Мільйони — вас. Нас — сила, і сила, і сила.
Спробуйте, побитися з нами!
Так, скіфи — ми! Так, азіати — ми
З косоокими і жадібними очима!
Так в роки Першої світової війни говорив поет Олександр Блок, звертаючись до ворогів Росії. Проте його інтерпретація зовнішності скіфів, з погляду останніх наукових відкриттів, не відповідає дійсності: скіфи не мали косооких очей, оскільки належали до іранської «гілки» стародавнього індо-арійського співтовариства.
Скіфи посідають особливе місце серед народів, які коли-небудь мешкали на території нашої країни. Російські поети і художники неодноразово зверталися до теми взаємин скіфів і слов’ян. У наукових гіпотезах скіфам відводилася роль то слов’янських предків, то їх запеклих супротивників.
Скіфи як окремий народ зійшли з історичної арени в перших століттях нової ери, після того як їх потіснили сармати та готи, і розчинилися серед населення території сучасної Південної України. Їх віддалені нащадки в ІХ-Х ст. влилися в багатоетнічну Староруську державу. Про це свідчать антропологічні риси (вузьке обличчя, виступаючий прямий ніс, невисокий лоб, «короткоголовість» черепу), які дослідники відзначають як у стародавніх скіфів, так і жителів південних регіонів Київської Русі.
В історії скіфів (самі вони називали себе «сколотами») ще багато чого слід досліджувати; предметами тривалої наукової дискусії є їх походження, межі території розселення, витоки образотворчого мистецтва і те, як вони виглядали.
Про зовнішній вигляд скіфів відомо з праць старогрецьких авторів — драматурга Аристофана, Палемона, Адамантія, Клемента Алексадра, лікаря Галлена. Скіфів також зображено на ювелірних виробах, виготовлених античними майстрами на замовлення скіфської знаті. На кубку з кургану «Гайманова могила» в Запорізькій області скіфські воїни представлені світлошкірими русокосими європеоїдами: їх волосся і бороди покриті позолотою, а руки і обличчя залишені срібними.
Основними джерелами інформації про матеріальну культуру скіфів є археологічні пам’ятки Північного Причорномор’я. Про духовне життя та історію, їх побут і ритуали багато цікавого розповів грецький письменник Геродот, який жив в V ст. до н.е. Його інформація, підтверджена та уточнена археологами, вносить ясність до більшості (але не всіх) деталей цього питання.
Про походження скіфів Геродот повідомляє трьома легендами. На думку самих скіфів, їх предком була «перша людина» Таргітай — син бога Папая (аналога грецького Зевса) і богині Апі, дочки Дніпра (Борисфену грецькою). З трьох синів Таргітая (Ліпоксая, Арпоксая і Колаксая) царем став молодший, який зумів оволодіти золотими плугом, ярмом, сокирою і чашею, що впали з неба. Коли до цих священних предметів наближалися старші брати, вони спалахували і обпалювали вогнем.
Другу легенду Геродоту повідали греки з Ольвії1. Здійснюючи один з дванадцяти подвигів, Геракл у пошуках своїх коней забрів в область Гілею («Лісову») в низов’ях Дніпра. Там в печері жила дочка Борисфена Апі (як ми пам’ятаємо, вона фігурує і в першій легенді) - «змієнога» богиня. Заховавши коней героя, вона погодилася віддати їх за умови, що Геракл одружиться з нею. Їх сини — Агафірс, Гелон і Скіф, стали родоначальниками народів, які населяли Велику Скіфію. Скіф єдиний з братів зумів натягнути могутній лук, залишений батьком; йому ж дістався якраз і пояс Геракла. Тому скіфи вважали племена гелонів і агафирсів своїми підданими.
Аналізуючи першу легенду, деякі дослідники вважають, що в ній в алегоричній формі відбилася інформація про те, що скіфи є автохтонами на українських землях, які спрадавна жили на берегах Дніпра. Відповідно, їх можна розглядати як предків слов’ян. А друга легенда дала привід для припущення, що скіфи могли бути нащадками ахейських греків, які переселилися в причорноморські степи.
Геродот найдостовірнішою вважав третю розповідь про появу скіфів в Причорномор’ї. Батьківщиною скіфів була Азія, звідки їх витіснили інші народи. Тоді скіфи, переселившись в південноросійські степи, витіснили звідти кіммерійців і зайняли землі між Доном l Дунаєм.
Аналіз слів і особистих імен, записаних Геродотом, дозволив лінгвістам припустити, що скіфи (так само, як перси і мідійці) розмовляли стародавньою іранською мовою.
Початок «скіфського періоду» в Україні археологи пов’язують з появою в VII ст. до н.е. в курганах Причорномор’я невідомих досі дволопатевих ромбічних наконечників стріл, мечів-акінаків, кінської збруї, бронзових дзеркал східного типу та азіатського «звіриного стилю» в декоративно-прикладному мистецтві, який дуже відрізнявся від «геометричного» кіммерійського.
1 Одне з грецьких міст-колоній, засноване в VI ст. до н.е. переселенцями з Мілета в сучасній Миколаївській області на березі лиману Бугського.
Сучасні вчені припускають, що «ядром» скіфів стали племена, які наприкінці VIII ст. до н.е. прийшли із Середньої Азії і підпорядкували кіммерійців, які жили в Причорномор’ї, та інші народи.
У сучасній науці немає єдиної думки щодо часу створення скіфської держави. Одні дослідники вважають, що влада верховного царя існувала ще до скіфо-перської війни 514 р. до н.е. Інші вважають, що скіфів та інші народи Північного Причорномор’я в середині IV ст. до н.е. об’єднав цар Атей, який загинув у віці 90 років у війні з батьком Олександра Македонського Пилипом. Існує також припущення, що «Велика Скіфія» із столицею в Неаполі1 утворилася в III ст. до н.е.
Найближчими сусідами етнічних скіфів-кочівників (яких Геродот іменував «царськими») були грецькі колоністи, калліпіди та алізони. Останніх «батько історії» називає «огреченими скіфами», відзначаючи в них скіфські звичаї і одяг. Приблизно в зоні Лісостепу жили народи, яких Геродот називав скіфами-орачами і скіфами-землеробами.
Зі всіма згаданими племенами скіфи вели мінову торгівлю. Великими торговими і ремісничими центрами були великі поселення Нижнього Подніпров’я, де вони могли в обмін на шкіри, худобу і невільників отримувати зброю, грецькі вина, дорогі тканини, золоті прикраси, хутра, зерно, мед. Один з цих центрів — Каменське городище, знаходиться біля сучасного Нікополя на лівому березі Дніпра. В давнину ця фортеця була укріплена могутніми валами, по гребеню яких розташовувалися стіни з баштами з необпаленої цеглини. У південній частині знаходилися невелика цитадель або акрополь, де в кам’яних будинках жила знать, в тому числі і заможні скіфи. Археологи знайшли на городищі численні житлові споруди, ковальські і металургійні майстерні із залишками сурми, тиглів, залізних і мідних шлаків, шматків руди, бракованих виробів.
У «мистецтві» споживання вина скіфи незабаром перевершили греків, які розбавляли концентроване вино водою. Скіфи пили його нерозбавленим, а вираз «пити як скіфи» стало синонімом нестриманого пияцтва.
Торгові зв’язки Скіфії простягалися до балканської Фракії і племен меотів Прикубання. У курганах знаті археологи знаходять грецькі шоломи і поножі, персидські вудила і бронзові кавказькі дзеркала, золоті сагайдаки і піхви, виготовлені фракійськими торевтами; грецьку чорнолакову кераміку і фінікійські скляні флакони, монети кримського царства Боспорського і багато інших предметів, привезених здалеку.
Сперечаючись про те, як далеко простягалася межа Великої Скіфії, сучасні історики вважають, що «царські» скіфи кочували на південь від річки Сіверський Донець. Решту всієї території Скіфії, описаної Геродотом (лісостеп і лісова зона сучасної України), населяли нескіфські племена, які перейняли у кочівників багато чого з їх культури. Відповідно, Велика Скіфія була поліетнічним конгломератом, провідну роль в якому відігравали скіфи.
За Геродотом, їх країна простягалася від Дунаю до Дону; її північною межею імовірно була річка Прип’ять. Сусідами скіфів (окрім згаданих греків, алізонів і калліпідів) були кримські таври, агафірси, неври, андрофаги, меланхлени, гелони, будіни і савромати (сармати), які жили між Доном і Волгою.
1 Знаходилася в Криму на околиці сучасного Сімферополя.
Геродот колоритно охарактеризував ці народи, відзначивши, що всі вони носять «скіфський» (тобто «варварський») одяг. Наприклад, таври відрізнялися лютістю і жертвували своїй богині Діві чужаків, які зазнали корабельної аварії у берегів Криму. Найбільш цивілізованими із скіфських сусідів були фракійці-агафірси — мешканці Західного Поділля і Прикарпаття, які любили золоті прикраси, дорогий одяг і татуювали шкіру блакитною фарбою.
Як розповідали Геродоту скіфи і причорноморські греки (хоча він сумнівався в достовірності цієї інформації), кожен невр один раз на рік перетворювався на вовка. Можливо, в розповідях про перевертнів-неврів відбилися традиції жителів лісів виряджатися у звірині шкури. У багатьох народів, включаючи українців, збереглися подібні звичаї, пов’язані зі святом зимового сонцестояння — Колядою. Самі ж неври могли бути предками балтів або слов’ян.
Найбільш дикими (після таврів) були андрофаги, назва яких грецькою означає «людоїди». Вони вели кочовий спосіб життя і, за виразом Геродота, «не знали законів і правди». Швидше за все, ці племена перебували на стадії первісних відносин, примітивні форми їх господарства відповідали кам’яному століттю.
Столицею світловолосих гелонів, які жили в землі будінів, було місто Гелон, високі стіни, дома і храми якого були побудовані з дерева. Геродот називав мешканців Гелона греками — переселенцями з Північного Причорномор’я, які займалися землеробством. Будіни1, на відміну від гелонів, займалися полюванням і лісовими промислами. Деякі дослідники залишками Гелона вважають велике укріплене городище скіфського часу, розташоване біля Бєльську на Полтавщині.
Землі меланхленів (з грецької - «одягнені в чорне»), за припущенням учених, розміщувалися на Чернігівщині, оскільки в назві «Чернігів» вгадується паралель з етнонімом «чорнорізці». До того ж, в X-XVII ст. на землях Чернігівщини жила етнічна група сіверян («сівери» або «севруки»), назва яких, на думку лінгвістів, походить від іранського слова «чорний». Можливо, вони були нащадками меланхленів, про яких в V ст. до н.е. розповів Геродот.
Південніше неврів, будінів, меланхленів та андрофагів, в лісостепу з обох берегів Дніпра, жили «скіфи-орачі» та «скіфи-землероби (або «борисфеніти»)», які вирощували зерно для продажу грецьким колоністам. Дослідники вважають «скіфів-орачів» стародавніми фракійцями або предками слов’ян.
«Царські» скіфи (які вважали решту племен Скіфії своїми рабами) кочували за річкою Герр, де знаходилися могили царів. Герром могла бути одна з сучасних річок дніпровського Лівобережжя — Молочна або Кінські Води. Там же знаходилася і місцевість «Екзампей» (з грецької - «Священні шляхи»), де стояв величезний казан місткістю 600 амфор і товщиною стінок в шість пальців. Згідно з переказом, записаним Геродотом, цю посудину цар Аріант наказав виготовити з бронзових наконечників стріл, узятих у кожного скіфа, щоб дізнатися про кількість підвладного йому населення.
1 Можливо, стародавні угро-фінни.
Геродот говорив, що Герр розташований там, де Борисфен перестає бути судноплавним. Можливо, він мав на увазі дніпровські пороги, які перегороджували шлях кораблям. Виходячи з цього, історики розміщують Герр на південь від сучасного Запоріжжя — в місцевості, де зосереджені найвідоміші «золоті» кургани зі скарбами скіфських царів.
При вивченні скіфського суспільства дослідників вражає поєднання золотих виробів, виготовлених на високому художньому рівні, і скіфських «варварських» звичаїв. Так, під час похоронів вождів і знаті, за свідченням Геродота, вбивали безліч слуг і наложниць, які повинні були супроводжувати свого пана в інший світ. Для підтвердження цього жорстокого звичаю можна назвати Чортомлицький курган, розташований біля Нікополя на Дніпропетровщині: поряд з царем і царицею знаходилися останки підлітка-«виночерпія» (які лежали поряд з 14 амфорами) і «вартового», який «охороняв» вхід в могилу. Могили дружинників з дорогоцінними прикрасами і зброєю, «конюхів» і 11 коней розташовувалися навколо. Подібні картини людських жертвопринесень неодноразово з’являлися перед археологами при розкопках скіфських курганів.
Ще більш варварськими були військові звичаї, — війна для скіфів була одним з основних занять. Кожен воїн, який убив свого першого ворога, пив його кров і виготовляв чашу з черепа. Із знятих людських скальпів скіфи шили собі плащі, прикрашали ними збрую коня. Шкірою, знятою з правої руки ворога, обтягували сагайдаки, а відрубані голови приносили вождеві як доказ доблесті. Мотивацією такої поведінки була не лише жорстокість, але і магія, спрямована на оволодіння силою переможеного ворога.
Ще один скіфський звичай — кадіння конопель, нагадує ритуали шаманів американських індійців і народів Крайньої Півночі, а також містичну практику дельфійських оракулів, які у такий спосіб входили в транс для спілкування з духами і богами.
Предмети, якими оточувала себе скіфська знать, відрізнялися високим художнім рівнем. Можливо, вони були виготовлені в кращих майстернях Боспорського царства або Фракії з урахуванням смаків і побажань замовників. Тому на срібних і золотих кубках, амфорах, нагрудних прикрасах, шоломах зображалися сцени з життя скіфів або скіфського героїчного епосу, але за допомогою прийомів, властивих античному ювелірному мистецтву.
Мистецтво скіфів сполучало в собі риси культури Стародавнього Ірану, Передньої Азії, Кавказу, Греції і Балкан. Культурні досягнення багатьох країн скіфи запозичували під час військових походів в Мідію, царство Хетське, Ассирію, Урарту. Цьому сприяла і торгівля з Боспорським царством, Фракією і грецькими колоністами Північного Причорномор’я.
Власне скіфські вироби, виконані в самобутньому «звіриному» стилі, який сформувався під впливом культури народів Південного Сибіру і Передньої Азії. Для цього стилю характерним є зображення тварин, птахів і окремих частин їх тіл — лап, крил, голів. Популярними були і сцени боротьби тварин. Золоті пластини з оленями, лосями, барсами, пантерами, грифо-баранами, грифонами, орлами, муфлонами прикрашали зброю, щити, піхви мечів, кінську збрую, «додаючи» їх власникові кращі якості цих тварин. Образи реальних і міфічних звірів, очевидно, були стародавніми тотемами, яким скіфи поклонялися на своїй прабатьківщині, розташованій в глибинах Азії.
Скіфи прикрашали свої золоті вироби також фігурами богів і героїв. Битва героя з чудовиськом, очевидно, ілюструє стародавній міф. Зображення крилатої жінки, яка супроводжується тваринами, нагадує «Владичицю звірів» — богиню творчих сил Природи, шанобливу на Близькому Сході і в Середземномор’ї. А богиня із зміями замість ніг — це прародителька скіфів.
Зі скіфського мистецтва зображення богинь «перекочували» в мистецтво стародавніх слов’ян. У вишивках на рушниках часто присутні сцени, в яких центральну жіночу фігуру супроводжують два коні або стилізовані фігури, які закінчуються «завитками», які нагадують змії.
Під впливом греків в скіфському мистецтві з’явилися зображення сфінксів, Медузи Горгони, сюжети Троянського циклу. У чотирьох курганах (Мелітопольському, Чортомлицькому, Ільнецькому і П’ятибратському) знайдено однакові чеканні золоті сагайдаки зі сценами з життя Ахілла, виготовлені за допомогою одного і того ж штампу, можливо, одним майстром.
У скіфському ювелірному мистецтві часто присутні сцени з повсякденного життя: полювання на оленя, жертвопринесення коня, шиття шкіряного одягу, доїння овець, бенкет, битва кінного і піших воїнів, видалення хворого зуба у одного скіфа іншим тощо. Костюми складалися з вузьких каптанів і штанів (або шароварів), заправлених в м’які чоботи, на головах — шапки-башлики. Жінки носили довгі сукні з рукавами і високі головні убори з покривалом. Улюбленими прикрасами були шийні обручі, браслети, персні, сережки, діадеми. Особливою розкішшю відрізнялася парадна зброя — мечі в піхвах, сагайдаки із золотими накладками, кінська збруя.
Скіфи здійснювали військові походи не тільки до Малої Азії і на Близький Схід, але і до Центральної Європи. У курганах, розкиданих від Словаччини і Австрії до Болгарії, археологи знаходять ті ж самі види зброї, золотих прикрас і воза, що і в Північному Причорномор’ї. Скіфські, фракійські та кельтські вози об’єднують наявність численних залізних деталей (колісних шин, оковувань маточин і осей) та інші конструктивні особливості. Деякі дослідники вважають, що скіфи з часом розселилися до Прикарпаття і Словаччини, де залишили багаті кургани. Поховання з мечами-акінаками і бронзовими дзеркалами знайдено також на заході Румунії і Болгарії, які з IV ст. до н.е. входили до Малої Скіфії.
З II ст. до н.е. скіфів з їх кочових місць потіснили сармати, які прийшли з-за Дону. Скіфська держава в Криму і на Нижньому Дніпрі, яка проіснувала до перших століть нової ери, не змогла досягти високого рівня Великої Скіфії, описаного Геродотом. Пізніх скіфів асимілювали сармати і алани, після чого згадки про них як окремий народ зникли із сторінок письмових джерел. Але це не означало, що скіфи перестали існувати як самостійний етнос. Можливо, вони зберегли мову, міфологію, культуру, які частково були успадковані східними слов’янами.
