При підготовці повстання проти Польщі і в ході самої війни Б. Хмельницький доклав багато зусиль і проявив справжній талант дипломата для створення антипольської коаліції у складі Криму, Молдови, Трансільванії, Росії та інших держав, але серед цих союзників особлива роль належить Кримській державі. Визвольна війна показала військову могутність цього союзу, який міг бути гарантом незалежності Криму і України. За словами Богдана Хмельницького, ніякі вороги «не переможуть запорізької і татарської сили». Проте в українській і російській історіографії поширена думка про кримського хана як союзника віроломного, ненадійного, а допомога татар оцінюється як незначна і символічна, при цьому бойові якості татар принижуються.
Хто ж має рацію — Хмельницький або сучасні історики? Спробуємо розібратися.
Враховуючи військову потужність Речі Посполитої, Хмельницький багато уваги приділяє створенню антипольської коаліції. Вже наприкінці 1647 р. він звернувся до турецького султана і Війська Донського по військову допомогу. Донські козаки відмовили і залишалися глухими до прохань гетьмана впродовж 1648-1654 рр. Були відмічені випадки участі у Визвольній війні лише окремих з них. Більше того, замість допомоги вони шкодили Хмельницькому шляхом постійних нападів на Крим в період, коли війська хана перебували в Україні, допомагаючи повстанцям. Хмельницький у листі від 6 грудня 1649 р. попросив царя Олексія Михайловича утримати їх від цих походів. У червні 1650 р. гетьман звернувся безпосередньо до донців з проханням не нападати на татар. Та польські дипломати відзначали, що хан Іслам-Гірей III стояв перед дилемою: йти походом на Дон або рухатися до України для виконання союзницьких зобов’язань.
Аналіз поведінки керівництва Війська Донського вносить ясність до україно-кримсько-татарські відносин і пояснює причини запізнення хана на поле битви на Жовтих Водах, під Корсунем і Пилявцями в 1648 р. При цьому історіографія рясніє безпідставними звинуваченнями хана у сумнівах, хитрості, вичікувальній позиції і т.п. Стає зрозумілою і роль Буджакської орди в допомозі Україні: її територія (через географічні умови) не піддавалася нападам донських козаків, і саме тому орда зіграла вагому роль в перемозі під Пилявцями.
Виконуючи союзницькі зобов’язання, хан Іслам-Гирей з 87-тисячним військом 11 травня — 11 червня 1848 р. здійснив похід до України на допомогу Б. Хмельницькому. Не дивлячись на форсований марш (до 90 км. в добу), татари не встигли взяти участь у битвах на Жовтих Водах і цід Корсунем, але їх присутність створила сприятливу обстановку в районі військових дій для розгрому польської армії. Блискуче проявив себе 20-тисячний корпус Тугай-бея. Дії татар сприяли психологічній поразці М. Потоцького шляхом блокування польської розвідки, розповсюдження дезінформації, унаслідок чого останній втратив ініціативу і рішучість, почав ухилятися від бою. Він навіть не надав допомоги військам сина Стефана, які гинули на Жовтих Водах, а потім і сам під час відступу був оточений під Корсунем і розгромлений.
Після спільного параду в Білій Церкві 2 червня 1648 р. на честь жовтоводської і корсунської перемог гетьман і хан домовилися про спільні дії. Але напади в липні-серпні 1648 р. донських козаків на Крим змусили хана залишити Україну. Як уже згадувалося, у зв’язку з цим він запізнився на Пилявецьку битву (21-23 вересня 1648 р.), але тоді на допомогу повстанцям підійшла Буджакська орда.
Українське козацтво до середини XVII ст. мало першокласну піхоту і обози, але кіннота практично була відсутня. Це постійно створювало оперативно-стратегічну перевагу кінного польського війська над арміями українських повстанців в 1591-1638 рр., примушувало козаків ухилятися від бою, переходити до оборони в укріпленому таборі, діяти в умовах облоги і у результаті це призводило до поразки. Але Б. Хмельницький виявився набагато талановитішим за своїх попередників. Не маючи власної кавалерії, він використовував союзну кримсько-татарську. Об’єднавши козацьку піхоту з татарською кіннотою, гетьман не тільки ліквідовував польську оперативно-стратегічну перевагу, але й досяг співвідношення сил на свою користь, оскільки польська армія не мала піхоти, рівноцінної українській. В результаті поляки втратили важливий чинник переваги.
Таким чином, не окремо від татар, а навпаки, в єднанні з ними, були здобуті основні перемоги над польськими військами в 1648-1653 рр., тобто союз України з Кримом мав вирішальне значення в боротьбі проти Річі Посполитої.
З іншого боку, змінивши курс зовнішньої політики в 1654 р., Б. Хмельницький придбав нового «союзника» — Московську державу, але жодної перемоги з ним так і не отримав. Тим не менше, союз з Кримом був зруйнований.
Виникає питання: чому хан впродовж п’яти років надавав Б. Хмельницькому широкомасштабну допомогу?
Починаючи з 1618 р. у Польщі розроблялися плани ізоляції і знищення Кримського ханства. Зокрема пропонувалося створити поблизу Криму могутні оборонні лінії, колонізувати Дике Поле, підписати військовий союз з Москвою. У реалізації цих планів важливе місце відводилося українському козацтву.
Про ці плани Варшави стало відомо в Стамбулі і Бахчисараї. Турецький султан влітку 1645 р. прислав дозвіл (каптан і шаблю) кримському ханові на ведення війни проти Польщі. Враховуючи військову потужність королівства і минулі поразки татарських військ, завдання було не з легких. Можна уявити, з яким ентузіазмом відгукнувся Іслам-Гірей на пропозицію Б. Хмельницького восени 1647 р. про військовий союз, — зручнішого випадку розгромити Польщу об’єднаними силами і врятувати свою державу і народ від знищення було не знайти. Закономірно, що в таких умовах не залишалося місця сумніву, хитрості, закулісних ігор з боку кримського хана в питанні надання допомоги гетьману. Просто він не міг не робити все від нього залежне, щоб розгромити Польщу, а також сприяти створенню козацької автономії. Це підтвердилося, коли хан не тільки досяг під Зборовом (1649 р.) угоди з польським королем про утворення козацької автономії (Зборівський договір), але і виступив гарантом її існування. Порушення Польщею миру з Україною розцінювалося як порушення миру і з Кримом.
Не варто забувати і того, що за україно-татарським союзом стояли живі люди. Спільна боротьба проти загального ворога сприяла виникненню такого закономірного явища як братерство за зброєю. Це було підґрунтя, на якому союзницькі зв’язки переростали в дружні. Хмельницький і Тугай-бей називали один одного братами. Більше того, Тугай-бей в походах опікав старшого сина гетьмана Тимоша.
Про важливість для Хмельницького союзу з ханом свідчить той факт, що гетьман не починав жодної битви без участі татарської кінноти. І ця участь завжди була вирішальною. У битві на Жовтих Водах 15 тисячам жовнірів С. Потоцького протистояли 8 тисяч козаків-піхотинців і 20 тисяч бійців Тугай-бея. Саме стрімкі атаки татар, які йшли в передовому загоні, змусили Потоцького прийняти бій на невигідній місцевості.
Під Корсунем 20-тисячна армія Миколи Потоцького була знищена спільними діями 20 тисяч козаків і 20 тисяч татар. У трьох переходах від Корсуня стояв вже і сам Іслам-Гірей з 87-тисячним військом. Саме цей чинник змусив Потоцького залишити зручні позиції і відступати на Богуслав. Під час маршу його армія в урочищі Горохова Діброва потрапила під удар союзників. Врятувалося тільки 1500 поляків.
Під Пилявцями польська і українська армії зустрілися 20 вересня. Але тільки після підходу 22 вересня 20 тисяч Буджакської орди гетьман наступного дня почав активні бойові дії. Українська піхота зв’язала боєм польську армію, і, панічно побоюючись оточення, як це траплялося в попередніх битвах, панство вдарилося в паніку. А вночі почалася втеча. Вранці 26 вересня втікачі були вже у Львові, в 270 км. від місця битви.
У 1649 р. відбулися дві вирішальні битви. У квітні почалося повстання в Білорусі, і туди пішов український 30-тисячний корпус під командуванням київського полковника Кричевського. У Білорусі українці воювали без підтримки татарської кінноти, домінувала литовська кавалерія. І результатом стала поразка. 21 липня в битві під Лоєвом Кричевський був розбитий 30-тисячною армією литовського гетьмана Радзивілла. Загинуло 20 тисяч козаків.
Друга битва відбулася 15-16 серпня під Зборовим. 8 липня 1649 р. Хмельницький оточив в Збаражі війська Я. Вишневецького. До того на допомогу поспішив сам польський король Ян Казимир. 14 серпня поляки по двох мостах біля Зборова перейшли річку Стрипу. Щоб не допустити з'єднання двох польських армій, гетьман, залишивши біля Збаража заслін, з основними силами рушив назустріч королю. Саме 30-тисячна татарська кіннота Іслам-Гірея 15 серпня відрізала армію Яна Казимира від переправ через Стрипу. З підходом козацької піхоти польські сили були ізольовані в двох таборах, їх армію охопив страх. Повторювалися Пилявці. 16 серпня козацька піхота розпочала штурм польського табору, але в другій половині дня атаки припинилися і почалися мирні переговори.
Дотепер Іслам-Гірея звинувачують у тому, що він не дав гетьману знищити оточену польську армію і вів таємні переговори з королем. Але хан тут ні при чому. У Іслам-Гірея за всього його бажання не було часу зав’язати контакти з королем. А штурм укріплень — це справа піхоти, а не кінноти. Наказ про припинення атак віддав сам Хмельницький. Хан, навпаки, наполягав на продовженні бою. Але в плани гетьмана в 1649 р. не входило знищення Речі Посполитої, тому і почалися переговори.
Під Батогом 1-2 червня 1652 р. перемога знову виявилася на стороні союзників. Тоді польський гетьман Мартин Калиновський чекав у Батога недосвідченого Тимоша Хмельницького з піхотою, а замість цього несподівано був атакований татарською кіннотою. Довелося сховатися в укріпленому таборі. Обложені поляки чудово розуміли, що відбудеться вранці з підходом козацької піхоти. Хвалені гусари навіть спробували покинути приречений табір, але за наказом Калиновського німецька наймана піхота відкрила по ним вогонь. Такого в польській історії ще не було. А вранці почався штурм. Розгром був повним. Калиновський загинув від татарської стріли.
Ми не розглядаємо зараз битву під Берестечком, бо це питання потребує окремого дослідження.
Слід пам’ятати, що тисячі татарських воїнів загинули на полях битв за незалежність України. Той же Тугай-бей загинув у битві під Берестечком 30 червня 1651 р. Значення союзу України з Кримом і його наслідку для Польщі визнають і польські військові історики. Вони категоричні: він привів до кризи польського військового мистецтва.
