9 серпня 1942 р. в Києві на стадіоні «Зеніт» відбувся футбольний матч команд «Flakelf» і хлібозаводу №1 «Старт» — одна з серії ігор, що відбулися з 7 червня по 16 серпня. Але саме грі 9 серпня призначено було увійти до історії. У 1943 р. радянський письменник Лев Кассиль вперше написав про це і назвав ту гру в окупованому Києві «матчем смерті», після якого нацисти нібито розстріляли всю команду «Старт».
Афіша «матчу смерті
Насправді все було інакше.
У 1941 р. з футболістів київського «Динамо», фактично відомчої команди НКВС, п’ятеро були мобілізовані в армію і пройшли свій шлях дорогами війни. Ще двом футболістам вдалося евакуюватися. Сімнадцять динамівців з різних причин опинилися в окупованому Києві. З них одинадцятеро повернулися до Києва після перебування в лавах Червоної Армії і народного ополчення.
Великою проблемою для футболістів стала легалізація в окупованому місті. Важливо було отримати документи і влаштуватися на роботу. Вісім динамівців весною 1942 р. потрапили на роботу на хлібозавод №1. Його очолював великий шанувальник футболу, до того ж «фольксдойч», Йосип Кордик. Він забезпечив новачків постійною «хлібною» роботою, яка рятувала від відправки до Німеччини і давала можливість вижити в голодному Києві. А ще Кордик добився дозволу тренуватися і грати у футбольній команді хлібозаводу, яку назвали «Старт». Після ліквідації табору для військовополонених на стадіоні «Зеніт» по вул. Керосинній, 24 (нині вул. Шолуденко, 28/4) почали грати там. Що це означало для футболістів, пояснювати не варто.
У команду увійшло також декілька гравців київського «Локомотива». Першу офіційну гру колишні динамівці провели 7 червня з командою міської управи «Рух» і перемогли з рахунком 2:0. Наступну гру виграли з рахунком 7:1 в угорської команди. У Києві і навколо нього було багато угорських частин, які в основному охороняли мости і залізниці. Не дивлячись на поразки, матчі викликали у німців і їх союзників-угорців великий інтерес. «Старт» завоював популярність як серед окупантів, так і серед киян. Тому футбольні зустрічі продовжувалися.
З 7 червня по 26 липня 1942 р. команда «Старт» провела сім переможних зустрічей, вигравши із загальним рахунком 38:7. Це й недивно: пробити ворота, які захищав кращий воротар Радянського Союзу Микола Трусевич, було завданням не з легких. «Старт» зіграв дві гри з командою «Рух», у складі якої були співробітники українських органів влади і київських фабрик, три з угорськими і дві з німецькими командами. Відзначимо, що окупанти не примушували динамівців грати з «військовими» командами і не вимагали програшу під загрозою смерті.
Наступна гра відбулася 6 серпня з непоганою командою німецьких зенітників «Flakelf». Матч проходив цікаво. Перший тайм наші програли з рахунком 2:1. У перерві, як згадував капітан «Старту» Михайло Свірідовський, враховуючи ситуацію, вирішили вибити декількох німецьких футболістів з гри. Одному перебили коліно, і він покинув поле. Генерал, присутній на матчі, почав кричати, що це не футболісти, а бандити, грають грубо, некультурно. Уболівальники ж після кожного забитого гола кричали: «Це вам не на фронті, це на футбольному полі. Якщо ви виграєте там, то тут програєте!»
Програвши матч з рахунком 2:5, німці вирішили провести повторний матч і 9 серпня виставили збірну із зенітників, льотчиків і техніків частин, дислокованих на Київському, Васильківському і Бориспільському аеродромах. На афішах наголошувалося, що це матч-реванш і «Flakelf» виступить в посиленому складі. Це підтвердив в 2001 р. і колишній гравець «Flakelf» Віллі Ендельбардт. Як бачимо, саме життя породило такий виключно гострий сюжет.
Матч почався о 17 годині в неділю 9 серпня 1942 р. Перед грою в роздягальню «Старту» зайшов офіцер і російською мовою ввічливо відрекомендувався: «Я суддя сьогоднішньої зустрічі. Мені відомо, що ви дуже хороша команда. Прошу дотримуватися правил».
До речі, футболісти «Старту» носили форму збірної СРСР — червоні майки і гетри, білі труси. Іншої просто не було. Перший тайм наші виграли з рахунком 3:1. На трибунах були багато німецьких солдатів, які відправлялися незабаром на фронт. Вони прийшли на стадіон набратися бойового духу, а тут таке... Багато було і п’яних. Тому, захищаючи гравців від дуже темпераментних глядачів, поліцаї оточили поле.
Другий тайм пройшов в рівній жорсткій боротьбі. Особливо дісталося воротареві Трусевичу. Супротивники забили по два голи. Все ж таки динамівці утримали перемогу — 5:3. І — спокійно покинули стадіон. Німці спорт любили і спортсменів поважали. Пройшло не так вже багато часу з тих часів, як вони були господарями XI Всесвітньої олімпіади, яка відбулася в Берліні в 1936 р. Збереглася фотографія, зроблена якимсь німцем відразу після матчу на футбольному полі. На знімку вони поряд — солдати окупаційної армії і колишні динамівці, футболісти команди НКВС.
Після гри наші футболісти відзначили перемогу: випили в роздягальні і закусили (самогон приніс хтось з уболівальників). Сиділи довго. Поверталися через ринок «Евбаз» (нині пл. Перемоги). Біля кінотеатру «Ударник» Олексій Клименко побився з поліцейським, який хотів забрати його в ділянку. Німець, посковзнувшись, впав, і Клименко побіг. Стріляти з автомата німець не став — навколо було багато людей.
Словом, 9 серпня 1942 р. було не найгіршим днем для футболістів: виграли у німців, відзначили перемогу, познущалися над поліцаєм і благополучно дісталися додому. (До речі, з 17 футболістів, що залишилися в окупованому Києві, троє пішли служити в поліцію і того дня також грали за «Старт».)
У найближчий день все йшло своєю чергою. Ніякої особливої уваги окупаційна влада футболістам «Старту» не приділяли. Дев’ять з них працювали як і раніше вантажниками на хлібозаводі, троє служили в поліції, і всі разом тренувалися на стадіоні «Зеніт».
Свою десяту гру динамівці провели 16 серпня. Німці вже не брали участь — видно, набридло програвати. Тому знову грали із спраглою до реваншу командою «Рух». І знову перемога — 8:0.
А 18 серпня семеро динамівців заарештували прямо на робочих місцях. Ще двоє, відсутніх на заводі під час арешту, з’явилися в гестапо на вулицю Короленко (нині вул. Володимирська, 33) за повістками добровільно. Миколу Коротких заарештували пізніше за всіх — 6 вересня. Він єдиним з футболістів був комуністом і ще в 1932-1934 рр. став кадровим енкаведистом. Про це не знали навіть друзі по команді. У Коротких знайшли його фото у формі НКВС. Він і загинув першим у вересні 1942 р. під час допиту в гестапо.
Справжні причини арешту невідомі дотепер. Є тільки версії. За однією з них, динамівців заарештували за те, що вони, працюючи на хлібозаводі, підмісили в муку, з якої випікали хліб для німецьких організацій в Києві, бите скло. Окрім них, було арештовано також багато робочих. Але це героїчна легенда, не більше. Фактом є те, що після 23 днів перебування в гестапо динамівці опинилися в Сирецькому концтаборі. Утримали їх в досить м’якому режимі: п’ятеро взагалі жили в окремому будинку, а не в табірних землянках, ще троє, хоча і перебували безпосередньо в таборі, працювали в так званій «виїзній команді», яка щодня працювала в місті. У таких умовах вони без особливих ускладнень протрималися до лютого 1943 р. Четверо з динамівців знаходилися в таборі до жовтня 1943 р., після чого втекли. Ще один, Петро Комаров, залишив Київ разом з німецькими військами і пізніше осів за кордоном. Доля останніх трьох склалася трагічно.
У долю Миколи Трусевича, Івана Кузьменка і Олексія Клименка втрутився фатальний випадок. Саме випадок — сліпий, безглуздий, дикий — призвів до трагічної загибелі цих відомих динамівців, і зв’язувати цю подію за часом з матчем 9 серпня немає сенсу.
Існує як мінімум сім версій загибелі футболістів. Найвірогідніша з них (на її підтвердження приведено більше всього доказів) така.
Нові господарі будівлі колишнього НКВС на вул. Володимирській, 33 виявили в його підвалах багато стандартних полін для опалювання. Взимку 1943 р. гостро стояла проблема з дровами, і німці вирішили терміново скористатися знахідкою. Дві бригади ув’язнених і військовополонених Сирецького табору вивозили дрова на хлібозавод і м’ясокомбінат, третя виносила їх з підвалу і складала у дворі гестапо. В’їзд до двору здійснювався через ворота з вул. Ірининської. До складу бригади, шо доставляла дрова на хлібозавод, входили Микола Трусевич, Іван Кузьменко, Олексій Клименко і Федір Тютчев. Робота продовжувалася не один день, і бригади організували таємну доставку в двір гестапо з хлібозаводу — хлібу, а з м’ясокомбінату — ковбаси. Обмін продуктами і передача їх третій бригаді здійснювалися просто: ховали в штабеля дров, а потім забирали. Якось вівчарка начальника в’язниці витягнула з штабеля ковбасу. Це відмітив один з військовополонених і кинувся за собакою. Гестапівець, який вийшов на шум, почав бити бідолаху. Це був хлопець 20-22 років, вірменин і, судячи з одягу, колишній моряк Дніпровської флотилії. Друзі намагалися перешкодити екзекуції, а сам хлопець, відбиваючись, відірвав комір шкіряного пальта офіцера. Той з пістолета застрелив полоненого і викликав коменданта табору Радомського. Особовий склад бригад доставили в табір. Вишикувавши в’язнів, комендант оголосив, що за опір офіцерові і замах на його життя розстріляють кожного третього. У шерензі з майже 50 в’язнів опинилися Н. Трусевич, І. Кузьменко і А. Клименко. Над Федором Тютчевим доля зглянулась. Він згодом і розповів про останній день своїх одноклубників, розстріляних разом з іншими заручниками в лютому 1943 р. Наказ про розстріл віддав комендант Сирецького табору Пауль Радомський, який загинув 14 березня 1945 р.
Тютчев вижив, але, оскільки після війни не збирався розповідати різним комісіям про те, як під носом гестапо була створена футбольна команда з «комсомольців, членів партії і орденоносців», що виграла у окупантів і таким чином знищила нацизм, то мало цікавив офіційну владу і журналістів.
Колишні динамівці стали жертвами трагічного збігу обставин і загинули як заручники в 1943 р., а не влітку 1942-го після матчу з німецькою командою.
До речі, двічі — в 1975-му і 2004-2005 рр., у справі про загибель динамівців проводили розслідування юристи ФРН, які намагалися знайти офіцера, який віддав наказ про розстріл в серпні 1942 р. Ретельно проаналізувавши зібрані відомості, прокурор Гамбурга Й. Кульмани 18 лютого 2005 р. зробив висновок: «Не встановлено ніякого зв’язку між грою футбольних команд 9 серпня 1942 р. і розстрілом трьох гравців в Сирецькому таборі».
Звідки ж з’явилася легенда?
Просто до 25-ліття Перемоги з подачі КДБ, ЦК КПРС і особисто Леоніда Брежнєва було розгорнуто пропагандистську кампанію з «відновлення історичної справедливості». Тоді посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу диверсанту НКВС Івану Кудрі, який загинув у київському підпіллі. Після довгих розслідувань були реабілітовані і футболісти команди «Старт», яких після війни довгий час вважали німецькими прибічниками і викликали на допити в КДБ як зрадників Батьківщини. Тепер вони несподівано стали героями. Н. Трусевич, А. Клименко, І. Кузьменко та М. Коротких були посмертно нагороджені медалями «За відвагу», а тих, що залишилися в живих — Б. Балакіна, Н. Гончаренка, Н. Мельникова, М. Пустиніна, В. Сухарева і Н. Свірідова, нагородили медалями «За бойові заслуги».
Французький історик Жюль Мішеле 160 років тому відмітив: «Історія — це воскресіння». Люди, що воскресли, і факти свідчать: «матчу смерті» не було.
Навіщо нам ця далека правда? До чого ще одна розбита посудина радянської епохи? Відповідь проста: ми вчимося жити в свободі. А міфами захищають свій світ лише малі діти та раби.
