Місця там чудові. Живописні ліси — віковий дуб, бук, платан. Чисті річки, в яких і дотепер вдосталь риби. Родюча земля. А якою давньослов’янською музикою звучать назви міст і річок: Горинь, У борть, Яворів, Радехов... Але вогонь війни неодноразово спустошував цей багатий край. Ось в цих рясно политих сльозами і кров’ю місцях, в трикутнику Радехов-Дубно-Броди, і розвернулася в кінці червня 1941 р. одна з головних битв Другої світової війни, найбільша танкова битва століття. Битва, відома (а точніше — майже нікому не відома) під назвою «контрудар механізованих корпусів Південно-Західного фронту».
О 21.15 22 червня 1941 р. командування радянського Південно-Західного фронту, який бився в Західній Україні, отримало наказ: «Могутніми концентричними ударами механізованих корпусів, всієї авіації фронту та інших військ 5-ої і 6-ої армій оточити і знищити супротивника, який наступає в напрямку Володимир-Волинський — Броди. До 24 червня оволодіти районом Люблін».
Прийнято сварити радянських полководців за те, що вони нібито переоцінили можливості військ і віддали невиважений, а тому й нездійсненний наказ. До того ж встановлювалися нереальні терміни його виконання. Чи це так?
На 22 червня в першому ешелоні Південно-Західного фронту у вказаному для наступу районі (від Ковеля до Самбора) знаходилися наступні мехкорпуси.
Але віддати наказ — справа нехитра. А чи хвилювало вище командування Червоної Армії те, щоб створити необхідну (за наукою) триразову перевагу сил у тих, що атакують?З цього вихідного району танковій лавині до Любліна потрібно було пройти 175-200 км. Про яку «нереалістичність» можна говорити? Для наступу на Люблін не вистачало лише одного — наказу. Ось він, наказ, і був відданий ввечері 22 червня 1941 р.
Ні. Триразової переваги не було.
У німців, які наступали в Західній Україні, була тільки 1-а танкова група, яка налічувала 728 танків. З радянського боку в боях першого тижня війни в Західній Україні взяли участь 6 мехкорпусів (22, 15, 4, 8, 9, 19-й), які загалом налічували 4089 танків. Плюс легкі танки у складі стрілецьких і кавалерійських дивізій, а також більше тисячі бронеавтомобілів, озброєних 45-мм гарматою.
Таким чином, ми приходимо до співвідношення сил 1:5,6. І це без урахування більше 2000 танків в глибині оборони Південно-Західного фронту.
Так яку ж іншу директиву, окрім наказу про рішучий наступ, могло віддати вище командування при такій чисельній перевазі?
Для довідки: напередодні Львівсько-Сандомирської наступальної операції в липні 1944 р., яка проходила в місцях боїв 1941 р., 1-й Український фронт налічував 2300 танків і самохідок, а німецькі війська мали 900 танків і штурмових гармат. У 1944 р. радянські війська узяли Люблін і вийшли на Віслу. Може, у нас в червні 1941 р. були танки, які не йдуть ні в яке порівняння з німецькими?
Є й такий міф. Що ж, порівняємо тактико-технічні дані німецької і радянської бронетехніки в червні 1941 р.
Як бачимо, механізовані корпуси Південно-Західного фронту мали багатократну чисельну перевагу над 1-ою танковою групою вермахту при абсолютній якісній перевазі в танках. За хоч трохи розумного управління цією танковою ордою битва в Західній Україні могла закінчитися лише одним результатом: механізовані корпуси Червоної Армії повинні були просто роздавити і розмазати по стінці танкову групу Клейста. Як таргана.
Практично так все і вийшло. Тільки — навпаки.
Пройшли два тижні війни. Відгриміла танкова битва в районі Радехів-Броди-Дубно. Німецькі війська прорвалися в оперативну глибину Південно-Західного фронту і наближалися до лінії Сталіна. А мехкорпуси, що брали участь в танковій битві, знаходилися вже за 270-380 км. від кордону і мали в своєму складі: 22-й мк — 30, 15-й мк — 66, 4-й мк — 126, 8-й мк — 43, 9-й мк — 32, 19-й мк — 66 танків. Коментарі зайві. Це був розгром. Нечуваний, безприкладний розгром. За два тижні Південно-Західний фронт втратив більше 4000 танків (це більше, ніж було танків у вермахту на всьому Східному фронті на початок Східного походу).
Для порівняння. Німецька 1-а танкова група до 4 вересня 1941 р. безповоротно втратила 186 танків. А до 21 листопада 1941 р. зайняла Ростов-на-Дону. Танки пройшли з боями більше 1500 км. тільки по прямій, не враховуючи неминучого під час бою маневрування, і встигли взяти участь в оточенні радянських військ під Уманню, Києвом, Мелітополем.
Війни без втрат не буває. Але в чому ж виражається результат удару мехкорпусів, за який вони заплатили втратою 90% свого танкового парку?
Так народився новий міф про те, «що наступ гітлерівців загальмувався, їх основні сили виявилися втягнутими в затяжні бої».
Поставимо питання: в порівнянні з чим загальмувався?
У травні 1940 р., зосередивши щонайпотужніший броньовий кулак з 2574 танків на 150-кілометровій ділянці, німці прорвали оборону французької армії і за два тижні вишли до Ла-Маншу, подолавши 300-350 км. Темп наступу складав 25 км. на день. Історики і зараз ще називають це «тріумфальним маршем вермахту по Західній Європі».
У 1941 р. 728 танків групи армій «Південь» за ті ж два тижні прорвалися углиб України на 300-350 км. «Загальмоване» німецьке настання йшло в темпі 21-25 км. на день. Чому ж прорив 1-ої танкової групи на 300-350 км. повинен називатися «затяжними боями»? І чом би нашим історикам не пригадати, скільки днів (або місяців) пішло на звільнення Західної України в 1944 г.?
Чи потрібні інші докази того, що контрудар мехкорпусів Південно-Західного фронту в червні 1941 р. не тільки не привів до розгрому, але навіть не здійснив помітного впливу на боєздатність танкової ґрупи Клейста?
«Щастя на стороні великих батальйонів», говорив Наполеон. «Бог війни не любить талановитих авантюристів, він любить крупні армії», писав американський військовий історик Тейлор. І ось в цьому сенсі Жукову і Кирпоносу невимовно пощастило.
У розпорядженні командування Південно-Західного фронту було достатньо сил і для того, щоб перейти до наполегливої оборони в смузі 5-ої армії, і для завдання нищівного удару силами «трьох богатирів» (15, 4 і 8-м мехкорпусами) в напрямку Львів-Люблін, у фланг і тил всьому угрупування супротивника, яка наступав на фронті Луцьк-Радехів.
На столі перед генералами лежала карта з кордонами, які 28 вересня 1939 р. під час підписання договору про дружбу і кордон з Німеччиною Сталін затвердив аж в двох місцях. І тепер, в ніч на 23 липня 1941 р., Жуков мав всі підстави підняти гранований стакан з чаєм за мудрість і геніальну прозорливість товариша Сталіна.
Ще не зробивши жодного пострілу, мехкорпуси Південно-Західного фронту вже розвернулися фактично в тилу німецьких військ, а їх передові частини вже стояли на 50-80 км. на захід від містечка Замістя, в якому знаходився штаб німецької групи армій «Південь».
Ударне угрупування — 15, 4, 8-й мехкорпуси — налічувало 2627 танків, зокрема 721 Т-34 і КВ. Наступом у фланг і тил основних сил групи армій «Південь» радянське командування з перших днів війни могло нав’язати супротивнику свою волю, змусити змінювати плани, перегруповувати війська, втрачати час і ініціативу. Це як мінімум.
Як максимум, можна було оточити і знищити 6-у німецьку армію, не чекаючи її виходу в 1942р. до Сталінграду.
Від 5-ої армії не потребувалося «стояти на смерть». Досить було загальмувати наступ німців, зв’язати боєм танкові дивізії, не допускаючи їх відходу до Любліна. А організований відхід від кордону на 200-250 км. не містив в собі нічого страшного. Це для Франції відступ на 200 км. означав падіння Парижа. У СРСР була зовсім інша географія.
На жаль, на військовій раді в Тернополі Жуков і Кирпонос не зважилися ні на організований відхід 5-ої армії, ні на широкомасштабний наступ силами трьох мехкорпусів на Люблін. В результаті вранці 26 червня три з чотирьох німецьких танкових дивізій (13, 11, 16-а) опинилися в районі міста Дубно. Вони мали 438 танків, зокрема 139 PZ-III з 50-мм гарматою і 60 PZ-IV. От і всі сили супротивника, які могли взяти участь в «найбільшій танковій битві в Дубно».
Вони потрапили під удар чотирьох радянських мехкорпусів (9, 19, 15, 8-го). Удар завдавався з двох сторін: «північним» (9, 19-й мехкорпуси) і «південним» (15, 8-й мехкорпуси) угрупуваннями. Але німці не схибили. Їх командування знайшло вірне, рішення, яке відповідало обстановці: танкові дивізії врятувалися від розгрому... втечею.
Так, саме так. Ніякої битви не було. Німецькі танки втекли з поля бою у Дубно, тільки втекли не назад, а вперед, на схід, в тил Південно-Західного фронту. А розгромити радянські мехкорпуси доручили піхоті, яка, скориставшись нерозторопністю командування Південно-Західного фронту, встигла пішки дійти від кордону до Берестечка-Дубно раніше, ніж там змогли розвернутися для наступу радянські танкові дивізії.
Якби вермахту в червні 1941 р. протистояла організована армія, яка вміє та хоче битися, то таке рішення німців привело їх війська в Україні до загибелі. Кинута під танки піхота була б розгромлена, а відрізані від баз постачання танкові частини самі загнали себе в пастку, де загинули б без пального і боєприпасів.
Але німецькі генерали вже зрозуміли, з ким мають справу. Паніка, яка охопила війська і командування Південно-Західного фронту після прориву німецьких танків на Острог-Шепетівку, виявилася ефективнішою зброєю, ніж малокаліберні гармати німецьких танків, а завзятість і стійкість німецької піхоти виявилися сильнішими за броню і вогонь мехкорпусів Червоної Армії.
А поки відчайдушна атака 19-го і 9-го мехкорпусів 26 червня змусила німців повернути на північний захід, підставляючи нічим не захищену спину під удар танкового кулака з 8-го і 15-го мехкорпусів. Найімовірніше, німці тоді цього не розуміли.
«Проти лома немає прийому». Не дивлячись на дуже погану підготовку наступу, 26 червня 8-ий мехкорпус досяг серйозного успіху. Його танки перерізували дорогу Берестечко-Кременець. Ще небагато, і успіх можна було перетворити на прорив оперативного масштабу, і тоді врятувати німців від розгрому могло тільки диво.
Чудеса іноді трапляються. Їх роблять самі люди. Пригадаємо: поклав злочинець голову на плаху, змахнув кат сокирою — а тут і гонець скаче з указом доброго короля про помилування... Якщо «злочинець» — це німці, «плаха» — Дубно, «сокира» — мехкорпуси Південно-Західного фронту, то хто ж «добрий король»?
Увечері 26 червня, коли 19-й і 8-й мехкорпуси з двох сторін притискали пошарпаних німців до Дубно, штаб Південно-Західного фронту віддав їм наказ зупинити наступ і відвести частини на лінію Кременець-Золочів. Війська почали виконувати цей наказ. Частини поверталися на початкові рубежі. Але удосвіта 27 липня командування 8-го мехкорпусу отримало новий наказ: «З ранку 27 червня наступати в напрямі Верба-Дубно і до вечора оволодіти Дубно». Таким чином, корпус отримав два абсолютно протилежних накази — відходити і наступати. Хтось вже відходив, хтось залишався на колишніх рубежах... Частини перемішалися і опинилися розкидані на глибину до 30 км. Був потрібний час для збору військ і приведення їх до ладу. Але штаб фронту дуже поспішав і вимагав негайно наступати.
Вранці 27 червня, виконуючи наказ штабу фронту, командир 8-го мехкорпусу генерал Рябишев створив ударну групу під командуванням бригадного комісара Н. Попеля. Її завдання — захопити Дубно. У групі Попеля було 220 танків (зокрема 50 КВ і Т-34) і більше 9 тисяч бійців. Друга частина корпусу повинна була почати наступ на Дубно 28 червня. О 14 годині 27 червня сталева лавина рушила на Дубно. У ніч на 28 червня ударна група 8-го мехкорпусу вийшла на південну межу міста. Найважливіша лінія постачання німецьких танкових дивізій була блокована.
Але прорив танкового клину в тил ударного угрупування вермахту не викликав і тіні розгубленості у німецьких генералів. Панічний крик «Нас оточують!» не пролунав. Жодна танкова дивізія німців ні на годину не перервала свій неухильний рух на схід. А для локалізації прориву у Дубно стягувалися чотири піхотні дивізії. Факт появи німецької піхоти у Дубно (120 км. від кордону) вже на 5-6 день війни свідчив про те, яким насправді був «запеклий опір» радянських військ. Для піхоти, яка йде пішки, 20 кілометрів в день — це темп форсованого маршу. Воювати при таких темпах просування німецькій піхоті було ніколи...
А група Попеля, захопивши Дубно, зупинилася, не зробивши жодної спроби розвинути успіх. Не супротивник змусив, а помилкове рішення командування зупинило подальше просування танкового клину в тил ударного угрупування супротивника. Група Попеля простояла без діла у Дубно дві з половиною доби! Радянське командування не змогло ні оцінити, ні розвинути успіх. Попель за три доби не отримав від штабу Південно-Західного фронту ніякої інформації, ніякої допомоги, ніяких вказівок! Радіозв’язок з Попелем встановила і наполегливо його підтримувала... тільки німецька розвідка.
Групу Попеля в Дубно німці оточили і знищили. От так і закінчилася ця найбільша битва перших тижнів війни.
Оперативна група 8-го мехкорпусу під командуванням Попеля виявилася єдиним танковим з’єднанням Червоної Армії, яке на початку війни завдало німцям серйозного, відчутного удару. За винятком цієї групи, жодне об’єднання не вело наступу більш одного дня. Тільки у Попеля бойові втрати стали основною причиною знищення матеріальної частини. У решті всіх частин 70-90% танків було втрачено через «технічні неполадки», через відсутність пального, «загрузання в болотах» і тому подібне.
В той же час число застряглих вантажівок, які зламалися, не перевищує і 10% від загальної кількості. Що ж це за наднадійніші та високопрохідні машини? Відповідаємо: ГАЗ-АА і ЗІС-5. Чи відомо читачеві, що таке «полуторка» ГАЗ-АА? Передній міст на одній ресорі, карданний вал без кардана, карбюратор без повітряного фільтру. І ось такі машини майже без поломок пройшли як мінімум 500 км. до Дніпра, а танки на тому ж шляху зламалися або застрягли в болоті? Чудеса! Примітивні полуторки і ЗІСи виявилися надійнішими і довговічнішими за танки. Фанерна кабіна виявилася міцнішою за танковий бронекорпус. І бензин знайшовся! Адже автомобіль — не кінь і вже тим більше не червоноармієць: скільки ні тисни на свідомість, без пального він з місця не зрушиться.
Відповідь очевидна, хоча і дуже непристойна: для деморалізованого, охопленого панікою натовпу танки і гармати, кулемети-міномети є тягарем. Ось тому від них і поспішили позбавитися. А вантажівочку — навіть сама малосильну — зберегли. Він краще підходить для того, щоб на ньому «перебазуватися» в тил. Саме у цьому, людському, чиннику полягала головна причина масової «пошесті» танків Червоної Армії влітку 1941 року.
До поля бою вони не дійшли. Лише тільки перерахувавши всі кинуті на узбіччях доріг танки, німці зрозуміли, що їм загрожувало...
