Давньоруські джерела не знають цієї дочки Ярослава Мудрого, так само, як і інших його дочок: Анни французької та Анастасії угорської. Всі вони стали відомі історикам лише із західноєвропейських пам’яток писемності. Ми не знаємо не те що років життя київських принцес, а й того, яка з них народилася першою, яка другою і яка третьою. Серед істориків поширена думка, що старшою була саме Єлизавета. Дійсно, вона відома джерелам з початку 1030-х рр.
Взаємні зв’язки між Київською Руссю й країнами Скандинавії, передусім Швецією й Норвегією, були особливо жвавими в кінці X — першій половині XI ст. Укладались династичні шлюби (Ярослава Мудрого й шведської принцеси Інгігерди), а варязькі загони служили київським князям Володимиру Святославичу і його синові Ярославу. Немає нічого дивного в тому, що Київ давав притулок знатним скандинавам, здебільшого конунгам (королям) або претендентам на престол, що, зазнавши невдач у політичній боротьбі на батьківщині, тікали на Русь. Саме так з’явився в Києві майбутній чоловік Єлизавети Гаральд, що носив прізвиська Сміливий, Грізний та Суворий.
Мине більше десяти років, перш ніж Єлизавета Ярославна зв’яже своє життя з Гаральдом і стане дружиною норвезького принца 1043 або 1044 р. Обставини життя Єлизавети в дитинстві та юності на Русі залишаються невідомими. Та й дальший її життєпис відтворюється на підставі виключно іноземних джерел, в яких чільне місце посідає Гаральд. Тому доведеться глянути на київську князівну крізь призму бурхливої, насиченої подіями біографії норвезького принца, а потім і короля, типового професійного воїна й воєначальника свого буремного часу.
Основні відомості про Гаральда містяться в ісландських королівських сагах — літературних середньовічних пам’ятках, наскрізь пронизаних військовим фольклором. Вони оповідають про діяння шведських, норвезьких, ісландських та інших героїв, головним чином конунгів. Життєвий шлях Гаральда, на щастя істориків, відбився також у візантійських і західноєвропейських хроніках та історичних творах, зокрема у праці Адама Бременського. Узагальнюючи свідчення всіх відомих на сьогодні пам’яток писемності, спробуймо створити короткий життєпис Гаральда.
Помилковим є поширене в науковій літературі твердження, ніби Гаральд з’явився на Русі 1029 р. разом із своїм братом по матері Олавом Гаральдсоном, що увійшов до історії під прізвиськом «Святий», бо йому належить честь поширення християнства в Норвегії. Насправді Олав один восени 1029 р. прибув до Новгорода, далі перебрався до Києва, де провів зиму у свого родича Ярослава (вони були одружені з рідними сестрами). Навесні 1030 р. він подався до Швеції й у вересні був убитий у бою зі своїми суперниками біля м. Стакластадіра. Саме тут на політичну сцену вперше вийшов його брат Гаральд. «Сага про Гаральда Суворого» повідомляє, що він «був у битві при Стакластадірі, в якій загинув святий Олав-конунг. Гаральд тоді був поранений і втік разом з іншими (воїнами Олава). Він відлежався в якомусь лісі, аж поки не одужав».
«Наступної осені, — веде далі Гаральдова сага, — вони (Гаральд із соратниками) спорядили кораблі й влітку відпливли в Гардарікі[30] до Ярицлейва[31] конунга (князя). Вони пробули там зиму... Гаральд провів у Гардарікі кілька зим і ходив походами по Східному шляху».
На цьому місці перервемо розповідь саги й звернемось до політичної ситуації на Русі того часу. Нескладні підрахунки показують, що Гаральд прибув до Ярослава влітку 1031 р. Саме того року, як розповідає «Повість временних літ», київський князь відвоював у Польщі область Червенських городів, тобто частину Західної Волині. Дехто з істориків гадає, що Гаральд із його варягами взяв участь у Ярославовому поході на Червенські городи.
Наступні два роки, як виходить з літописів, були для Русі мирними. Войовничому норвезькому принцеві ніде було докласти рук, що звикли до меча й бойової сокири. Мабуть, Гаральд прожив 1032 і 1033 рр. у Києві, при дворі Ярослава Мудрого, й уподобав його юну дочку Єлизавету. Їй тоді було, напевне, не менше 15 років, бо норвежець посватався до неї. Але загалом прихильний до Гаральда Ярослав відмовив йому: Єлизавета була не рівнею політичному вигнанцеві, надії якого на норвезький престол були тоді примарними. І Гаральд вирішив здобути воєнну славу й великі багатства, щоб стати гідним київської принцеси.
Як оповідає Гаральдова сага, норвезький вигнанець «попрямував у країну Греків (Візантію); у нього була велика дружина». Це сталося не пізніше 1034 р., коли він згідно з свідченнями візантійських джерел брав участь у здобутті 80 міст у Малій Азії. Візантиніст В. Васильєвський вважав, що Гаральд із своїми варягами близько 1033 р. пристав до великого руського корпусу найманців, що діяв у Малій Азії. Для цього йому довелося вступити на службу до візантійської імператриці Зої.
Далі свідчення саг, візантійських і західноєвропейських хронік про нашого героя не у всьому збігаються. Гаральдова сага оповідає, що він «восени відплив на галері разом із військом, і вони плавали по Грецькому (Середземному) морю... Незабаром Гаральд зробився ватажком усіх варягів», він і його люди плавали на кораблях «поміж островами країни Греків[32], нападаючи на піратів». Адам Бременський згадував про службу Гаральда в Константинополі, про його війни на суходолі й на морі. А от візантійські джерела зосереджують увагу на діях Гаральда в Месопотамії та Сирії, де він воював із арабами у складі візантійського війська (у Гаральдовій сазі сказано, що він бився в «Африці», під якою в даному разі слід розуміти Малу Азію).
Наступні роки життя й діяльності Гаральда висвітлені в сагах та історичних джерелах в основному узгоджено. Гаральдова сага оповідає, що з «Африки» він відплив на Сицилію. Візантійські хроніки сповіщають, що 1038 р. Гаральд разом з руським корпусом у складі візантійського війська під командуванням досвідченого полководця Георгія Маніака вирушив до Південної Італії, де знову воював з арабами (сарацинами, як називають їх тогочасні джерела).
На Сицилії Гаральд здобув багато міст і дуже збагатився. Присвячена йому сага твердить, що свою здобич «він посилав з вірними людьми на північ... на зберігання до Ярицлейва конунга», тобто до Києва. Ось як докладно та яскраво розповідає Гаральдова сага про здобуття ним одного з міст на Сицилії: «Коли Гаральд приплив на Сицилію, він воював там і підійшов разом із своїм військом до великого міста з численним населенням. Він обложив місто... У городян було вдосталь харчів і всього необхідного, щоб витримати облогу. Тоді Гаральд вдався до хитрощів. Він звелів своїм птахоловам ловити пташок, що звивають гнізда в місті й вилітають удень до лісу в пошуках їжі. Гаральд наказав прив’язати до пташиних спинок соснові стружки, змазані воском та сіркою, й підпалити їх. Коли птахів відпустили, всі вони полетіли до міста, до своїх пташенят у гнізда, що були в них у покрівлях, укритих соломою або очеретом. Місто запалало, городяни вийшли просити пощади й одержали її, а Гаральд поставив місто під свою владу».
Чи не правда, ця історія надзвичайно схожа на розповідь Нестора про здобуття княгинею Ольгою древлянського міста Іскоростеня?! Тільки на відміну від Гаральда Ольга не помилувала городян. Така подібність цих історій, розділених і простором, і часом, пояснюється досить просто: поширеним у різних народів фольклорним мотивом. Із розповіді саги про здобуття Гаральдом якогось міста на Сицилії можна хіба що зробити висновок, що норвежець удався до воєнних хитрощів.
Гаральд був не лише воїном і полководцем, а й поетом-скальдом. У довгі роки блукань по світу він склав пісню про свої воєнні подвиги. Частина цієї пісні була записана пізніше й дійшла до нашого часу в рукописах XIV ст. З пісні бачимо, що у своїх більш ніж десятилітніх мандрах він постійно пам’ятав про Єлизавету. От кілька уривків з Гаральдової поезії в дуже приблизному перекладі Івана Франка:
Край Сицилії далекої
Наш кораблик пролітав,
В пишних строях ми на покладі
Поставали, як і слід.
Живо біг носатий човен наш,
Гордий, що героїв ніс...
Гей, в кого не мужня душа,
Не посмів би плавать там.
А проте дівчина з Руської краї
Що в короні сяє, мене не приймає...
Там на юзі (півдні) жінка ні дівча
Не затаїть, а признаєть,
Що ми вранці в южне (південне) місто те
Впали, наче звір в снасть.
Там-то брязк ішов від наших зброй!
Там-то кров лилася з тіл!
На свідоцтво своїх діл.
А проте дівчина з Руської країни,
Що в короні сяє, мене не приймає.
Якщо буквально відтворювати життя й подвиги Гаральда за його сагою, то вийде, що з Сицилії він повернувся на Русь, до двору Ярослава Мудрого. На шляху до Русі Гаральд і створив «Віси (пісні) радості» (всього 16), фрагмент яких тільки-но процитовано.
Однак насправді Гаральд провів у Візантії ще принаймні 1040, 1041, 1042 і частину 1043 р. З візантійських джерел відомо, що він сватався до племінниці імператриці Зої — Марії — мабуть, збирався робити кар’єру при константинопольському дворі. Але дістав відмову й за зухвалість був кинутий до в’язниці, звідки йому, втім, швидко пощастило вибратися. Частина істориків припускає, що його звільнила сама імператриця, якій він 1042 р. допоміг скинути чоловіка, імператора Михаїла V, й захопити владу у Візантії. Того ж таки 1042 р. Гаральд знову бився проти арабів на Сицилії...
Гаральдова сага сповіщає, що «в ту зиму Ярицлейв конунг видав свою дочку за Гаральда. Ім’я її було Єлизавета». Сталося це 1043 або 1044 р. Можна припустити, що 1043 р. Гаральд із загоном варягів ходив разом із сином Ярослава Володимиром на Царгород. Руське військо зазнало тоді невдачі.
Поки Гаральд мандрував по світах, у Норвегії точилася боротьба за королівський трон. 1033 р. ним заволодів його небіж — син Олава Святого Магнус. Коли 1047 р. Магнус раптово помер, вітер удачі нарешті напнув вітрила ладді Гаральда, що моталася по світу. Ще перед цим він повернувся до Норвегії, а по смерті Магнуса успадкував престол. У нього з Єлизаветою народилося двоє дочок, Інгігерда і Марія.
Подружжя щасливо прожило майже двадцять років у Норвегії. Гаральд загинув 1066 р. у битві біля Стамфорд-Бріджа поблизу Йорка, коли нормани завойовували Англію. Після цього сліди Єлизавети губляться на путівцях історії. За одними відомостями, вона померла раніше Гаральда, залишивши йому двох дочок, за іншими, на мій погляд більш достовірними, вийшла заміж за датського короля Свена (1047–1073).
Отже, Єлизавета була королевою двох країн — Норвегії та Данії. Шкода, що давньоруські книжники не виявили уваги до цієї, можна гадати, найенергійнішої дочки Ярослава Мудрого.
