100 Великих загадок історії України - Продірявлений «казан»

100 Великих загадок історії України - Продірявлений «казан»

Зазнавши нищівної поразки в 1941 р., втративши в «казанах» мільйони солдатів, радянські полководці дуже хотіли взяти реванш над німецькими генералами, довести, що вони теж можуть проводити блискучі операції по оточенню ворога. Хоча б на папері. Генеральські амбіції, підкріплені радянськими дослідниками, привели до народження не одного міфу.

Весняний наступ наших військ 1944 р. почався 4 березня в районі Шепетівки. Війська 1-го Українського фронту маршала Г. Жукова прорвали оборону на стику 1-ої і 4-ої танкових армій німців і просувалися на Проскурів і Тарнополь. Війська 2-го Українського фронту генерала армії І. Конєва перейшли в наступ наступного дня, а на день пізніше до наступу приєднався 3-й Український фронт генерала армії Р. Малиновського. На фронті довжиною 1000 км. сімнадцять радянських загальновійськових, п’ять танкових і одна ударна армії за підтримки чотирьох повітряних армій безупинно просувалися на захід.

З’явилася можливість влаштувати німцям ще один Сталінград.

Радянські танкові з’єднання 18 березня форсували Дністер під Ямполем, а через день — під Могильов-Подільським. 6-а танкова армія, що наступала в цій смузі, відразу ж увірвалася в незайняту німецькими військами область на захід від Дністра, тим часом як 1-а і 4-а танкові армії, що наступали з півночі уздовж залізниці Проскурів-Тарнополь, теж виходили до Дністра. Таким чином, до 23 березня намітилося оточення німецької 1-ої танкової армії. 1-а гвардійська армія своїми трьома корпусами перейшла Дністер і рушила на Чернівці, Коломию і Станіслав.

Як і очікувалося, переправившись, радянські частини з’єдналися в тилу 1-ої танкової армії. До 25 березня оточення було завершене.

Так виник Кам’янець-Подільський «казан». У ньому на північний схід від міста опинилося десять піхотних, дев’ять танкових (за німецькими даними, танкових дивізій було п’ять — 1, 6, 11, 19-а і дивізія СС «Рейх»), 20-а моторизована і 18-а артилерійська дивізії, що налічували близько 200 тисяч чоловік. Лінія фронту оточення складала близько 150 км. Штаб командувача армією генерала Хубе до 26 березня, допоки місто не почали штурмувати радянські війська, знаходився в Кам’янці-Подільському, потім в Дунаєвцях.

Передбачаючи оточення, німці завчасно вивезли за Дністер всі непотрібні матеріали і частини. У самому майбутньому «казані» були створені необхідні запаси боєприпасів і продовольства на два тижні. Гірше було з пальним. Доводилося знову і знову знищувати машини, які зупинилися. Врешті-решт в цілості залишилися тільки бойова техніка і тягачі. Німцям вдалося обдурити радянське командування, створивши у нього враження, що готується великомасштабна переправа через Дністер.

26 березня до Кам’янець-Подільського увійшли частини 10-го танкового корпусу радянської 4-ої танкової армії (140 танків), на південь від міста знаходився 6-й механізований корпус. Там назустріч радянським частинам німцям вдалося кинути лише нашвидкуруч сформовані затони з тилових служб.

Погода була поганою. Період весняного бездоріжжя ще не пройшов. За температури, яка коливалася біля нульової відмітки, сніг змінювався дощем. Місцевість і дороги були покриті багнюкою. Тривалі холоди, що повернулися в кінці березня, принесли завірюхи й сильні заноси. Оточеним військам не вистачало важкого озброєння, не було достатнього продовольчого постачання, сну і зміни. Генерал Хубе вважав за доцільне відходити на південь. Цей шлях здавався найбільш легким, хоча перспектива переправи через Дністер обіцяла великі складнощі. Сам по собі Дністер був значною перешкодою. У цій місцевості він мав ширину 150-250 м при глибині від 2 до 4,5 м. Береги круті, заввишки до 180 м. Саперні частини завчасно захопили всі пороми і човни і створили плацдарм біля Хотина. Саме тут знаходився єдиний міст, який охороняли збірні підрозділи; сапери підготували його до вибуху.

Командувач групою армій «Південь» фельдмаршал Манштейн відмовився затверджувати запланований прорив через Дністер на південь і наказав відходити на захід, щоб відновити фронт оборони на Львівському напрямку. Пробиватися на захід армії Хубе довелося б через дві танкові армії, а на південь вона могла б відійти тоді ще без серйозних боїв. «Проте, — згадував Манштейн, — триваліший аналіз показував, що шлях на південь вів армію до загибелі».

На нараді у Гітлера фельдмаршал пригрозив відставкою, якщо його пропозиції не будуть прийняті, а також запевнив, що «прорив в західному напрямку увінчається успіхом, оскільки обидві ворожі танкові армії, вірогідно, розпорошать свої сили у напрямку переправ через Дністер».

Фюрер довго не погоджувався санкціонувати відхід 1-ої танкової армії, але врешті-решт Хубе отримав наказ прориватися саме в західному напрямі на Чертков, Бучач, від яких оточені війська відокремлювало 150 км. Одночасно німці готували контрудар назустріч із заходу, з району на південний схід від Львова. Основну ударну силу тут склали дивізії 2-го танкового корпусу СС обергруппенфюрера Пауля Хауссера. Це були нові, добре оснащені танкові дивізії СС — 9-а «Хоєнштауфен» і 10-а «Фрундберг». Щоправда, корпус Гітлер дав з великим небажанням, оскільки він призначався для відбиття десанту союзників в Європі.

Для виходу з оточення Хубе створив три ударні групи, центральна з яких включала п’ять танкових, моторизовану і піхотну дивізії. Решті з’єднань належало наполегливими ар’єргардними боями стримувати натиск супротивника і поступово відходити за групами прориву.

Радянське ж командування охопило «запаморочення від успіхів». Воєначальники переконали себе, що супротивник вже розгромлений, втратив волю до опору, словом, «ми легко і в найкоротші терміни знищимо оточене угрупування». Незадовільно велася розвідка. Слабким місцем залишалася організація зв’язку і управління військами під час наступу.

Масштаби перегрупувань і зосередження військ супротивника на південний; схід від Львова, а також зміна напрямку відходу 1-ої танковій армії це були своєчасно розкриті командуванням 1-го Українського фронту. Здібностей Г. Жукова не вистачило, щоб провести, «точніший аналіз». Він як і раніше вважав, що Хубе відходитиме на південь, і, не підозрюючи про появу танкового корпусу СС, головні зусилля військ направляв на те, щоб відрізувати ворога від переправ на Дністрі і захопити їх.

У наказі Жукова, відданому й ніч на 29 березня, говорилося: «29 березня слід чекати рішучої спроби супротивника прорватися через Кам’янець-Подільський на Хотин. Наказую: арміям продовжувати стрімкий наступ і 31 березня повністю завершити розгром оточеного угрупування супротивника».

А напередодні німці почали свою операцію. Завдавши удару з Хотинського плацдарму на північ, вони відрізали радянські з’єднання 4-ої танкової армії в районі Кам’янець-Подільського. Захоплене при цьому трофейне пальне дозволило продовжити наступ в напрямку річки Збруч, де 29 березня німці захопили плацдарми і навіть один непошкоджений міст. Утворився своєрідний «листковий пиріг»: німецькі дивізії, що знаходилися в «казані», у свою чергу оточили радянські війська в Кам’янець-Подільському.

Момент раптовості вдався. Але тактичні успіхи не радували Хубе. Як і раніше не вистачало боєприпасів, пального, які доводилося скидати з літаків. Постачання покращилося 1 квітня, коли 57 «юнкерсів» доставили 75 т вантажів на Кам’янець-Подільський аеродром, захоплений німецькими піхотинцями. Унікальність операції, що проводилася, була в тому, що 1-а танкова вдавала із себе «рухомий казан». Німецькі війська постійно знаходилися в русі на захід, тому літакам доводилося щоночі доставляти вантажі на нові злітні смуги. А це вимагало узгодженості дій. З іншого боку, оскільки війська постійно знаходилися в русі, атакуючи в західному напрямі, у них не з’явилося відчуття, що вони потрапили в кулак супротивника, який оточив їх. Тому і не було ознак розконцентрації або паніки, а число зниклих без вісти за час прориву залишалося незвичайно низьким. Не дивлячись на рух, зв’язок між частинами був стійким і підтримувався за допомогою звичайних і короткохвильових радіопередавачів.

Але Жуков настільки був упевнений в тому, що положення німців безнадійне, що вранці 2 квітня по радіо пред’явив 1-ій танковій армії ультиматум з вимогою капітулювати в дводенний термін. Цей ультиматум, за визнанням ветеранів вермахту, привів їх у повний подив: у разі продовження «безглуздого опору» маршал обіцяв розстріляти кожного третього полоненого. Через дві години ультиматум уточнили: «Розстріляні будуть перед строєм своїх частин командири, які відмовляться припинити опір. Вони будуть покарані за безглузде пролиття крові ввірених ним військ».

Тим часом постачання оточених не давало ніяких приводів для неспокою: воно налагодилося. Боєприпасами і пальним дивізії були забезпечені в достатній мірі. І 4 квітня, коли Жуков чекав відповіді на ультиматум, Хубе знов завдав удару в західному напрямі. Його танкові дивізії, подолавши р. Серет двома захопленими стрімким ударом мостам, перерізали залізницю і шосе Чортків-Залещики, а разом з ними і комунікації танкової армії М. Катукова. Для перехоплення шляхів відходу ворога Жуков вирішив використовувати 52-й і 74-й резервні стрілецькі корпуси, а також 4-у танкову армію, дивізії з 1-ої гвардійської, 18-ої і 38-ої армій. Проте всі ці частини, яки були кинуті в бій з маршу на широкому фронті, відкидалися танковим клином.

Вранці 5 квітня супротивник перейшов в наступ і на зовнішньому фронті. Південніше Підгайців 2-й танковий корпус СС змів оборону 18-го гвардійського стрілецького корпусу. Німці притиснули радянські частини до річки, і останнім вдалося уникнути повного знищення тільки тому, що з правого берега були подані понтони, на яких евакуювалися залишки корпусу.

7 квітня в районі Бучача авангарди корпусу СС з’єдналися з передовими частинами 1-ої танкової армії. В ході прориву війська Хубе знищили 357 радянських танків, 42 самохідок і 279 гармат.

Переслідуючи частини Хубе, яки виходили з оточення, війська 1-ої гвардійської і 4-ої танкових армій вийшли в цей район і зробили спробу розвинути наступ на захід. Запеклі десятиденні бої закінчилися безрезультатно. Німці міцно закрили пролом на північ від Дністра.

Те, що супротивник його переграв, як і те, що ситуація вийшла з-під контролю, визнав і сам Р. Жуков: «Скільки гітлерівців прорвалося з оточення, ні я, ні штаб фронту точно встановити не змогли. Називалися різні цифри». Але це в мемуарах, а в 1944-му Григорій Костянтинович доповів у Москву про знищення оточеної 1-ої танкової армії супротивника.

До речі, саме в ті дні, а конкретно — 10 квітня 1944 р., Жуков був удостоєний вищого військового ордена «Перемога» під № 1 з формулюванням указу: «За уміле виконання указів Верховного Головнокомандування з керівництва бойовими операціями великого масштабу, в результаті яких досягнуті видатні успіхи в справі розгрому німецько-фашистських військ».

Для Манштейна ж операція по деблокуванню Хубе стала останньою. 30 березня Гітлер відправив його разом з командувачем групою армій «А» Клейстом в почесну відставку, нагородивши мечами до Лицарського хреста. Своє рішення він пояснив так: «На сході пройшов час операцій крупного масштабу, для яких Манштейн особливо підходив. Тут важливо тепер просто наполегливо утримувати позиції. В даний момент для нього немає гідних завдань». Вермахту вже були потрібні майстри глибоких проривів, час крупних маневрених операцій пройшов назавжди. Попереду фельдмаршала чекали полон, вирок британського трибуналу, в’язниця і книга «Загублені перемоги».

Командувача 1-ої танкової армії Хубе Гітлер підвищив до генерал-полковника і вручив діаманти до дубового вінка і мечів Лицарського хреста. Генерал-полковник Хубе загинув 21 квітня 1944 р. в авіакатастрофі, повертаючись зі ставки фюрера на фронт.

Loading...