Архітектор, один із основоположників стилю українське необароко, втіленого ним в архітектурі навчальних корпусів Національного аграрного університету1 в Києві.
Народився в м. Таганрозі, мешкав у м. Новочеркаську, а кожне літо проводив у с. Патлаївці під Полтавою — на батьківщині батьків. Після ремісничого училища Д. Дяченко 1907 р. вступив до Харківського технологічного інституту, а наступного року переїхав до Петербурга, де слухав окремі лекції в ПАМ та навчався в Інституті цивільних інженерів на архітектурному відділенні. В цей час у Петербурзі діяло українське земляцтво, в якому Дяченко зібрав довкола себе шанувальників української архітектури. Під час літніх канікул на Полтавщині він замальовував вітряки та старовинні будівлі.
На початку XX ст. в українській архітектурі західноєвропейський модерн набув національних рис. Його перший напрям (прибічником якого був, зокрема, В. Кричевський) запозичував мотиви з народної дерев’яної культової архітектури: примхливі форми дахів з вежами, гранчасті віконні й дверні отвори. Цій самій ідеї «слугували» «модернові» фризи з майолікових плиток з українською орнаментикою та інші декоративні прийоми, що нагадують про народне мистецтво. Адепти другого напряму (до яких належав Д. Дяченко) використовували деталі з архітектури мурованих споруд XVII-XVIII ст., зведених у стилі українського («козацького») бароко: фронтони з «заломами», барокову ліпнину фасадів, стінні пілястри, аркатуру та мандрики.
Ще у студентські роки Д. Дяченко створив чимало проектів, шукаючи власний почерк: оформлення входу на Всеросійську сільськогосподарську виставку в Москві; земська лікарня у м. Лубнах на Полтавщині; залізничний вокзал у Києві; Церковно-археологічний музей у м. Кам’янці-Подільському; школи на Полтавщині. Його проект міської управи Ковеля було відзначено премією на Всеросійському конкурсі. З 1917 р. Д. Дяченко мешкав у Києві, працюючи інженером губернського земства. У 1918-1923 рр. його обирали ректором новоствореного Київського архітектурного інституту (нині Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури), працював головним архітектором тресту «Київцукор», очолював технічну секцію Сільськогосподарського наукового комітету УРСР. У цей час Дяченко створив альбом малюнків та креслень проектів типових будівель для забудови українських сіл, у яких проявилося авторське бажання надати їхній зовнішності рис українського народного стилю.
1 Далі у тексті — НАУ.
Найбільш яскраво новаторство Д. Дяченка — творця нового архітектурного напряму — відобразилось у проектуванні ним корпусів Української сільськогосподарської академії (нині — НАУ), споруджених у мальовничому Голосіївському лісі на перетині двох шляхів (нині вулиць Генерала Родимцева і Героїв Оборони). Замовлення на розробку проектної документації Д. Дяченко отримав у 1923 р. За планом, створеним 1925 р., комплекс Академії мав складатися з 12 споруд, що утворювали єдиний ансамбль з корпусом лісотехнічного факультету в центрі. Особисто Дяченко керував спорудженням шести корпусів — лісотехнічного, агрохімічного, землеробства і механізації (хліборобського) факультетів; корпусу для професорів і викладачів, двох студентських гуртожитків. Він тижнями жив у бараках разом з виконробами і робітниками. У будівництві перших корпусів використовували цеглу, заготовлену для найвищої у Російській імперії дзвіниці (понад 100 м) Іонійського монастиря на Звіринці, спроектованої архітектором В. Ніколаєвим. Спорудженню цієї колосальної будівлі завадили смерть автора проекта, початок Першої світової війни та брак коштів.
На думку дослідників історії архітектури, споруди у Голосієві не є рівноцінні в мистецькому аспекті. Зокрема, декор студентських гуртожиків з міркувань економії спрощено до мінімуму. Інші ж споруди є зразками високого архітектурного мистецтва з бездоганними біло-блакитними фасадами з українським національним колоритом.
Першим було споруджено триповерховий необароковий корпус лісотехнічного факультету (1927 р.) — один з найсамобутніших і найоригінальніших в архітектурі сучасної України. У його плануванні Д. Дяченко використав архітектурні засади, які створювали максимум комфорту, зокрема великі аудиторії з природним освітленням та ефектний вестибюль, оточений галереями з аркадами. Головний фасад прикрашають три ризаліти, що виступають, центральний з яких поділений по вертикалі шістьма пілястрами з капітелями з рослинним декором. Завершує фасад великий бароковий фронтон. Поверхню стін між ризалітами на різних поверхах заповнена арками та пілястрами. Поверхи розмежовує складнопрофільований карниз. Над арковими та прямокутними вікнами розміщено трикутні фронтончики-сандрики. Уся споруда наче перегукується з українськими бароковими будівлями XVII-XVIII ст. Софійського монастиря та Києво-Печерської лаври.
Того самого 1927 р. було завершено і двоповерховий будинок професорів і викладачів Академії, у якому Д. Дяченко до необарокових елементів додав модернові. Дах прикрашено «заломами» та мансардними вікнами з бароковим обрамленням. Головний фасад оформлено аркадою, а вікна ризалітів, що виступають, прикрашено трикутними сандриками. Портал будинку увінчано стилізованим ліпним бароковим картушем.
1929 р. було збудовано корпус механізації та електрофікації сільського господарства (землеробський), в оформленні якого наявні архітектурні елементи, використані Д. Дяченком під час створення двох попередніх корпусів. Стіни обабіч центрального входу декоровано чотирма гранчастими пілястрами, що підтримують складнопрофільований карниз. Над ним — трикутний фронтон з бароковою ліпниною — листям аканту, та трьома арковими вікнами з сандриками. Бічні крила корпусу на висоту двох поверхів прикрашено аркадами, в яких розміщено два яруси вікон прямокутної і сегментоподібної форми — данина стилю «модерн».
Агрохімічний інститут (1931 р.), що також поєднав у собі риси необароко і модерну, складається з двох об’ємів: триповерхового корпусу та двоповерхового крила з мансардними вікнами та дахом із «заломом». Центральною віссю фасаду крила є видовжене модернове вікно, що освітлює внутрішні сходи другого та третього поверхів. Стіни розчленовано пілястрами і над вікнами оздоблено декоративними архівольтами (дугами). Головний фасад, декорований двома ризалітами і складнопрофільованими карнизами, завершується бароковим фронтоном з ліпним зображенням хімічної реторти. Пілястри ділять його на п’ять частин; центральне вікно третього поверху декороване бароковим «розірваним» сандриком.
На початку 1930-х років цеобарокові споруди Д. Дяченка, про які раніше схвально відгукувалась українська преса, стали об’єктом різкої критики. Це було обумовлено початком боротьби з «проявами українського націоналізму» в мистецтві та зміною політичної кон’юктури в архітектурі. В цей час у фаворі можновладців опинився стиль «ампір» — важкий, часто незграбний, уособлення величі й сили радянської імперії. Тож українське необароко та його автор вже не вписувались у шкалу радянської естетики. Проте новий режим дратував не лише стиль Дяченка та його однодумців. У часи тотального атеїзму та боротьби з релігією у періодичній пресі розпочалися гоніння і на барокові пам’ятки: «зразками поганого смаку» було проголошено перлини київської архітектури XVII-XVIII ст. — Кловський палац, брама Заборовського Софійського монастиря, церкви Подолу. Ці нападки посилились після перенесення у 1934 р. столиці з Харкова та розробки генерального плану перебудови Києва з метою перетворення його на «зразкове соціалістичне місто». У ньому не було місця для барокових споруд, які, на думку тогочасних «експертів», не становили ані художньої, ані історичної цінності та нагадували про «тяжкі часи» для українського народу. Згідно з цим «планом» підлягали знищенню Софійський та Михайлівський Золотоверхий монастирі, на місці яких передбачалося влаштувати велику площу, оточену урядовими спорудами. Лише небагато сміливців — представників української інтелігенції — наважились виступити на захист приречених пам’яток — В. Кричевський, Д. Дяченко, Ф. Ернст, М. Макаренко. За цей вчинок майже всі вони зазнали репресій і загинули у сталінських таборах. Тільки В. Кричевський уникнув страшної долі. Д. Дяченка вперше заарештували 1931 р., проте тоді йому не змогли висунути обвинувачення. Після цього він уже не створював необарокових будівель, а обмежився конструктивізмом (до якого радянська влада ставилась лояльно) у поєднанні зі «сталінським ампіром» з елементами класицизму. У цьому стилі виконано проекти зоотехнічного факультету НАУ (нині корпус № 3) та Торгової академії (Промакадемії) (1938 р., пр-т Перемоги, 10, нині Міністерство освіти і науки). І хоча ці твори поступаються створеним Дяченком раніше, вони не позбавлені індивідуальності та привабливості.
У 1937 р. Д. Дяченко, рятуючись від переслідувань в Україні з боку партійних чиновників, виїхав до Москви. Його арештували 1941 р., ув’язнили у Лефортівській тюрмі і за звинуваченням в «українському націоналізмі» засудили до восьми років таборів, у яких він помер 1942 р. від виснаження й голоду. Місце його поховання невідоме. Архітектора реабілітували 1957 р.
