2 грудня 2016 року у селищі Чонгар, що на Херсонщині, почались роботи зі спорудження телевежі, яка через декілька місяців розпочне мовлення на окупований РФ Крим. Споруда висотою понад 150 метрів була призначена для передачі теле- і радіосигналу тим мешканцям Криму, хто не змирився з окупацією. На момент свого запуску, у березні наступного року, чонгарська вежа передавала на територію півострова сигнал шести українських телеканалів і декількох радіостанцій.
Так, звісно, перебити російську багатоголосу пропаганду за допомогою однією лише телевишки було неможливо. Приблизно як в радянські часи неможливо було «саміздату» конкурувати з мільйонними накладами газети «Правда», а закордонним «голосам» – з програмою «Время». Але конкурували – і чим життя в країні ставало дедалі гіршим, тим частіше громадяни прислухались не до офіційних засобів масової пропаганди, а до альтернативних, заборонених ЗМІ. Приблизно така ситуація була й з українським телебаченням у Криму. Чим більше «гайок» закручували окупанти, чим сильніше наступали на права місцевого населення, і чим більше досягнень демонструвала Україна – таких, як безвізовий режим з Євросоюзом, чи нові інвестиційні проекти – тим сильніше замислювалися кримчани: а що конкретно принесла їм анексія, і чи потрібно це було взагалі? Такою, в цілому, була стратегія інформаційної реінтеграції окупованих територій: не намагатися перекричати Останкіно, а заохотити людей думати головою і робити правильні висновки.
На жаль, останнє досягнення, в порівнянні з РФ, Україна продемонструвала аж в 2019-му році: показала північним сусідам та жителям окупованих ним територій, що влада тут може змінюватись, і час від часу – вкрай непередбачувано. З тієї пори влада в нашій країні взяла курс на побудову режиму, подібного до путінського чи лукашенківського. Якщо цей процес вдасться довести до логічного завершення, мешканці відторгнутих від України регіонів зможуть побачити на телевізійних хвилях з телевежі на Чонгарі хіба що погану копію диктатури, яку вони й так бачать навколо кожного дня. Це лише вільна, демократична країна здатна конкурувати з диктатурою за допомогою таких речей, як рівень свободи слова, боротьба з корупцією, вільне пересування світом, міжнародна підтримка тощо. А у змаганні двох диктатур завжди перемагає та, в якої більше грошей (і танків, коли мойва йде про військове протистояння). Навіщо нинішня влада йде вочевидь хибним шляхом, в кінці якого Україна ризикує отримати геополітичну поразку – питання, звісно, цікаве. Але українцям зараз варто якнайшвидше знайти відповідь на інше: що з такою владою робити: гнати на Ростов, чи посадити просто тут?
