова — козак Тищенко. На честь вдалої оборони Кінбурну, у жовтні того ж року посеред фортеці була збудована православна Церква во славу козацької берегині — Покрови Пресвятої Богородиці, а також встановлено пам’ятник у формі увінчаної хрестом піраміди із зображенням ікони Покрови.
Так само хоробро билися колишні запорозькі козаки й під час інших військових операцій, зокрема, у боях за Очаків, з облогою якого пов’язаний досить цікавий факт, який характеризував відносини між Суворовим та «запорозьким гетьманом Грицьком Нечесою» (такі почесні посаду та ім’я присвоїли козаки Потьомкіну).
27 липня 1788 р. о другій годині дня турки здійснили сміливу і ризиковану вилазку з оточеного міста. Дві тисячі турецьких піхотинців, попередньо знешкодивши козацький охоронний пікет, уздовж берега очаківського лиману (що густо поріс очеретом) почали тихо пробиратися в тил лівого флангу російських військ. У цей час Суворов, який сидів за обіднім столом біля свого намету і був добряче «разженный крепкими напитками» (так свідчив один з штабних офіцерів), побачив хитрих турків. Одразу ж, незважаючи на хміль, О. Суворов вишикував у чотири каре два батальйони гренадерів і повів їх у лобову атаку. Викриті турецькі піхотинці почали втікати до фортеці, а п’яний генерал, вирішивши з ходу оволодіти Очаковом, на чолі своїх нечисельних підрозділів кинувся за ними. Передбачаючи, що Суворов не зможе подолати багатотисячний турецький гарнізон, Потьомкін аж чотири рази посилав йому наказ відступити. Однак той рішуче відмовлявся це робити, а за четвертим разом відповів доволі насмішливими віршами «Я на камешке сижу, на Очаков я гляжу». Ці слова дуже образили «гетьмана Нечесу», який до кінця свого життя (помер у 1791 р.) не міг пробачити цього Суворову. І лише після того, як Суворова було поранено у шию, а гренадери втратили 150 чоловік убитими і 225 пораненими, російські війська змушені були відступити. «Сшалил Суворов — бросясь без спроса, потерял з четыреста человек и сам ранен. Он конечно был пьян», — писала сама Катерина II.
А Очаків був відвойований у турків аж у грудні того ж року не без допомоги українських козаків, які брали участь у його штурмі на лівому фланзі армійських підрозділів. За виявлену під час взяття цього причорноморського міста мужність і хоробрість «Війську вірних козаків» було присвоєно назву «Чорноморського». Ще на початку червня під Очаковим полководець писав: «...проти бусурманських суден здається мені корисним направити до блокфорту мої 3 запорозькі судна, які здатні до погоні». Ці козацькі судна воювали поруч з кораблем засновника американського військово-морського флоту Полем Джонсом («Чорним корсаром»), який на запрошення росіян надавав допомогу їм у війні проти турків. Після перемоги над турецькою ескадрою під Очаковим А: Головатий рапортував про незначні втрати серед козаків та пошкодження окремих човнів.
Особливий військовий талант українського флотоводця розкрився під час захоплення Чорноморською флотилією острова Березань — важливого стратегічного пункту в гирлі Дніпра. Козаки на «чайках» безшумно підійшли до острова, дали залп з рушниць та гармат і десантувалися на берег, де після навального штурму оволоділи береговими окопами і турецькою батареєю. Невдовзі в полон здалася вся турецька залога. Всього А. Головатий захопив 300 полонених, 23 гармати, 150 бочок пороху і декілька ворожих прапорів. У козаків загинули полковий старшина, 4 курінних отамани і 24 козаки.
Саме флотилія козацького «адмірала» Головатого відкрила шлях до наступного штурму Ізмаїлу з боку Дунаю. У жовтні 1790 р. чорноморці допомогли російським піхотинцям оволодіти фортецею Килія, а невдовзі придунайськими замками Тульча та Ісикча. Генерал Суворов особисто відзначав у рапорті до графа Григорія Потьомкіна «полковника і кавалера Головатого, який відмінною хоробрістю, працею і постійним старанням не тільки війську своєму подавав приклад, але й особисто діяв без страху». За військові заслуги українського флотоводця було нагороджено орденами Св. Георгія та Св. Володимира, а також іменною шаблею з написом «За хоробрість».
«Удари піхотинського багнета і козацької шаблі викликали розлад серед турецького війська, якому не зміг допомогти й коран у руках великого візиря», — так описували історики знамениту перемогу О. Суворова з 25-тисячним військом над 100-тисячною турецькою армією коло річки Римник, яка відбулася 11 вересня 1789 р. Серед підрозділів, що особливо відзначилися в Римницькій битві були Стародубський і Чернігівський карабінерні полки, які складалися з українців. При штурмуванні турецького табору першим увірвався на ворожі позиції саме Стародубський полк. Таким чином Суворов отримав від імператриці титул графа Римникського, а переконлива перемога під Римником дала змогу російським військам завоювати Хаджибей (на його місці невдовзі була заснована Одеса) та оточити одну з наймогутніших турецьких фортець — Ізмаїл.
Шість полків козаків-чорноморців (три полки кінноти і три піхоти загальною кількістю 3000 чол.) під командуванням отамана Захара Чепіги і загальним керівництвом генерала Й. Де-Рібаса (знаменитого Дерибаса) 14 вересня 1789 р. оволоділи Хаджибейською фортецею. Серед відзначених за відвагу при штурмі майбутньої Одеси українців, окрім отамана, були також полковник Сава Білий, хорунжий Олекса Височин, старшини Прокопій Чайківський, Іван Сербин, Андрій Білий та Кіндрат Табанець. О. Суворов сприяв перетворенню невеличкої причорноморської фортеці на велике портове місто. Цей процес також не обійшовся без участі козацтва. 4 липня 1794 р. в спеціальному рапорті на ім’я генерал-фельдмаршала Петра Рум’янцева Суворов пропонував використати при створенні місцевої команди моряків досвід і можливості тих козаків, що не подалися на Кубань. Власне 12 козацьких «чайок» і стали основою одеської флотилії. Російський полководець, який у той час перебував у подільському містечку Немирові, направив до Одеси 76 козаків, що перебували в охороні його штабу. А всього серед близько тисячі першопоселенців Одеси, згідно з науковими дослідженнями, нараховувалося більше 600 українських козаків. Недарма знаменитий генерал Дерибас відзначав, що «росіяни вперше утвердилися в Хаджибеї, який став невдовзі Одесою, під тупіт запорозького гопака».
Значним був внесок козацтва й у взяття суворовськими військами добре укріпленої й однієї з найміцніших тогочасних турецьких фортець на Чорному морі Ізмаїлу.
...На світанку 2 грудня 1790 р., до міста під’їхали два з ніг до голови заляпані брудом вершники. Це були Суворов і його ординарець-козак, який у маленькому клуночку віз майно полководця. А вже 11 грудня ця здавалося б неприступна фортеця була взята штурмом. Козацькі підрозділи знаходилися у складі військ під командуванням Й. Де Рібаса й атакували Ізмаїл з боку Дунаю. У першій колоні генерала Арсеньєва їх було 2000 чоловік, у другій, центральній колоні, під керівництвом отамана Чепіги — 1000 чоловік, у третій, на чолі з генералом Марковим — 1000 чоловік. В авангарді перебувало ще 767 козаків. Разом з козаками — «морськими піхотинцями» (1500 чорноморців Головатого атакували на «чайках») українське козацьке військо складало 6 267 чоловік.
Жоден російський (та й український) підручник з історії не подає інформації про те, що згідно з особистим поданням Суворова за героїчний штурм Ізмаїлу всім козацьким старшинам були вручені золоті медальйони з написами «За отличную храбрость» та «Измаил взят декабря 11-го 1790». П’ятистам з них позачергово присвоїли офіцерські звання. Орденом Св. Георгія нагородили З. Чепігу, орденом Св. Володимира — А. Головатого. Під Ізмаїлом російські війська з 31-тисячного війська втратили 1830 чол. вбитими і 2433 пораненими, з них 160 вбитих і 345 поранених українських козаків.
Ось так запорозькі козаки на чолі з Олександром Суворовим стали засновниками тепер всесвітньовідомого міста Одеси, що є справжньою морською перлиною України. Вже в наш час у Ізмаїлі було відкрито музей О. Суворова, а вдячні одесити встановили в одному з центральних парків пам’ятник славетному козацькому адміралу А. Головатому.
