Від найближчої і найріднішої мені душі почув задумливе: “А пам’ятаєш того маленького гобіта Фродо, який дні й ночі, крізь жахи і небезпеки, майже нездоланні для його маленького серця, ніс сатанинського персня володаря пітьми? Він же не хотів такої долі, він усіляко ухилявся від неї, він мріяв тихо й радісно жити у своїй оселі в заквітчаній Хобітанії. Але більше було нікому нести те зло до місця його скону...
Йому допомагали, як могли, усі, і друзі, які прикривали його грудьми, й королі з чарівниками, які розчищали шлях. Але нести той перстень у саме серце Зла й кинути його в жерло вулкана, щоб врятувати цілий світ, мав він сам. І ніхто окрім нього цього зробити не міг.
Може й Україні десь на небі виписана така доля? Урятувати світ ціною незліченних жертв, смерті героїв і дітей, ціною душевного спустошення і психологічного вигоряння, страшних ран, які не загоюватимуться роками, ціною розрухи й болісного відродження, яке триватиме десятиріччями?
І українці так само не хотіли такої долі. Хотіли жити в уквітчаній країні, співати пісень, кохатися, радіти народженню дітей, просто жити. Але доля нам цього не дозволила, натомість звеліла: нести цей хрест для порятунку світу від Зла маємо ми самі і тільки ми. І ніхто окрім нас цього зробити не може...
Можливо, в цьому є наше священне призначення в історії нового Середзем’я? Тільки не у наївному світі фентезі, а в реаліях теперішнього часу...”
