100 Великих загадок історії України - «Горілчана війна» в Києві XVIII століття: козацтво прити міщан

100 Великих загадок історії України - «Горілчана війна» в Києві XVIII століття: козацтво прити міщан

У історичній літературі, присвяченій Україні часів Гетьманщини (друга половина XVII-XVIII ст.), існує думка, що основною соціальною функцією українського козацтва була військова служба. За ратні подвиги козаки (в першу чергу, старшина) отримували почесні титули і земельні маєтки, не раз ціною власної крові і життя доводячи свою відданість Вітчизні. Образи козаків-героїв міцно укорінялися у фольклорі і образотворчому мистецтві.

Проте так було далеко не завжди і не скрізь. В середині XVIII ст. київські козаки розв’язали в Києві справжню громадянську війну проти міщан. Приводом для конфлікту стало прагнення до отримання «суперприбутків» від реалізації в міських корчмах алкогольних напоїв власного виготовлення. У цій боротьбі і для козацької старшини, і для керівництва органу міського самоврядування — київського магістрату, всі методи були до ладу: від написання доносів і підкупу чиновників до відкритих сутичок і арештів.

Причина цієї «локальної війни» зародилася в середині XVII ст., коли з дозволу гетьмана Богдана Хмельницького і київських полковників на Подолі розмістилися роти «компанійських» козаків. Поступово «вкорінюючись» у середовище городян, вони брали в дружини міщан — дівчат і вдів, придане яких складали будинки і садиби, і таким чином ставали власниками міської нерухомості, ухиляючись, проте, від податків, які вимушені були платити інші землевласники — міщани і ремісники. Весь прибуток від нелегальної реалізації самогону козаки безсоромно привласнювали, не сплачуючи до міського і державного бюджетів ні копійки.

На відміну від козаків Лівобережної України (Полтави і Чернігівщини), їх київські побратими не мали великих земельних маєтків, мануфактури тощо, що могло б служити джерелом «гідного існування». З одного боку, в козацтво записувалися не найбагатші українці, тому більшість рядових чинів Київської сотні були по суті бідняками. З іншого боку, «верхівку» київського козацтва складали вельми заможні і впливові персони, які бажали отримувати прибуток без особливих зусиль. Цікаво, що державний перепис населення 1766 р. не виявив в дворах київських козаків жодної голови крупної або дрібної рогатої худоби - «міські» козаки не вели власного господарства. Одним це було не по кишені, інші знаходили легші і прибутковіші засоби для існування...

Правду кажучи, в Києві козаки не користувалися тим почесним статусом, який їх побратими мали в межах Гетьманщини, де представники цього стану складали більшість. Причиною було магдебурзьке право, що з XIII ст. захищало права городян від посягань з боку як місцевих феодалів (воєвод, єпископів та ін.), так і представників інших станів. За цим правом, лише городяни (причому не всі) могли виробляти «хмільні напої» і продавати їх за монопольними цінами. За це місто щорічно сплачувало в державну казну значний грошовий податок, а городяни виконували досить обтяжливі «натуральні повинності»: приймали на постій солдатів і офіцерів (які іноді безчинствами доводили до розорення їх оселі), надавали гужовий транспорт для перевезення армійського фуражу, на особисті кошти відбудовували міські укріплення. До того ж за торгівлю «хлібним вином» кожна приватна особа віддавала державі 5% свого прибутку.

Ще в 1588 р. польський король надав київським міщанам монопольне право на винокуріння і пивоваріння, заборонене іншим станам. Відтоді однією з найголовніших статей доходу міського магістрату був «питний збір» — прибуток, що отримується від торгівлі горілкою в ратушному шинку. Для утримання магістратських урядників (в першу чергу, війта — голови міської адміністрації, і бургомістра — голови судової колегії) існували спеціальні підприємства — пивні броварні і горілчані винокурні. Наприклад, київський війт мав право за казенний рахунок виготовляти до 100 відер горілки на рік, а бургомістр — на кошти магістрату виготовляти мед для продажу. Горілку і пиво, виготовлені на магістратських «підприємствах», у величезних 500-літрових бочках доставляли в головний міський шинок. Отримані гроші шинкарі опускали в прорізі спеціальних ящиків, опечатаних магістратським печаткою. Потім їх відносили до ратуші і здавали в міську скарбницю. Ніде правди діти — київські урядники (в першу чергу, «медові» і «пивні» шафари, які відповідали за виробництво і постачання горілки в магістратські шинки) значну частину виручки привласнювали.

Звичайно ж, все це не могло залишити байдужою козацьку старшину. Вона теж хотіла і мала можливості проводити і продавати горілку.

Не дивлячись на свою нечисленність (відповідно до «Рум’янцевського опису малоруських полків», у 1766 р. в Києві в 45 будинках проживало всього 114 осіб «козацького стану», включаючи вдів і малолітніх дітей), київські козаки розв’язали проти городян справжню «горілчану війну». Сміливості їм додавала підтримка гетьмана Кирила Розумовського. Проте кияни вже мали багатовіковий досвід подібної боротьби: у XVI-XVII ст., заручившись підтримкою короля, вони успішно протистояли натиску київських воєвод. Після входження до складу Російської імперії колишнє «королівське місто» підкорялося лише царю, Сенату і їх представникові — генерал-губернатору. У відповідь на репресивні заходи з боку гетьмана кияни відправляли до Петербургу делегації з щедрими подарунками і петиціями. Як правило, прохання задовольнялися на їх користь. Наприклад, тільки в 1760-х роках Київ (на вимогу то козаків, то міщан) кілька разів виводився з підпорядкування Розумовського і знов повертався під його юрисдикцію, допоки в 1764 р. інститут гетьманства остаточно не був скасований Катериною II. У 1760 р. імператриця Єлизавета Петрівна видала указ про виселення козаків з Києва, який, проте, ніхто і не думав виконувати. Ще раніше — в 1710 р., Петро І дарував киянам грамоту, що захищала від поборів до козацької «військової казни». Проте полкова (у 1709 р. переведена з Києва в Козелець) і генеральна (розташована в Глухові) канцелярії так само ігнорували укази Сенату про неутиск киян, як київський магістрат — гетьманські універсали і «побори». У цьому протистоянні перевага виявлялася то на одній, то на іншій стороні.

Справа ускладнювалася тим, що вся старшина Київської сотні походила з міщан. Усвідомивши переваги перебування в цьому стані, найбільш заповзятливі городяни виписувалися з міщан, переставали підкорятися магістрату і переходили в козацтво. При цьому вони отримували подвійну вигоду: як колишні міщани — власники крупних винокурень продовжували гнати горілку на продаж, а як новоспечені козаки — не платили за це податки. До того ж київська старшина (вельми багаті люди) відкуповувалася від участі у військових походах — свого прямого соціального обов’язку. Не дивлячись на те, що в 1743 і 1751 рр. Сенат видавав укази про заборону козакам торгувати горілкою («шинкувати») в межах Києва, можливість легкої наживи була настільки принадною, що «самогонники» просто ігнорували ці розпорядження.

Боротьба Київського магістрату з гетьманською канцелярією в XVIII ст. йшла і з інших причин. Зокрема, городяни відмовлялися брати участь у військових зборах, що ініціювалися козачою старшиною, мотивуючи це тим, що ще польські королі (а потім і російські царі) дарували їм привілей не ходити в походи, а захищатися в межах міських укріплень. До речі, Київ мав в своєму розпорядженні власну невелику армію, яка мала більше декоративну, аніж військову функцію. Двічі на рік — на Хрещення і Спас, збройні сили магістрату, одягнені в жупани одного кольору і крою, на площі перед міською ратушею брали участь в урочистих парадах. Окрім піхотинців (ремісників київських цехів з пістолями, мушкетами і списами) і кавалерії - «Золотої корогви» (іменитих громадян, за «шляхетським правом» озброєних шаблями), Київ мав і власну артилерію — декілька десятків різнокаліберних мідних гармат. Артилеристами традиційно були члени київського цеху цирульників (ці перукарі-»хірурги» мали право робити хворим операції «кровопускання» ).

Ще одним каменем спотикання між Київським магістратом і гетьманською канцелярією стала практика переходу міщан в козаки. Міщани в свою чергу намагалися зобов’язати козаків виконувати деякі міські повинності, від яких останні всіляко ухилялися. У цій «війні» спостерігалися як періоди затишшя, так і загострення ситуації. Так, у 1737 р. за наказом з Глухова за непокору був арештований київський війт Павло Войнич (як глава міськради і шляхтич користувався «депутатським імунітетом»), незабаром звільнений з-під варти за наказом генерал-губернатора.

Всі нюанси «горілчаної війни» XVIII ст. позначилися на долі київського сотника Павла Гудими. Нащадок багатої купецької сім’ї, в 1730-х роках він записався в козаки і до кінця днів займав високі пости в керівництві Київської сотні. Постарівши, Павло «передав» сотництво спочатку старшому, а потім і молодшому сину, порушивши головні засади козацької демократії, згідно з якими всі посади були виборними, а не спадковими. Сім’я Гудимів мала за містом декілька винокурень, які обслуговувалися найманими робітниками з достатньо високою (як на ті часи) платнею. Так Гудими стали одними з перших київських капіталістів. Прибутки клану були значними: тільки одна з винокурень, які йому належали, виробляла до 1200 відер горілки на рік. Торгівля «хлібним вином» йшла нелегально через підставних осіб — щинкарів в двох дворах на Подолі, які належали Павлу Гудимі. Кілька разів обурені городяни громили горілчані льохи сотника. У відповідь його челядь спільно з іншими козаками била «магістратських».

У 1748 р. петербурзька Таємна канцелярія за доносом магістратського урядника Федора Доброгорського порушила проти Павла Гудими кримінальну справу. Щоправда, не за фактом нелегальної торгівлі горілкою, а ... за образу її імператорської величності. Тоді сотник відбувся легким переляком, хоча міг запросто «загриміти» до Сибіру. Причиною події стала пристрасть Гудими до «зеленого змія», якого він сам же і пестував на своїх винокурнях і в шинках. Сп’яну сотник облаяв інструкцію Київської губернської канцелярії, складену за присланим з Петербургу імператорським указом, а заразом і всіх авторів цього циркуляра. Проте на запит з Таємної канцелярії до Києва прийшла відповідь, що державного злочину в п’яній лайці сотника немає і з-під арешту його належить випустити. Щоправда, для науки іншим Гудиму було наказано випороти на київській гауптвахті. Після цієї принизливої прочуханки «сотник і сини» з ще більшою ненавистю продовжили «війну» проти магістрату, новий сплеск якої відбувся в 1762 р. Того року Кирило Розумовський вирішив поставити на місце київських урядників і наказав звірити копії всіх королівських і царських грамот (які магістратські чиновники присилали до Глухова на запити Генеральної канцелярії) з оригіналами, щоб викрити киян у фальсифікації і введенні в оману гетьманської адміністрації в питанні про міські права. У відповідь магістрат подав до Сенату скаргу на гетьмана, який перевищував свої повноваження. Цікаво, що під чолобитною стояв і підпис брата сотника — київського бургомістра Василя Гудими. Озброєні київські козаки на чолі з сотником на підтримку свого гетьмана захопили будівлю міської ратуші і узяли під охорону скрині з магістратським архівом, маючи намір відправити їх до гетьманської резиденції — Глухова. Дізнавшись про це, кияни з криками, що їх хочуть позбавити відвічних прав (дарованих ще великими литовськими князями і польськими королями), на чолі з урядниками магістрату оточили «міськраду», загрожуючи козакам розправою. Тоді сотник наказав заарештувати близько 20 членів магістрату, незважаючи на вік і шляхетський статус. Серед арештантів, ув’язнених в козацьку судову хату (розташовану у дворі будинку Гудими), були і поважні 80-річні старці. На додаток затриманих в лютий мороз (справа відбувалася 31 грудня) відправили на допит до гетьмана в Глухів. Розумовський в пориві гніву позбавив всіх «баламутів» посад і заборонив їм знов обиратися в члени київського магістрату. Після цього заарештованих звільнили і повернули до Києва.

Ці події стали останнім обертом конфронтації між київським козацтвом і городянами. «Освічена імператриця» Катерина II, яка вступила на престол, відмінила в Україні інститут гетьманства, перетворила козаче «охочекомонне» військо в регулярні частини легкої кавалерії, ліквідовувала поділ на полки і сотні, а козачу старшину (як, втім, і магістратських урядників) зрівняла в правах з російським дворянством. Був також скасований поділ суспільства на стани. Щоправда, Києву вдалося зберегти залишки самоврядування до 1830-х років. Із середовища киян вийшло багато підприємців — власники заводів з виготовлення знаменитої київської цегли, горілки, кондитерських виробів. Ринкові відносини почали регулюватися не старовинними королівськими «привілеями», а цілком розумними законами.

Що ж до сім’ї Гудимів, то вони змогли утриматися «на плаву» і в епоху змін. Молодший син сотника, Іван, переживши всіх своїх родичів, успадкував в Києві численні садиби і, звичайно, винокурні. В кінці XVIII ст. він довів своє «дворянське коріння» і був записаний в родовідну книгу дворян Київської губернії під прізвищем Гудима-Левкович. Його нащадки жили в Києві ще на початку XX ст.

Loading...