На жаль, документальних свідчень про походження, місце народження та діяльність цього козацького гетьмана Правобережної України ми не маємо. Знаємо лише, що Андрій Могила перед тим, як перейти на правобережні землі, був «присяглий товариш з рядових компанійських козаків» на Лівобережній Україні. Ось і все, що можемо сказати про А. Могилу до того, як він наприкінці 1683 р. у чині козацького полковника очолює піхотні підрозділи у війську гетьмана правобережного козацтва С. Куницького під час походу до Молдавії. Саме тоді ім’я Могили стало відомим не тільки на Правобережній Україні, але й у багатьох країнах Центрально-Східної Європи. Це, поряд з іншими причинами, дало йому змогу невдовзі зайняти найвищу козацьку посаду на Правобережжі.
За наказом польського короля Яна III Собеського, гетьман С. Куницький на чолі козацького війська вирушив на допомогу молдавському господарю Ш. Петричейку в його боротьбі з турецько-татарськими загонами. Серед бойових підрозділів був і піхотний полк на чолі з А. Могилою. 4 грудня 1683 р. під м. Кіцканами українці перемагають нечисленні турецькі відділи. Однак 30 грудня біля переправи через р. Прут поблизу с. Тобак загони Буджацької та Білогородської орд оточують козацьке військо. Під час жорстокого бою, коли «татар стратили немало», кіннота на чолі з гетьманом С. Куницьким не витримала навального удару противника і пішла за Прут, залишивши на полі бою піхотні сотні на чолі з полковником Могилою. Останній, зненацька опинившись у скрутній ситуації, не розгубився. С. Величко свідчить, що А. Могила, керуючись козацькими піхотинцями, «бився з татарами цілий день і, хоч зазнав немалої шкоди від татар у своїх людях, учинив і їм такий самий ущербок». Коли настала ніч, Могила наказав переправлятися річкою по тонкій кризі, і хоча декілька козаків потонуло, козацький ватажок уникнув повної поразки, без перешкод діставшись до м. Ясс.
У січні 1684 р. він разом зі своїми козаками з’являється в м. Могилеві, що на Дністрі. Невдовзі тут відбулася козацька рада, яка відібрала булаву у боягузливого С. Куницького і поставила на гетьманство героя молдавського походу А. Могилу. 30 січня рішення могилівської ради були затверджені польським королем. Рішення козацької ради в Мотилеві свідчать про існування певних автономних прав козацької військової адміністрації в межах Правобережної України задовго до відомого указу Яна III Собеського 1685 р., який дозволяв формування козацьких полків на території Київщини і Брацлавщини. Відродженню української військово-політичної структури на землях Правобережжя сприяло і непевне міжнародно-правове становище цієї території. Адже ні Журавненський мир 1676 р. між Туреччиною й Польщею, ні Багхчисарайський договір 1681 р. між Росією і Туреччиною не сприяли укріпленню на цих землях влади одного з монархів.
У 80-х роках XVII ст. Річ Посполита продовжує провадити рішучу політику щодо посилення свого впливу в Молдавії і Волощині. У зв’язку з цим А. Могила веде активне листування з волоським господарем. У травні 1684 р. український гетьман вирушає на допомогу західному сусідові, але цей перший похід Могили в ранзі найвищого козацького керівника закінчується невдало. Під м. Студеницею його військо зазнало жорстокої поразки від татар. Сам гетьман вийшов з оточення лише з 200 козаками. Довідавшись про значні втрати серед товаришів (загальна кількість вбитих і полонених становила біля 3000 чоловік), козаки «за шию його Могиленка волочили», але булави не відібрали. Невдалий похід правобережного гетьмана спричинив до масового переходу козацтва на лівий берег Дніпра, у Переяславський полк. Додатковим поштовхом до втечі певної кількості козаків з-під влади А. Могили була також невелика платня від польського короля.
1 червня 1684 р. Могила пише листа до Яна III Собеського і як гетьман Війська Запорозького скаржиться, що йому підкоряється не вся козацька старшина, а тому він не має змоги знову йти на допомогу молдавському господарю. Заворушенням у військах Могили і переходу більшої частини правобережних козаків на Лівобережну Україну сприяла політика лівобережного гетьмана І. Самойловича. За його наказом переяславський полковник П. Полуботок весною 1684 р. «засилає» до м. Немирова, гетьманської резиденції Правобережжя, бориспільських козаків братів Яковенків «для повернення війська і його самого (Могили. — Т. Ч.)». Після п’ятитижневого перебування у стані гетьмана вони загітували перейти на лівий берег декілька тисяч козаків.
Військо Могили наприкінці літа 1684 р. налічувало близько 6 тис. козаків — вони, незважаючи на заборону, переходили під владу гетьмана Правобережної України, сподіваючись, що польський уряд платитиме їм великі гроші. Правобережні землі успішно заселялися вихідцями з Лівобережної України та інших регіонів. Могила повідомляв Яна III, що московський цар заборонив такий перехід під страхом смертної кари, а границі від Запорогів по Київ і по Батурин міцні» і, що вже страчено двадцять козаків. Лівобережний гетьман арештував навіть жінку А. Могили. Виявив бажання перейти на службу до правобережного війська переяславський полковник Войца-Сербин, за що і був висланий Самойловичем у кайданах до Москви. Однак репресивні заходи не стримували козаків та селян — Правобережжя заселялось, у військах Могили з’являлось все більше досвідчених воїнів.
Це давало змогу успішно провадити військові операції проти турків, татар і козаків, які перейшли на їхній бік. У листопаді під Немировом А. Могила неодноразово висилає полонених татар і турків: «...по градах, біля Кам’янця, турків вигнавши, своїми військами козацькими гради обложив», — так оцінює даний період діяльності правобережного гетьмана Г. Грабянка. У грудні 1684 р. війська Могили відзначились у битві польсько-українських сил з турками під Цецорою.
Визнанням видатної ролі козацтва в обороні Правобережної України, Речі Посполитої і всієї Східної Європи від турецької агресії стала постанова вального сейму від 16 лютого 1685 р., в якій зазначалося, що «всіх козаків низових і українських, як тих, які побажали признати його, мають осідати на Україні, вернути їм їхні прадавні вольності, свободи і привілеї, що даровані були нашими попередниками...». А. Могилі також було доручено набирати полковників не з шляхетського стану, як було досі, а серед козаків. Разом з тим, сеймова конституція надавала козацтву землю в межах шляхетської власності, що і стало причиною подальших конфліктів між ними та польською владою. Відразу ж по цьому на Правобережній Україні відроджуються чотири козацьких полки — Білоцерківський (Фастівський), Брацлавський, Богуславський і Корсунський. Панівні кола Речі Посполитої у даному випадку керувалися принципом «найменшого зла» — перед загрозою турецької агресії козацтво юридично визнається за окрему військово-політичну силу, що спричинює відродження елементів національної державності на правобережних землях України.
Наприкінці літа 1686 р. двохтисячний загін Могили приходить до військового табору Яна III Собеського, який вирушив під Цецору «на допомогу цесарю римському проти турок». У вересні об’єднані війська були оточені турецько-татарською армією поблизу Кам’янця. Облога тривала 12 діб.
Під час переговорів щодо ратифікації «Вічного миру», які відбувалися протягом вересня-грудня 1686 р. у Львові, Б. Шеремєтєв заявляв: «Також би і Могиленка в сторону царської величності повернути...» і мотивував це тим, що у Могили на Лівобережній Україні перебувають дружини і діти. У відповідь поляки демократично відповідали, що «котрі козаки були зі сторони царської величності в воєнних проти неприятеля при військах королівської величності походах, і тим козакам, також і Могиленку указав королівська величність дати волю. Хто захоче в сторону його царської величності повернутися до дружин своїх і дітей, ніхто їм того не забороняє, а хто сам не хоче в сторону царської величності йти, вислати того не можливо».
Участь правобережних козацьких полків у поході польської армії на Волощину відображено в «Щоденнику кампанії в Волоській землі 1686 р.», що його написав королевич Якуб Собеський, який був безпосереднім свідком тих подій. Правобережний гетьман зумів надати в розпорядження польського командування близько 6 000 козаків. До Молдавії військо Речі Посполитої вступило в кінці липня. Воно, хоч і оволоділо Яссами, але у результаті багатьох боїв із турецько-татарсько-молдавськими підрозділами втратило майже третину свого складу й відступило до Польщі. Незважаючи на невдачу, це дало змогу австрійським військам на початку вересня того ж року оволодіти угорським містом Будою, що стало важливою Перемогою коаліційних сил «Священної ліги».
Лист А. Могили до Яна III Собеського від 1 жовтня 1686 р., який автор статті вперше впроваджує до наукового вжитку, свідчить про труднощі гетьмана у розташуванні війська на землях Правобережної України. «Кальник зовсім без однієї людини, також і в Дашові, Комарові і Шаргороді... Супрунів Бихів тільки назва від них залишилась», — писав Могила і просив короля, щоб той видав «асигнацію на землі, де були б люди». Зрозуміло, чому у разі відмови гетьман погрожував скласти клейноди, адже козацтво виступало у цьому випадку суто як військовий елемент і не могло існувати без розвинутих господарських структур.
З 18 липня по 3 серпня 1687 р. А. Могила на чолі правобережних полків бере участь у облозі м. Кам’янця-Подільського, де перебувала турецька залога. Тут він особисто відзначився під час одного з багаточисельних боїв. Про це свідчила інформація щодо здобутого ним коня, якого «цінили великою ціною», а також те, що Могила «з великою славою військо привів» до польського табору. У цей час до табору правобережного гетьмана на допомогу прибувають запорозькі тa «сіверські» козаки.
20 жовтня Могила звертається до С. Дружкевича, який займав посаду комісара над козаками від польського уряду. Він інформував його про можливий напад ханських військ, а також запитував, чи треба затримувати тих козаків, які не задоволені зимовою кампанією та невиплатою обіцяних грошей і погрожували покинути Правобережжя. Того ж року в Україні почала поширюватися чутка, що А. Могилу козаки Запорозької Січі хочуть обрати кошовим отаманом, але сам правобережний гетьман не давав для цього ніяких підстав.
13 червня 1688 р. гетьман Могила повідомляв короля про свою перемогу над татарами в битві поблизу Немирова. Після ознайомлення з цим документом в архіві, виявлено пошкоджений відбиток печатки Війська Запорозького, якою користувався А. Могила. Вона продовжувала традиції Української держави, що сформувалася за доби Б. Хмельницького і зображувала відомий образ козака, який тримав в одній руці мушкет. Однак до нього була додана ще одна символічна деталь — в другій руці козак тримав щит, який за своїми обрисами нагадував шляхетський герб «Яніна», що належав Яну III Собеському. Таким чином підкреслювалася залежність правобережної частини гетьманату від Речі Посполитої. Сам гетьман у цьому та інших листах підписувався так: «Андрій Могила Гетьман ВКМ (Вашої Королівської Милості. — Т. Ч.) Військ Запорозьких».
У березні російський резидент у Варшаві П. Возніцин отримав від царів Петра й Івана вказівку вимагати від польських сенаторів, щоб вони домагалися від свого короля заборонити А. Могилі та його майбутнім наступникам називатися запорозькими гетьманами. Москва аргументувала це тим, що згідно з положеннями «Вічного миру» Річ Посполита не має права підтримувати взаємини з городовими і запорозькими козаками, а також не повинна «тими уступленими містами і місцями, і Запорожжям ні в які держави і нікуди не писатись, і не іменуватись, і з титл бути виключеним». Тут, як бачимо, росіяни робили вигляд, що не розуміли означення «запорозький», що мало відношення не лише до Запорожжя, а й до самоназви правобережної частини Українського гетьманату. Однак польський король не погоджувався виконати цих, не дуже обґрунтованих, вимог союзників. Хоча, як відзначають дослідники, саме постійні вимоги московського уряду до Польщі у справі титулування гетьмана Правобережної України спричинили до того, що наступники Могили стали вже не виборними, а наказними.
Незважаючи на такі протести московських царів, гетьман Могила продовжує підтримувати стосунки з кошем Запорозької Січі. Наприкінці весни він приймає в себе в Немирові запорожця, козака Щербатівського куреня Кукшу та відправляє його до низового війська з великою сумою грошей на потреби січової церкви. Цікаво, що у цьому випадку частину грошей на православний храм виділив сам король Речі Посполитої, який, як відомо, був католиком. 23 червня Могила відсилає до запорожців свого посланця з листом, в якому цікавився, чи отримали вони надіслані гроші, а також наголошував на прихильності до Запорожжя польського монарха.
Протягом літа-осені московські царі знову неодноразово вимагали від Яна III Собеського, щоб той заборонив А. Могилі (Мигулі) вживати цей титул. Останній привертає до себе увагу московської влади та лівобережного гетьмана І. Мазепи тим, що протягом 1688 р. неодноразово звертається до запорозьких козаків з проханням переходити до нього на службу. Він пише листа на Запорозьку Січ до кошового отамана Г. Сагайдачного, в яких запрошує запорожців на службу до польського короля. Один з таких листів і потрапив до рук Мазепи. Останній зразу ж пересилає його до Москви, чим викликав гнів запорозьких козаків. Наслідок був протилежним бажанням царя і лівобережного гетьмана. Незважаючи на великі заслони, що були виставлені І. Мазепою, багато запорожців перейшло до А. Могили на службу.
22 вересня 1688 р. дня польський король пише листа до старого гетьмана, наказуючи йому вирушити до м. Бучача під командуванням коронного гетьмана С. Яблоновського, а також пропонує скласти компут козацьких полків. У листопаді того ж року делегація, куди входило близько 40 правобережних та запорозьких козаків на чолі з А. Могилою зустрічалися з Яном III Собеським під Кам’янкою, що за 6 миль від Злочева. Ця зустріч відбувалася в атмосфері надзвичайної таємності, адже переговори польського короля з січовиками порушували у мови «Вічного миру». Під час розмови з королем порушувалися різні питання функціонування козацтва на Правобережжі та Запорожжі. Зокрема, низові козаки скаржилися на утиски з боку Москви та прохали заступництва у Яна III Собеського.
Найбільш ймовірна дата смерті гетьмана А. Могили — початок січня 1689 р. На нашу думку, Андрій Могила був одним з небагатьох правобережних гетьманів, що зумів протягом 1684-1689 рр. укріпити козацький устрій Правобережної України, який дуже багато втратив від часу правління П. Дорошенка. Головними здобутками гетьмана А. Могили, які до цього часу були маловідомі історичній науці, — це колонізація правобережної частини гетьманства, відродження тут козацьких полків, захист України, Польщі та й усієї Центрально-Східної Європи від турецько-татарської агресії.
