100 Великих загадок історії України - «Червоний півень» на Подолі. 1811 рік

100 Великих загадок історії України - «Червоний півень» на Подолі. 1811 рік

Поділ — один з найцікавіших районів Києва. За кількістю архітектурних пам’ятників, історичних місць, загадок і таємниць він може сміливо змагатися з Верхнім містом. Одна з найбільших дивностей — його геометрично правильна забудова. Якщо окинути поглядом карту Києва, відразу стає помітно, що вулиці Подолу перетинаються чітко під кутом 90°, чого не спостерігається в інших старих районах. Чому ж так вийшло, адже Поділ виник і розвивався разом зі Старим (Верхнім) містом? Більше того, декілька будівель (наприклад, будинок Мазепи (нині Музей Гетьманства) по вул. Спаській, 16-6, так званий будиночок Петра по вул. Константинівській, 6/8, будинок Балабухи по вул. Сагайдачного, 27-а і деякі інших) «вибиваються» із загальної забудови і розташовані під кутом відносного інших будівель. Чим це пояснити?

Відповідь проста. Судячи зі старих планів, до початку XIX ст. Поділ мав хаотичну забудову, схожу з Печерськом або Верхнім містом. Він був органічною частиною Києва, в якій переважно проживали ремісники, купці, представники козацької старшини. І лише подія, що трапилася в липні 1811 р., знищила традиційний Поділ і дала життя сучасній зовнішності району. Це була пожежа або, як її називали пізніше, Велика пожежа — подія загальноміського масштабу. Від неї постраждали не тільки майже весь Поділ, але і багато садиб Печерська і Старого міста — більше тисячі будинків, магістрату, дванадцять церков, Фроловський, Петропавлівський і Братський монастирі... А ось ті самі згадані будівлі, що не вписуються сьогодні в чіткий план району — з десятка тих, що уціліли, або були побудовані на фундаментах споруд, які уціліли після 1811 р. Мабуть, вони «вижили» завдяки тому, що були кам’яними, на відміну від переважно дерев’яних будівель старого Подолу.

Вигляд Подолу в Києві. З малюнку XIX ст.

Очевидці стверджували, що заграву від пожежі можна було помітити більше ніж за 100 верст (більше 100 км.), густий дим доходив до Ніжина. Директор Київської гімназії Мишковський вважав цю пожежу «третьою від заснування цього стародавнього міста і першою з часів Батия». Така характеристика події показує всю його масштабність і значущість для міста. Історик Києва Микола Закревський жив у той час на Подолі, був очевидцем цього лиха і називав його «видовищем незвичайним і жахливим». До речі, будинок Закревських теж був знищений.

Пожежа розгорілася 9 липня і продовжувалася три дні, протягом яких колись квітучий район перетворився, за спогадами Закревського, в «сморідні руїни, які горять і димлять». Тому, що вогонь практично безперешкодно розповсюджувався по Подолу, сприяла і суха погода, яка панувала в Києві. За спогадами очевидців, Дніпро в те літо настільки пересох, що в деяких місцях його можна було перейти вбрід. Сильний вітер переносив полум’я з однієї дерев’яної будівлі на іншу, перекидаючись на дерев’яні мостинці. У той час при магістраті існувала спеціальна дозорна служба, яка, на жаль, могла лише констатувати факт пожежі. Вона розповсюджувався так швидко, що ні існуючих технічних засобів, ні часу не вистачало, щоб збити полум’я. До речі, спеціальні пожежні команди з’явилися в Києві тільки в 30-х роках XIX ст. Мабуть, київська влада врахувала гіркий досвід попередніх років.

Київським генерал-губернатором у той час був М. Мілорадович (1810-1812 рр.) — людина неординарна, відповідальна, яка трепітно відносилася до міста. Він особисто керував гасінням вогню і евакуацією жителів. Пізніше саме Мілорадович доклав усіх зусиль для отримання Києвом довгострокової позики на відновлення Подолу з використанням новітніх досягнень містобудування.

Але зусилля з гасіння пожежі увінчалися успіхом лише через три дні, коли Поділ фактично вигорів. Безліч киян залишилася без притулку і засобів до існування. На вулицях з’явилися військові фури, з яких погорільцям безкоштовно роздавали хліб. Біженців також розміщували в порожніх панських будинках, багато хто жив в куренях і наметах на Трухановому острові і Оболоні.

Що ж стало причиною лиха? Офіційна версія свідчила, що пожежа трапилася з вини дітей, що грали з вогнем в хаті біля Дніпра по вулиці Спаській або в провулку за Вознесенською церквою, у садибі, яку здавав купець Івченко для постою солдатів. Начебто після того, як солдати пішли на вчення за місто, діти проникли в садибу, знайшли розсипаний на підлозі порох і почали бавитися, пускаючи так звані «скороспішні свічки». Ці нехитрі саморобні ракети робилися з гусячого пір’я, начиненого порохом. На біду; діти пускали їх недалеко від соломи, де зазвичай спали солдати. Коли розгорілася пожежа і прибули пожежники, до будинку під’їхати вони не змогли — шлях перегороджували вози, які стояли у провулку. Звідси пожежа розповсюдилася по всьому Подолу. Слідча комісія під керівництвом сенатора Завалінського підтвердила цю версію.

Але пригадаємо: справа мала місце в 1811 р., напередодні вторгнення Наполеона Бонапарта, про плани якого вже, поза сумнівом, знали. Багато киян в пожежі бачили явні ознаки диверсії. Ймовірно, причиною припущень послужив той факт, що впродовж двох місяців в Києві було відмічено більше двадцяти спалахів. На Печерську згоріли склади військової аптеки, на Кудрявці - старий митрополичий заміський будинок, в якому був обладнаний шпиталь, вогнем був знищений будинок війта Рибальського. Двічі пожежа виникала і у флігелі Царського палацу, де жив генерал-губернатор. А після пожежі в київській фортеці цитадель перевели на облогове положення.

Письменник Федір Глинка — колишній ад’ютант Мілорадовича — у той час подорожував по Україні і відзначав, що багато сіл і міст спустошено пожежами. Прибувши до Києва, він насамперед поспілкувався з колишнім начальником і, ймовірно, дізнався багато такого, чого не могли знати прості кияни. У приватному листуванні він називав винуватцем події командувача французькими військами в Польщі маршала Даву. Ось що Глинка стверджував в листі до свого брата: «[Горить] не один Київ; згорають Бердичів і Житомир, горять Волинь і Малоросія. Тут, в Києві, спалахують багато будинків, ще недобудованих: горять ті, в яких печей зовсім не топлять; і такі будівлі займаються вогнем, в яких зовсім немає печей. Все це дає привід для різних припущень і сумнівів. Вважають, що є підпалювачі, що вони складають особливого роду секту або таємне товариство, що випущені [вони] з Польщі, з герцогства Варшавського, де повірений Н[аполеона], злобний Д[а]ву, готує в мороці блискавки для підпалу священних градів Росії».

Зрозуміло, чому Глинка, який володів таємною інформацією, міг стверджувати таке. Але і мешканці міста, не такі обізнані, не вірили офіційній версії причини пожежі. По Києву поповзли чутки про французьких диверсантів.

Розповсюдженню чуток про «таємничих паліїв» посприяв і утікач-барабанщик київського гарнізону С. Колісник. Він був спійманий поліцією і стверджував у свідченнях, що винуватцем лиха є наполеонівський найманець — польський генерал Пашковський, фанатичний і біснуватий, який збирався вчинити подібні диверсії на українських землях. Найдивовижніше, що цю фантастичну версію брали на віру — настільки сильним було неприйняття офіційної версії. Фактично ж причина пожежі на Подолі не з’ясована і до цього дня.

Незабаром почалася війна з Наполеоном, київське лихо забулося, а спустошений Поділ у 1812 р. заново розпланували і відбудували буквально за декілька років. Але наслідки пожежі 1811 р. стали для Києва серйозними: загинуло декілька тисяч киян, були знищені вогнем тисячі будівель, у тому числі і об’єкти державної важливості — наприклад, будівля магістрату — серце міста. Воно знаходилося на Контрактовій площі, в тому місці, де зараз розбитий сквер за пам’ятником Григорію Сковороді. Магістрат був збудований в стилі українського бароко, типового для XVIII ст. Цікаво, що на початку XIX ст. кияни вважали цю будівлю недоречною в оновленому плануванні площі, і пожежа лише розв’язала руки київському керівництву, яке бажало перетворити Поділ. Вогонь не пошкодував і великої кількості церков — багато які з них сильно постраждали і були перебудовані в XIX ст. Із споруд старого Подолу, що збереглися після 1811 р., слід зазначити вже згадані будиночок Петра, будинок Мазепи, будинок Балабухи, а також так званий будинок Сухоти (сучасна адреса — Контрактова площа), в якому перший час після пожежі розміщувався магістрат, будиночок Артеміхи (знаходився на перетині сучасних вулиць Межигірської і Хоревої й був знищений на зорі XX ст.), кам’яниця сотника Туптало (знаходилася неподалік церкви Ніколи Доброго і була розібрана в 1830-1840-х роках XIX ст.), корпус Малої бурси при Іллінській церкві (вул. Почайнинська, 2), корпус Могилянської Академії з церквою Благовіщення, старий Контрактовий будинок (вул. Покровська), зерносховище (вул. Братська, 2) і ще декілька будівель на вулицях Покровській, Хоревій, Сковороди і Сагайдачного.

Генеральний план з реконструкції району був розроблений киянином Андрієм Меленським, але імператор Олександр І вибрав проект петербурзького архітектора Вільяма Гесте. Цей план поділив Поділ на акуратні квартали широкими магістралями, які прокладалися паралельно до Дніпра, і перпендикулярними до них вулицями. Вони замінили криві і вузькі провулки старого Подолу, і багато киян вважали, що завдяки пожежі місцевість стала гарнішою. Князь І. Довгорукий писав, що «вулиці розбиті набагато правильніше, будинки побудовані в порядку і за гарними малюнками, скрізь проміжки дотримані в пристойній мірі, немає колишньої тісноти, небезпека якої була підтверджена таким згубним досвідом». Заради справедливості відмітимо, що відчуття простору з’явилося також завдяки тому, що після пожежі будинків на Подолі стало практично в п’ять разів менше, зате ущільнилася забудова Печерська, Хрещатика і частини Старого міста.

Пожежа охопила лише місцевість «до канави» (сучасних Верхнього і Нижнього Валів) — Подільську частину. Її вдалося швидко відбудувати, виділивши колишнім землевласникам акуратні ділянки, відповідні колишнім маєткам. А ось перепланування Пласкої частини («за канавою») затягнулася на десятиліття. На те була причина: адже вулиці Пласкої частини були природним продовженням старих подільських. За рахунок приватних володінь там проклали нові вулиці, а натомість власникам прирізали траси старих, які звільнилися. При цьому межі прагнули істотно не міняти, і вийшло, що вулиці стали рівними і симетричними, а ділянки всередині кварталів залишилися і понині хаотичними.

Поділ зберігає немало таємниць, які готові відкритися найдопитливішим поціновувачам давнини. І те, що на перший погляд здається буденним, може містити чимало загадок і цікавих історій.

Loading...