У середині XII ст. Київська Русь стрімко занурюється у вир феодальної роздробленості. Канули в Лету колишня єдність і грізна для ворогів згуртованість Давньоруської держави. В IX — першій половині XII ст. все життя східнослов’янського суспільства зосереджувалось навколо Києва. За своїм політичним, економічним і культурним значенням Київ, неначе Монблан над Альпами, підносився над іншими руськими містами. Протягом кінця XI — першої половини XII ст. на Русі особливо активно розвивалося міське життя. Розбудовувалися старі міста: Новгород, Чернігів, Полоцьк, найперше сам Київ, виникали й набирали сили нові, серед яких особливо помітними були Галич і Владимир на Клязьмі. Феодальна верхівка тих міст прагнула до незалежності від Києва, домагалася політичної та економічної осібності своїх земель. Все це далося взнаки в середині XII ст., коли Русь, одноосібна монархія, перетворилася на монархію федеративну, своєрідний союз багато в чому автономних князівств. Саме з середини XII ст. маємо можливість говорити про більш-менш автономне життя Волинського та Галицького князівств, що вкупі становили Галицько-Волинську Русь.
Якби поглянути з пташиного польоту на Галицько-Волинську Русь, то можна було б побачити родючу рівнину, напоєну багатьма річками, серед яких виділялися Дністер, Західний Буг, Південний Буг, Збруч, Случ, Серет. Із заходу вона межувала з Польщею й Литвою по річках Вепреві й Вислоці, на сході — з Київською землею по Горині й Серетові; на півночі обмежувалась Західним Бугом, на півдні — Дністром. Кордон між Галицькою землею та Угорщиною становили Карпати.
Обидві землі, Галицька й Волинська, склалися досить пізно, протягом XII ст. Тому були вагомі причини. В часи існування централізованої монархії на Русі вони лишалися на периферії її політичного та економічного життя. Волинь, наприклад, була доменом київських великих князів. Становище змінилося, коли влада Києва на місцях послабшала і там піднеслася земельна аристократія, що воліла сама порядкувати у своїх землях. Особливо яскраво це видно на прикладі Галицького князівства.
Політична історія Волині й Галичини відома до середини XII ст. у найзагальніших рисах. Причиною тому є гранична скупість звісток «Повісті временних літ» та інших літописів про ті землі. Напевне, вони просто не цікавили книжників, котрі зосередили увагу на житті стольного града Києва й високих справах державної та міжнародної політики. З літопису Нестора відомо, що Володимир Святославич посадив наприкінці X ст. сина Всеволода у Володимирі Волинському. Так само Ярослав Мудрий тримав там своїх синів — Святослава, а потім Ігоря.
Однак кончина Ярослава, що змінила характер влади на Русі (як пам’ятає читач, утворився тріумвірат його синів — Ізяслава, Святослава й Всеволода), збурила доти спокійне життя Волинської землі. Старший син Ярослава Ізяслав близько 1060 р. приєднав Волинь до своїх володінь, не бажаючи мати там осібного князя, хай і залежного від себе. По загибелі Ізяслава в міжусобній боротьбі 1078 р. молодший брат Всеволод, що замістив його в Києві, також вважав Волинь сімейним володінням.
Проте онук Ярослава Мудрого Давид, син Ігоря (котрому, згідно із заповітом Ярослава, дістався Володимир разом з Волинською землею), дивився на Волинь як на спадкове своє володіння. Він усе життя боровся за володимирський князівський стіл, не зупинившись перед убивствами конкурентів і осліпленням теребовльського (в Галицькій землі) князя Василька Ростиславича, чим викликав загальний осуд у суспільстві. На князівському з’їзді у Витичеві 1100 р. у Давида відібрали Володимир Волинський, давши взамін глухі міста у Східній Волині, ближче до Києва. В одному з них, Дорогобужі, бунтівний князь 1112 р. закінчив свої дні. А Волинська земля надовго опинилася в руках тих князів династії Рюриковичів, що посідали великокнязівський київський престол: Святополка Ізяславича, далі Володимира Мономаха та його наступників, зокрема Мстислава Ізяславича, батька Романа.
Галицька земля є досить пізнім суспільно-територіальним утворенням. Сам Галич — головне місто, навколо якого та земля і склалася, неначе несподівано виринає на сторінках літописів лише під 1140 р. Справа у тому, що Галицька земля утворилася на фундаменті двох старших від неї земель: Перемишльської на південному заході й Теребовльської на сході її майбутньої території. Образно кажучи, середина між тими давніми землями до часу залишалася мало «окняженою», що й перешкоджало їх злиттю. У Перемишлі й Те-ребовлі сиділи осібні князі, кожний в яких не збирався об’єднуватися в іншим.
Та ось протягом 20–40-х рр. XII ст. праправнук Ярослава Мудрого Володимирко Володаревич, котрий по смерті батька успадкував Перемишль із землею, поступово заволодів і Теребовлем, і Галичем, який, слід гадати, виник близько кінця XI — початку XII ст. Нове князівство, що в 40-х рр. дістає в літописах назву Галицького, стрімко підноситься і одразу посідає важливе місце на політичній мапі Давньої Русі, що тільки-но вступала в добу феодальної роздробленості. На території Галицького князівства до середини 40-х рр. залишався єдиний острівець незалежності — маленьке Звенигородське князівство, де сидів племінник Володимира Іван Ростиславич. Сутичка між могутнім сюзереном і непокірним васалом — саме таким малює Івана літопис — була неминучою.
На початку 1145 р., як оповідає Київський літопис XII ст., князь Володимирко виїхав з Галича «на лови» (полювання) до Тисьмениці. Одразу «галичани послали по Івана Ростиславича до Звенигорода і ввели його до себе в Галич». Таким чином, Іван не став чекати, коли Влодимирко нападе на нього, а зробив випереджаючий хід. Однак утриматися в Галичі Ростиславу не пощастило. Володимирко з дружиною обложив його у місті. Облога тривала три тижні. Іван неодноразово здійснював сміливі вилазки, під час яких, згадує літописець, «багато падало (людей) з обох сторін». Наприкінці третього тижня він з дружиною зумів вирватися з оточеного Галича на Дунай — у місця, де збиралася тогочасна давньоруська вольниця, так звані бродники. Звідтіля перебрався до ворога Володимирка, київського князя Всеволода Ольговича.
Наступні двадцять років свого життя Іван Ростиславич проведе у становищі вигнанця — князя-ізгоя, як говорили тоді. Він служитиме, й за чималі гроші, різним давньоруським князям, посидить у в’язниці в Суздалі у Юрія Долгорукого, а потім очолить дунайську вольницю в боротьбі проти сина Володимирка Ярослава, домагаючись галицького престола. Іван загине від руки підісланого Ярославом убивці 1162 р. у далекому візантійському м. Фессалоніці, куди занесла його доля.
Ми приділили увагу бунтівному князеві Івану Ростиславичу ще й тому, що з цим ім’ям пов’язана сторінка історичного минулого нашого народу — військова діяльність бродників і берладників, у яких дехто з вчених вбачає давньоруських попередників козацтва. Люди, які випадали з суспільства, існували завжди. Причини тому були різні: небажання миритися з соціальною несправедливістю, служити тим, кого вони вважали не гідними того, намір пошукати щастя в далеких світах, прагнення помірятися силою з ворогом тощо. Писемні та археологічні джерела переконують у тому, що місцем проживання давньоруської вольниці в XII–XIII ст. було пониззя Дунаю, — взагалі-то небезпечне для життя, оскільки там, починаючи з VI ст., майже безперервно перебували орди кочовиків: гунів, аварів, болгар, угрів, печенігів, торків, половців. Тому вижити в умовах безперервних ворожих вторгнень могли лише сильні й войовничі люди.
Населення давньоруських міст Подунав’я, які утворилися у IX–X ст., завжди було незалежним від київських і будь-яких інших князів узагалі, в тому числі й галицьких. «Повість временних літ» під 1116 р. повідомляє, що Володимир Мономах прагнув поширити владу Києва на подунайські, певно, населені русичами міста. Та спроба могутнього володаря не мала успіху. Тому до пониззя Дунаю поступово переселялися волелюбні люди з різних земель і князівств Київської Русі, про що маємо свідоцтва візантійських істориків XI ст. Михаїла Аталіата й Анни Комніної.
Зміна одних кочовиків іншими у причорноморських степах не обминула й Подунав’я. У другій половині XI ст. половці витиснули печенігів з межиріччя Дунаю й Дністра. Русичі, що жили там, скупчуються в порізаному дрібними протоками пониззі Дунаю, в містах, що стояли здебільшого на численних відгалуженнях великої ріки. Наші літописи та іноземні джерела сповіщають, що половецькі орди постійно спустошували ті землі. Однак давньоруська людність Подунав’я зуміла вижити в умовах безперервних вторгнень кочовиків. Там помалу склалося войовниче населення, яке пам’ятки писемності називають бродниками.
Термін «бродник» походить найімовірніше від іменника «брід» й утвореного від нього дієслова «бродити». Французький мовознавець-славіст Е. Лозован довів, що суфікс -ник у цьому слові означає професію, а не місце проживання. Він встановив, що з XI ст. у ряді західноєвропейських мов з’являються поняття, тотожні давньоруському «бродник» і завжди з тотожним значенням: той, що долає броди, або керманич поромів, човнів та ін.
Виходить, що бродники жили на річках, які були шляхами торгівлі й воєнних походів. Такі річки були небезпечними для човнів, бо мали перешкоди: пороги, мілини, бистрини тощо. Тому купці й інші переїжджі потребували допомоги місцевих жителів, що правили їм за лоцманів, були знавцями небезпечних місць на воді.
Щоправда, визначення бродників як людей, котрі мали мирну професію лоцманів, неначе суперечить джерелам, що описують їх войовничими. Думаємо, що повне небезпек життя в Подунав’ї змусило місцеве населення будувати захисні укріплення, зводити фортеці й опановувати навички для війни. З часом серед бродників утворились постійні, а потім і професійні військові загони, що були здатні захистити свою землю й навіть виступати в ролі найманої сили. Наприклад, Никонівський літопис під 1146 р. сповіщає, що на допомогу чернігівському князеві Святославу проти київського — Ізяслава прийшло 14 000 бродників. Навіть якщо це число й перебільшене, все одно доводиться визнати, що бродники являли собою чималу силу. У переліку учасників однієї з найбільших битв на Русі XIII ст. — Липицькій 1216 р. між новгородським і володимиро-суздальським князями — бродники називаються поряд з великими військовими контингентами муромців і городчан.
Хоча джерела, в основному, обмежують землю бродників Нижнім Подунав’ям, є підстави вважати, що вони жили на більш широкому просторі — в межиріччі Дністра й Дунаю. Вітчизняні джерела знають бродників і під ім’ям берладників. Розповіді літописів про берладську вольницю дозволяють, здається, зрозуміти мотиви, якими керувалося багато людей, котрі йшли жити до пониззя Дунаю.
Серед панівних верств Давньоруської держави Берладь вважалася місцем, де скупчувався всілякий «темний люд», вигнанці з феодального суспільства. На це вказують слова могутнього володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського, що їх він презирливо кинув залежному від нього князю Давиду Ростиславичу, виганяючи зі свого князівства: «А ти піди до Берладі, а в Руській землі не велю тобі бути». Для князя Андрія та інших можновладців Берладь і взагалі межиріччя Дністра й Дунаю були символом беззаконня і «воровства» (розбійництва). Напевне, тому літописці, слухняні виразники станових інтересів князів і бояр, прозвали Івана «Берладником», що в їхньому розумінні це означало: голодранець, волоцюга й розбійник. Іван не сидів у Берладі, як би годилося тамтешньому князеві, а все життя ходив від одного князя до іншого, служачи їм з бойовою дружиною.
1158 р. він вступив у двобій з самим Ярославом галицьким, спираючись на великі загони берладників. Як відзначив київський літописець, «Іван же став у містах Подунайських, і прийшло до нього половців багато, і берладників у нього скупчилося 6000», що свідчить про місцеве, дунайське походження тих берладників. 1159 р. берладники Івана оволоділи київським торговим портом Олешшям на Дніпрі, але не змогли втриматися там. Можна припустити, що слово «берладники» було назвою тих бродників, котрі пішли за Іваном Ростиславичем. Напевне, тому згадки про берладників зникають з літописів по смерті того князя-ізгоя.
Іванові Ростиславичу не вдалося скинути Ярослава з галицького стола. Той просидів на ньому чверть століття, ставши одним з найсильніших і найбільш поважаних у давньоруському суспільстві володарів. Про нього з шаною пишуть Київський та інші літописи, його залічив до числа головних руських князів співець «Слова»:
Галицький Осмомисле Ярославе!
Високо сидиш ти
На своїм златокованім престолі,
Підперши гори Угорські
Своїми залізними полками,
Заступивши королеві дорогу,
Зачинивши ворота на Дунаї,
Через хмари каміння кидаючи,
Суд по Дунаю радячи.
Грози твої по землях течуть,
Одчиняєш ти браму Києву,
Стріляєш із отчого столу золотого
На султанів у далеких землях.
Творець «Слова» змальовує могутнього володаря, що повелівав Києвом і «замкнув на замок» свої рубежі від Угорщини та Візантії. В цих рядках є перебільшення дійсної ролі Ярослава на Русі, природні для художнього твору піднесено-романтичного стилю. Втім Ярослав, хоча й не «одчиняв браму Києву», тримався з київським великим князем як рівний і зумів провадити незалежну від нього політику. Його дружини відбили наступ київських полків. Та й рубежі Галицького князівства ніколи не сягали Дунаю, де жила, як відзначалося, незалежна бродницька вольниця. Отже, галицькі землі не сусідили з візантійськими.
Але такою вже буває внутрішня, а не буквальна правда великих творів літератури, — а «Слово о полку Ігоревім», безперечно, до них належить! — що вони, не будучи точними в деталях, вірно відбивають суть справи. Ярослав, прозваний у «Слові» за мудрість Осмомислом, проводив умілу й корисну для Галицького князівства політику стосовно традиційного партнера давньоруських володарів у дипломатії та економіці — Візантійської імперії.
У 60-х рр. він уклав угоду з Угорщиною, спрямовану проти Візантії, й підтримав суперника імператора Мануїла I Андроніка Комніна. Київський літописець зазначив, що 1164 р. «прибіг з Царгорода царів брат кюр (член імператорської родини) Андронік до Ярослава в Галич, і прийняв його Ярослав з великою любов’ю». Галицький князь став другом вигнанця, ввів його навіть до своєї ради, дав йому «кілька міст на втіху». Мануїлові I довелося миритися з родичем і присилати за ним до Галича посольство. Показово, що коли через двадцять років Андронік, котрий на той час був візантійським імператором, потрапив під загрозу скинення з престолу, він знову спрямував свій погляд до Ярослава. Але втеча не вдалася.
Здавна у вчених викликав інтерес загадковий вираз із «Слова»: «Стріляєш... на султанів у далеких землях». Адже відомо, що Ярослав ніколи не залишав свого князівства. Ще в 40-х рр. XIX ст. російський філолог Д. Дубенський запропонував таке пояснення таємничих слів поеми. Близько 1185 р. германський імператор Фрідріх Барбаросса готувався до хрестового походу в Палестину. Не виключено, що галицькі воїни разом з уграми могли взяти участь у поході чи, принаймні, збиралися це зробити. Така думка видається слушною, бо взаємини Галицької Русі з Угорщиною та Германією в той час були тісними. Коли син Ярослава Володимир по смерті батька (1187) був скинутий з престолу боярами, Фрідріх Барбаросса сприяв його поверненню на батьківський князівський стіл. Угорський король також втрутився в конфлікт. Володимиру Ярославичу пощастило досидіти в Галичі до самої смерті, незважаючи на намагання сусіди, волинського князя Романа Мстиславича, скинути його з престолу.
На відміну від галицької, волинська історія другої половини XII ст. виглядає зовсім блідою. У ній ми не зустрінемо ні шаленої боротьби за владу, ні суперництва з Києвом, ні взаємин з Візантією, ні, тим більше, причетності до хрестового походу. Волинь, як і раніше, перебувала в сфері впливу великих князів київських. З 1170 р. у Володимирі Волинському княжив Роман Мстиславич, одержавши його у спадок від батька, Мстислава Ізяславича. Аж до смерті Ярослава галицького волинський князь перебував у глибокій тіні свого могутнього й уславленого сусіди. Роман був не тільки сміливим полководцем, а й розважливим політиком. Він розумів, що його нечисленній дружині не встояти перед військом Ярослава, яке не раз давало одкоша силам самого київського князя. Тому коли 1184 р. Ярославів син Володимир був вигнаний батьком з Галича і прийшов просити притулку в Романа, той не прийняв його. Як безсторонньо зауважив київський літописець, «Роман боявся його батька (Ярослава) і не дав йому в себе спочити».
Та помалу Роман підносить силу й загальноруський авторитет свого невеликого князівства. Він бере шлюб з дочкою київського великого князя Рюрика Ростиславича й при підтримці тестя починає відігравати дедалі помітнішу роль у політичному житті Руської землі. Та й сам не був обділений талантами державного діяча і воєначальника — поєднання, як на той повний небезпек період, нечасте.
1187 р., невдовзі по смерті Ярослава, Роман робить спробу заволодіти галицьким престолом. Вона не вдалася. Син Ярослава Володимир спершу з іноземною допомогою повернувся до Галича, а потім, визнавши себе васалом володимиро-суздальського князя Всеволода Велике Гніздо, втримався на галицькому княжінні. Зваживши шанси, Роман вирішив на якийсь час зосередитись на політичному житті в Києві й навколо нього. Одержує від тестя невеликі володіння в Київській землі й помалу набирає сил і полководницького вміння. Гадаємо, що з цих володінь князь здійснив перший переможний похід проти грізних ворогів Русі — половецьких ханів у 1197-му чи 1198 р.
Угорський король Андрій був обраний Романом на союзника у прийдешній боротьбі за Галич. Роман не забув, що саме угорське військо перешкодило йому стати тамтешнім князем 1187 р., після втечі Володимира Ярославича до Германії. Вже давно Угорщина була головним союзником галицьких князів у змаганнях за першість на Русі. Тому Роман вирішив спертись на Андрія в суперництві з Володимиром галицьким і укласти союзну угоду з угорським королем. Те ж саме він вчинив і з Польщею. Шлях на Галич Роман забезпечив собі, отже, суто дипломатичними заходами.
Та у розпалі готувань до вирішального наступу проти Володимира Ярославича галицький князь несподівано помер. 1199 р., закликаний галичанами, Роман стає їх князем і об’єднує Галицьку й Волинську землі під своєю рукою. Так було створене Галицько-Волинське велике князівство, що одразу починає відігравати одну з перших ролей у політичному житті Давньої Русі. Роман зробив столицею нового князівства Галич і перевів туди свій двір. За коротке, наповнене шумом походів і брязкотом битв, князювання в Галичі він вирішив кілька важливих завдань: здолав боярську опозицію, що обмежувала дії його попередників, навіть Ярослава Осмомисла; зміцнив західні кордони великого князівства; розгромив половців, чим зробив важливий внесок до загальноруської боротьби проти кочівницького степу. Нарешті, зав’язав рівноправні й дружні взаємини з Візантійською та Германською імперіями.
Разом з тим втручання до справ великої європейської політики коштувало Романові життя: 1205 р. він загинув біля польського міста Завихоста під час походу проти князя Лешка Краківського. Середньовічний польський історик Ян Длугош (XV ст.) був переконаний, що Роман прагнув завоювати Люблінську землю. По своїй передчасній кончині він залишив славу великого полководця й політика та двох малолітніх синів: чотирирічного Данила та дворічного Василька. Від їхнього імені в князівстві почала правити вдова Романа Анна — розумна, мужня і владна жінка, котра спиралася на волинське боярство, приведене Романом з Володимира до Галича, й на віддану чоловікові рицарську дружину. Та відразу княгиня наштовхнулася на шалений опір великої земельної аристократії Галицької землі.
Романові Мстиславичу здавалось, напевне, що він зламав спротив боярства Галича й Галицької землі. Дійсно, як повідомляють тогочасні польські хроністи, зокрема Кадлубек, князь винищив багато боярських родів, що не бажали коритись його владі. Але й тими жорстокими, прямо драконівськими заходами йому не пощастило викоренити боярську опозицію. Одні сховались у своїх маєтках чи втекли в гори, інші емігрували до Угорщини й дунайського Пониззя. І коли Романа не стало, боярські олігархи повернулись додому з вигнання або вийшли із схронів, щоб розпочати боротьбу проти Романового «племені» — дружини й малолітніх спадкоємців.
Галицьке боярство являло собою історичний феномен, якого не знали інші князівства й землі Південної Русі. Хіба що бояри Новгорода Великого, які майже щорічно виганяли свого князя й брали іншого, могли помірятися з галицькими свавільністю, пихою й безмежним властолюбством. Історикам невідомий початковий етап становлення економічної й політичної сили бояр Галицького князівства. Подібно до його стольного града Галича, бояри якось несподівано з’являються на сторінках літописів та польських хронік. І з’являються вони вже сильними й пихатими.
Перший відомий нам з джерел галицький князь Володимирко Володаревич ще сяк-так ладив з боярами. Але вже його наступникові Ярославу вони відразу ж заявили, що князь повинен їх «годувати й любити», як це робив його батько. Бояри порядкували в князівстві, безцеремонно втручалися в стосунки князя з іншими володарями Русі й зарубіжними князями й королями. Вони тримали під суворим контролем навіть особисте життя Ярослава, примушуючи жити з нелюбою дружиною. Щоб «заохотити» його до того, бояри ув’язнили на час свого пана й спалили на вогнищі коханку князя Анастасію, з якою його єднало давнє й глибоке почуття. Одним словом, боярські олігархи, і тільки вони, були справжніми господарями Галицького князівства до Романа. Мудрий і сильний духом Роман Мстиславич збирався позбавитися боярської сваволі, та не встиг довести справу до кінця. І от по його загибелі бояри прагнуть до реваншу.
У княгині Анни не було ні сили, ні досвіду, щоб починати нову війну за збереження єдності Галицько-Волинського великого князівства. Хоча державні права Романової вдови були визнані угорським королем Андрієм і польським князем Лешком, реальної допомоги княгиня від них не мала. Бояри прагнули будь-що позбутись владної Анни. Побоюючись за життя малих дітей, вона добровільно залишає Галич і перебирається до вотчини чоловіка — Володимира Волинського. А до Галицької землі бояри закликають сіверських князів Ігоревичів: Володимира, Романа, Святослава й Ростислава. Вони були синами прославленого в «Слові» Ігоря Святославича, але виявилися не гідними свого мужнього й чесного батька. Галицькі олігархи, звичайно, умисне закликали князів з далекої Сіверської землі, бо ті не мали коренів і володінь у Галицькому князівстві й повинні були потрапити в залежність від них.
Не встигла Анна опинитися у Володимирі на Волині, як під’юджувані боярами Ігоревичі починають її переслідувати. Галицький літописець повідомляє, що Володимир Ігоревич почав вимагати від міщан Володимира видати йому головою княгиню з малими дітьми. Побоюючись за своє життя й життя синів, Анна тікає з ними до Польщі. Так почалася багаторічна одіссея блукань малих синів Романа та їхньої матері по чужих світах. А в Галицькій землі й на Волині вокняжилися захланні й грубі сини Ігоря Святославича. Це сталося восени 1206 р.
Малого, чотирирічного, Данила відіслали до Угорщини, а сама Анна з дворічним Васильком опинилася при краківському дворі Лешка, де її, за словами галицького книжника, «з великою честю» прийняв польський князь. Однак той прийом був нещирим. Бо між Польщею та Угорщиною було укладено угоду, що передбачала поступове заволодіння ними Галицько-Волинською Руссю. Ще довгий час спадкоємці Романа Данило й Василько будуть чужими у батьківському князівстві, де порядкуватимуть то прийшлі здалеку князі-маріонетки, то угорські принци, то навіть місцеві бояри.
Боярство Галицької землі мирилося лише з тими князями, що були покірними його волі. Нащадки ж новгород-сіверського князя, як швидко з’ясувалось, вбиралися правити самі, без боярської указки. Ось чому незабаром по закликанні до Галицько-Волинського князівства Ігоревичів між ними й феодальною аристократією почалися суперечки, що переросли у шалену ворожнечу. Бояри майстерно розпалювали незгоди між недалекими Ігоревичами: Володимиром, який княжив у Галичі, та його братом Романом, що сидів у Звенигороді. Незгодами між боярством та Ігоревичами скористався удільний князь міста Белза на Волині Олександр і захопив стольний град Володимир. Як тужливо зауважив галицький літописець, «великі чвари почалися в Руській землі».
Події політичного життя Галицько-Волинської Русі в перші два десятиліття XIII ст. змінювалися з калейдоскопічною швидкістю. Князі в Галичі та Володимирі довго не втримувалися, бо навіть найбільш поступливими серед них все одно залишалось невдоволене місцеве боярство. Близько 1210 р. Ігоревичі, котрим, мабуть, набридло потурати боярам й виконувати їхню волю, вирішили скинути обтяжливе ярмо. Вони схопили кількох голів великих боярських родів і стратили їх. Але проводирі феодальної опозиції втекли до Угорщини, вмовили короля дати їм військо й повернулися до Галицької землі. Вони на час, для годиться, посадили на престол законного претендента, десятирічного Данила Романовича, а самі викупили з угорського полону братів-Ігоревичів і прилюдно повісили їх на міській площі Галича! Цей єдиний у давньоруській історії випадок публічної розправи васалів над князями ще раз свідчить про неймовірну силу галицького боярства. Окрилене успіхом, воно одразу ж виганяє з Галича Данилову матір, а потім позбавляється й самого малого князя.
Здавалось, анархія боярської сваволі затопила Галицько-Волинську Русь. Не існувало центральної влади, підупали економіка й культура. Земля розпалася на кілька удільних князівств, всюди порядкували бояри, постійно ворогуючи, а то й воюючи один з одним. А нащадки Романа, Данило з Васильком, притулилися на шматочку Волині, та й то з невірної ласки угорського короля і польського князя. Уявлялося, колесо історії зробило кілька обертів назад...
Одначе суспільний поступ не під силу спинити нікому, не те що бундючним і жадібним галицьким боярам. Поступово підростав і мужнів Данило, й суспільство, яке прагнуло сильної влади, помалу починає підтримувати його намагання повернути отчину. Юний ще князь зрозумів важливість підтримки з боку міського торгово-ремісничого населення, що особливо страждало від боярських насильств й було природним союзником Романовичам. Саме з городян Данило створив свою знамениту регулярну піхоту — «пешцев», з якою здобув усі славні перемоги.
Об’єднавчі зусилля Данила Романовича наштовхнулись на спротив не лише галицького боярства. За подіями у Галицько-Волинській Русі ревно й пильно стежили сусіди, польські та угорські феодали. Вони не раз чинили спроби заволодіти цією землею. Їхні дії призводили до анархії й безладдя, й хто тільки не сидів на галицькому столі! То угорські королевичі Коломан і Андрій, то новгородський князь Мстислав, то боярин Володислав. Вступивши у боротьбу за великокнязівський престол Галицько-Волинської Русі 10-річним хлопчиком, пройшовши через муки й випробування, Данило урочисто в’їхав до стольного града землі зрілим 37-річним мужем. Прихильний до нього галицький літописець відгукнувся на знаменну подію словами: «Данило же увійшов до града свого, і прийняв стіл батька свого, й на знак перемоги поставив на Німецьких воротах[47] свого прапора». Те сталося 1238 р.
Але радість князя від перемоги над феодальною опозицією, від перемоги над Угорщиною й об’єднання Галицької та Волинської земель затьмарювалась гіркотою подій, що розгорталися на північному сході Давньої Русі. Восени 1237 р. незліченні орди монгольського хана Батия вдарили на Рязанське і Володимиро-Суздальське князівства. Сучасні історики по-різному обчислюють кількість монголо-татарського війська — від 130 до 300 тис. У будь-якому разі то була величезна сила. Вчені підрахували, що якби навіть руські князі змогли об’єднати всі свої дружини й загони підвладних їм бояр, то навряд чи зібрали б більше 60 тис. бійців. Жорстокі завойовники в грудні 1237 р. штурмом здобули й знищили Рязань, а на початку наступного року — Ростов, Переяславль-Заліський, Ярославль, Владимир на Клязьмі. Всюди, де пройшла дика монголо-татарська орда, залишилися гори трупів, розграбовані, а то й спалені дощенту міста й села, витолочені посіви й луки.
Князь Данило, тільки-но утвердившись в Галичі, докладав зусиль, аби збити антимонгольську коаліцію. Він ставить під контроль Київ, садовить там свого найкращого, випробуваного у боях воєводу Дмитра, а сам їде на Захід піднімати тамтешніх володарів і рицарство на війну проти страшного не лише для Русі, а й усієї тогочасної Європи ворога. Його зусилля й надії виявилися марними. Угорський король з польським князем злякалися Батия й відмовилися допомогти Данилові. Вони принишкли в своїх державах, сподіваючись, що монгольська гроза пройде стороною.
А тим часом полчища Батия 1239 р. здобули Переяслав Південний і Чернігів, а в листопаді 1240 р. наблизились до Києва. Хтось у другій половині XIII ст. вписав до Галицького літопису повість про Батиєву навалу на Південну Русь. Вона зберегла емоційно-схвильований опис облоги й штурму ворогом стольного града Русі: «Прийшов Батий до Києва з великою силою, дуже багато в нього було людей. І обложив град, і обступила його татарська сила, і град потрапив у сильну осаду». У дещо гіперболізованих образах автор повісті чудово передає грізну атмосферу облоги: «І нічого не було чути від гамору, скрипіння його (війська Батия) возів, ревіння безлічі верблюдів та іржання табунів його коней. І переповнилась Руська земля ратними людьми».
Після двотижневого штурму Київ було здобуто ворогом і розграбовано. Десятки тисяч людей загинуло, відбиваючи натиск монголо-татарського війська, безліч була потім страчена розлюченими впертим опором завойовниками. Не так давно у Києві археологи розкопали страхітливі свідоцтва тих жахливих днів: рови, заповнені кістками загиблих руських людей. Багато з них несуть на собі сліди катувань.
Коли Батий захопив Київ, перед його полчищами відкрився шлях на західні руські землі. Протягом зими — весни 1241 р. вони заволоділи Галицько-Волинською Руссю. Як і всюди, найгірше випало міському населенню, значна частина якого була винищена ворогом, а ремісники, молоді й дужі люди були захоплені в полон. Після завоювання Русі орди Батия, мов цунамі, ринули в Центральну Європу. Розділившись на дві армії, вони сплюндрували Угорщину й Польщу, Хорватію, Трансильванію, частину Сербії й Болгарії. Навесні 1242 р. загарбники повернулись у приволзькі стени, де поблизу гирла Волги заснували столицю своєї держави — Сарай. Джерела звуть ту розбійницьку державу Золотою Ордою або просто Ордою.
У Давній Русі встановилося тяжке, принизливе й виснажливе ярмо ординських ханів. Вони обклали завойовані землі такою даниною, сплата якої мало що залишала селянам і міщанам для власного життя. Час від часу монгольські хани влаштовували каральні експедиції проти тих чи інших князівств, винищуючи тисячі людей і дощенту грабуючи міста й села. Шляхом терору вони перешкоджали зародженню визвольних рухів. Ординські політики пильно стежили за внутрішнім життям Русі, нацьковували одних князів на інших, перешкоджали посиленню найбільш здібних серед них. Не обминули вони недоброзичливою увагою й Данила Романовича, що одразу ж по поверненні із закордону заходився відбудовувати зруйновані міста й села, допомагати городянам і селянам відновлювати господарство.
Навала монголо-татарських орд підірвала єдність Галицько-Волинського князівства, тільки-но здобуту Данилом, послабила великокнязівську владу. Коли Данило повернувся додому, він знову наштовхнувся на опір боярських олігархів. Бояри, що 1238 р. плазували в ногах князя, коли він урочисто сів на батьківський престол, тепер вдаються до не раз випробуваного ними прийому: закликають у князі Ростислава, сина давнього ворога Данила, чернігівського володаря Михайла Всеволодича. Батько з сином, які рятувалися під час монголо-татарської навали на Чернігівську землю в Галичі, забувши про зроблене їм добро, радо пристають на боярську пропозицію. Кілька років іде тяжка війна між Данилом і чернігівськими князями, аж поки в серпні 1243 р. старший Романович не завдав Ростиславу й приведеним ним уграм і полякам рішучої поразки біля галицького міста Ярослава. Так було відновлено владу Данила в Галицько-Волинській Русі, державну єдність великого князівства.
Здавалось, перемога під Ярославом дозволяла Данилові зосередитися на головній справі його життя: створенні антимонгольського союзу руських князів. Однак у ординській столиці Сараї вже кілька років придивлялися до дипломатичної діяльності галицько-волинського князя на Русі та за її межами. Не встиг ще Данило зняти бойовий обладунок після повернення з поля Ярославської битви, як Батий прислав посла до нього з категоричною вимогою: «Дай Галич!» Принаймні так передає його слова галицький книжник. Вони означали, що ординський хан вимагає від Данила повної покори і прийняття татарського намісника-баскака. У тих двох коротких словах душителя Русі ховався ще більш грізний сенс: загроза відібрати Галицьке князівство у Данила й посадити туди ханом іншого, більш покірного князя.
Галицький літописець, що створив докладний життєпис Данила, з сумом відзначив: «Той (Данило) зажурився, що не встиг зміцнити землі своєї фортецями, подумав разом з братом своїм і поїхав до Батия, мовлячи: «Не віддам половини отчини моєї, але поїду до Батия сам!» Повна небезпек і приниження подорож до Сарая завершилася дипломатичним і політичним успіхом князя: він зумів здобути прихильність Батия — тому подобались незалежні й розумні люди — і одержав «ярлик» на галицький престол. За словами літописця, Батий «доручив йому землю його». Схиливши горду голову перед ординським повелителем, Данило Романович зумів зберегти Галицько-Волинське князівство й виграти час, необхідний для зведення укріплених міст і фортець, а також створення коаліції руських і зарубіжних правителів з метою скинення монголо-татарського ярма.
Тепер Данило міг нарешті зосередитись на забезпеченні свого тилу в разі збройного конфлікту з татарами. Він уклав союз з угорським королем, котрий радо погодився видати за сина Данила Лева свою дочку Констанцію, порозумівся з польськими князями, які добровільно поступилися на його користь Люблінською землею, аби тільки він дружньо ставився до них і допомагав у разі ворожого нападу. Навіть з войовничим Литовським князівством, правителі якого щомиті були готові напасти на кого завгодно, Данило зумів укласти мирну угоду.
У другій половині 40-х рр. у Галицько-Волинському князівстві посилено будуються замки, укріплюються старі міста й зводяться, з урахуванням новітніх досягнень фортифікації, нові. Данило енергійно готується до відсічі загарбникам. У 1252 р. він розпочав війну з татарським воєначальником Куремсою, орда якого стояла у Південній Русі. Значення тієї війни було надзвичайно великим. Доти руські князі, розгромлені Батиєм у 1237–1241 рр., не зважувалися у відкритому бою протистояти татаро-монголам — на тогочасній Русі ординці вважалися непереможними. Тому перед Данилом і його воїнами, окрім військового, стояв і психологічний бар’єр: подолати страх перед ворогом, який переважав русичів кількісно й був добре організований і навчений.
Протягом 50-х рр. Данило Романович неодноразово воював з татарами і постійно здобував над ними перемоги. Галицький книжник з гордістю записав у своєму літописі: «Данило мав рать з Куремсою й ніколи не боявся Куремси, ніякого зла не міг йому заподіяти Куремса». Ординська влада на Південній Русі загрозливо захиталася. Тому 1258 р. у Сараї вирішили приборкати непокірного князя. Проти нього послали величезну орду найдосвідченішого татарського полководця Бурундая. Данило не зміг вчинити йому опору й змирився з необхідністю визнати залежність від Орди. І все ж таки економічна і військова міць Галицько-Волинського князівства була збережена.
Данило Галицький був, поза будь-яким сумнівом, найбільш видатною постаттю Історії Південно-Західної Русі XIII ст. Та поряд з ним діяли інші визначні особи: його молодший брат і співправитель Василько, на якого Данило міг покластися у найважливіших справах, ближні бояри: дипломат і воєвода Мирослав, полководець Андрій, печатник (канцлер), а потім митрополит Кирило та ін. Перші 18 років життя поруч з Данилом була його мати Анна, яка навчила хлопчика керувати державою й бути вірним справі свого батька, великого князя Романа Мстиславича, що докладав зусиль до об’єднання Галицької й Волинської земель і Давньої Русі в цілому.
По смерті Данила 1264 р. єдність Галицько-Волинського князівства була втрачена. Його брат Василько не зміг, а може, й не збирався заступити брата у відповідальній справі керівництва державою. Він тримав лише частину Волині і формально вважався у родині «отцем и господином», хоча відтоді великого князя не стало. Галицько-Волинська Русь була розділена між синами Данила: Лев сів у західній частині, володіючи Львовом і Перемишлем, Мстиславу дісталась Східна Волинь з Луцьком, а Шварно отаборився в Галичі, маючи на додаток ще й Чорну Русь і Забужжя на півночі Волині.
Коли 1269 р. у Володимирі помер Василько Романович, а в Галичі — Шварно Данилович, основну частину Галицько-Волинської Русі поставив під свою владу Лев Данилович. Однак йому було далеко до державної мудрості й розважливості батька. Не мав Лев ані крихти дипломатичного хисту Данила Романовича. Тому постійно воював з сусідами, найперше з Польщею, з якою його батько жив у злагоді. Головне ж — Лев змирився з пануванням Золотої Орди й не помишляв боротися з нею. Навпаки, він прагнув використовувати татарських воєначальників у війнах проти Польщі. Але й це у нього виходило погано.
Лише частина Волині із стольним містом Володимиром дісталася в спадок синові Василька Володимирові. Він належав до найбільш привабливих постатей історії Галицько-Волинської Русі другої половини XIII ст. Володимир Василькович не замахувався на справи європейської політики, а мирно й розумно правив у своєму невеликому князівстві. Протегував землеробству й ремеслам, турбувався про те, щоб феодали не кривдили трудовий люд. Волинський літописець з шанобливим подивом записав про свого князя: «Почав княжити на батьковому місці (Василька Романовича) син його Володимир, що світився правдолюбством до всієї своєї братії й до простих людей». У князювання Володимира будувалися міста й фортеці, розвивалося господарство, особливо піднеслися мистецтво й література. Князь власноручно переписував книжки, наче наслідуючи свого пращура Ярослава Мудрого.
Та кращі часи Галицько-Волинської Русі залишились позаду. Могутньому великому князівству Романа й Данила не судилося воскреснути. Ніщо в історії, як і в житі, не повторюється. Чвари поміж нащадками Романовичів, боярська опозиція, проводирі якої знову підняли голови по смерті Данила, наростання процесів феодальної роздробленості, що об’єктивно були неминучим супутником суспільно-економічного поступу в той час, — все це призвело до того, що в середині XIV ст. Галицько-Волинська Русь потрапила під владу Польського королівства й Великого князівства Литовського. Але пам’ять про могутню й прекрасну державу Романа і його нащадків збереглася в народі.
