Місце в історії Володимир Мономах посів завдяки своїм видатним людським якостям. Це був один із найвидатніших князів Давньої Русі, наділений глибоким почуттям власної гідності, державною мудрістю, далекоглядністю та миролюбністю. Великим князем Київським він став пізно — у віці близько шістдесяти років, а до цього перемінив не менше п’яти удільних князівств, здійснив 83 військових походи і набув безцінного досвіду державного керування. У роки нескінченних князівських усобиць Володимир Мономах не брав участі в боротьбі за верховну владу і посів великокнязівський престол тільки після дворазового прохання киян, змучених кривавими розбратами правителів.
У 1097 році йому вдалося скликати в Любечі з’їзд князів, метою якого було згуртувати їх проти спільного ворога — половців. Однак угоди, досягнуті в Любечі, було порушено, і лише тривалі зусилля Мономаха увінчалися успіхом — половці зазнали поразки від об’єднаного війська князів і припинили набіги.
Значну увагу великий князь приділяв внутрішньому життю держави, особливо судам і державному керуванню. Ця діяльність викликала симпатії народу і, відповідно до літописів, Володимир одержав прозвання «дивовижного князя», «милостивого паче міри». Своїм синам він залишив «Повчання» — чудову пам’ятку давньоруської літератури, у якому підведено підсумок усього його нелегкого життя і накопиченого досвіду.
Серед руських князів Володимир Мономах займав справді надзвичайне становище, і з цим пов’язана легенда, що нібито митрополит Неофіт вінчав князя на царство, поклавши на нього надіслані візантійським імператором знаки царської влади — вінець і барми. Саме тому вінець московських царів згодом став називатися «шапкою Мономаха».
