Громадський, політичний і державний діяч, правознавець, представник Української Центральної Ради, міністр юстиції і голова Ради народних міністрів УНР за Директорії, організатор і керівник Трудового конгресу України. Ініціатор утворення Української національної ради. Від 1948 року президент УНР в еміграції.
Народився на хуторі Красний Кут на Полтавщині (нині – Черкаська область) у дворянській родині. Освіту здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії Павла Ґалаґана. Вступив до Київського університету, але незабаром виключили через громадську діяльність. 1901 року увійшов до Революційної української партії (РУП). Отримав юридичну освіту. У 1906 році заарештований, але з-під варти втік. Став одним із провідних діячів УСДРП. У 1907 році – другий арешт і півтора роки ув’язнення. Після цього працював адвокатом і мировим суддею Золотоніського округу. У 1917 році – полтавський губернський комісар російського Тимчасового уряду. Але це не завадило увійти до Центральної Ради від ЦК Селянської спілки. За часів Скоропадського входив до складу опозиційного Українського національного союзу. За часів Директорії – організатор і керівник Трудового конгресу України, міністр юстиції УНР, міністр закордонних справ, голова дипломатичної місії УНР у Польщі. У 1920–1921 і 1922–1926 роках очолював уряд УНР в екзилі. Після загибелі Симона Петлюри перебрав керівництво Директорією та посаду Головного отамана військ УНР. У подальшому очолював Державний центр УНР в екзилі, був під постійним наглядом польської поліції. Після Другої світової війни оселився в Німеччині. Один із ініціаторів створення Української національної ради в екзилі (1948). Помер у Карлсруе, прах перепоховано на українському меморіальному кладовищі у Саут-Баунд-Бруку поблизу Нью-Йорка.
