Ми бачимо це на прикладі Росії. Її режим щоразу тестує всіх довкола на міцність та терпіння. Влаштовує вторгнення. Пересуває кордони. Вбиває політичних опонентів.
Вся ця еволюція супроводжується оплесками тих, хто не визнає іншої влади, крім авторитарної. А заразом еміграцією тих, хто з реінкарнацією Радянського Союзу погоджуватися не готовий. Та найкумедніше спостерігати за тими, хто до останнього шукає виправдання та пояснення всьому, що відбувається. За тими, хто ніяк не наважується назвати речі своїми іменами. І, за прикладом жаби в каструлі, виправдовує підвищення температури води тим, що, мовляв, «скрізь таке».
Ці люди живуть у девіантній державі з острівцями нормальності. Та водночас переконують себе й усіх навколо, що Росія — нормальна країна з острівцями девіантності.
Мабуть, це психологічний самозахист. Спроба переконати себе, що навколишня дійсність — це всього лише різновид «норми з недоліками». Цих людей навіть можна зрозуміти, бо якщо вони знімуть шори, то їм доведеться визнати речі, що їх визнавати не хочеться.
Доведеться сказати вголос, що Росія — це країна, яка розв’язує війни. Коїть військові злочини. Збиває пасажирські літаки. Доведеться визнати, що їхня батьківщина — це держава, яка здійснює терористичні акти. Застосовує хімічну зброю. Фізично знешкоджує незручних людей, що критикують режим.
Така перспектива навряд чи втішить обивателя. Адже йому доведеться визнати, що його країна спадкує не по тим, хто переміг у Другій світовій, а по тим, хто в ній зазнав поразки. А тому він відчайдушно намагається переконати себе, що та ж таки анексія Криму й війна на Донбасі — це всього лише невеличкий історичний зиґзаґ, він локальний, глобально нешкідливий, і все рано чи пізно владнається.
Та річ якраз у тім, що цей зиґзаґ — не локальний. І він не обнулиться самопливом — тільки якщо його обнулять. Тому що, як було вже зазначено, будь-який режим завжди перевіряє межі припустимого. І якщо не наражається на опір, то рухається далі. Угвинчується з кожною новою ітерацією як штопор — глибше й глибше.
І навіть глобальна згода з авантюрами режиму не врятує тебе від небезпеки потрапити в неласку. Алєксєй Навальний міг порівнювати Крим з бутербродом. Підтримувати війну в Грузії. Підгодовувати імперський реваншизм. Та в кінцевому підсумку на черговому завитку своєї еволюції режим вирішив випробувати нові межі припустимого вже на самому Навальному.
Певно, російський обиватель просто боїться запустити принцип доміно. Адже спершу ти говориш про те, що режим захопив владу. Потім визнаєш політичні розправи. Відтак починаєш помічати військові вторгнення та інтервенції. Потім говориш про те, що Крим не належить Москві. А в підсумку доведеться визнати, що Росія — це величезна напівпорожня країна, яка починає розповзатися по домівках, щойно центральна влада слабшає.
Доведеться визнати, що вся російська економіка — це імітація. Що вона існує лише доти, доки ціни на нафту та газ дозволяють наповнювати бюджет. І щойно становище змінюється — економіка щезає. Тому що в цій системі все, що не нафта — лише нарости на нафтовій трубі.
Доведеться сказати вголос про те, що Росія існує не для своїх громадян. Що надцінність для неї — це не громадянин, а державна велич. Що свобода можлива тільки в чітко визначених начальством межах.
Усе це кепсько узгоджується з тим, як звик сприймати свою реальність російський обиватель. А тому він і надалі намагатиметься не помічати навколишню дійсність. І далі правитиме, що «інші чинять так само». Проголошувати девіацію — нормою. І виправдовувати себе тим, що коли довго вдивлятися у безодню, то й вона почне вдивлятися в тебе.
Проблема тільки в тому, що безодня все одно рано чи пізно почне вдивлятися в нього. Хоч як би він намагався відвести погляд.
