Про бездіяльність місцевої влади на початку вторгнення, розстріл росіянами тероборони, репресії в окупованому Херсоні і таємні сили спротиву ворогові НВ розповів журналіст Костянтин Риженко, який перебував у місті від початку окупації до кінця серпня
21 серпня відомий херсонський журналіст Костянтин Риженко повідомив, що після майже 6 місяців життя в окупації він виїхав із захопленого росіянами міста.
Увесь цей час Риженко намагався вести телеграм-канал із понад 30 тис. підписниками, повідомляючи ту інформацію, оприлюднення якої не загрожувало його життю. Але розповісти усю правду про Херсон він зміг лише зараз, приїхавши до Києва: саме тут, у безпеці, журналіст відверто поговорив з НВ.
— Як починалася окупація в Херсоні? Зараз багато кажуть про фактор зради, — як було насправді?
— Зрозуміло, що ми прокинулися від вибуху. Я поїхав спочатку в адміністрацію, потім на Антонівський міст — познімати і зрозуміти, що відбувається. О 13.00 нікого з офіційних осіб вже не було, у жодному органі влади. Поліція була деінде по місту, військових не бачив.
Я проїхався по усім структурам: ніхто нічого не робить, якихось наказів не віддавав. Увесь перший день я їздив містом і, вибачте, ох**в. Зайшов у міськраду, подивитися. Мер [Ігор Колихаєв] достатньо пасивно себе поводив і казав, що йому складно працювати, тому що він не випив кави. Я на це усе подивився і зрозумів, що чекати просто нічого. Не було тероборони, нічого не було.
Наступного дня о 7-й ранку я виїхав на площу Свободи на машині, увімкнув гімн України і зняв, що у Херсоні майорить український прапор, грає гімн України і Херсон стоїть. Треба було дати якийсь знак, що ми існуємо.
Потім ще проїхався містом із гімном, оскільки бачив велику розгубленість у місцевих пабліках. Люди не розуміли, що відбувається. У міськраді почали організовуватися активісти, прийшло кілька місцевих депутатів. Мер не брав участі у цьому і тільки відсторонено спостерігав. Усе на себе взяли місцеві депутати і активісти.
Потім з’явилася неофіційна самоорганізована тероборона. Просто прийшли люди, які сказали: ми хочемо захищати місто. Мені тоді подзвонив мій близький друг. Я як раз їхав знімати Антонівський міст, на якому йшли бої. Він каже: «Костя, я пішов у тероборону, хочу, щоб ти знав, напевно це наша остання розмова».
Тероборону ніхто не організовував. Їм видали кілька калашів і те тільки тому, що люди вимагали.
— Що зараз з другом? Живий?
— Ми з ним після окупації ще кілька разів зідзвонювалися. Поки не можу упіймати з ним зв’язок. Не знаю: можливо, він десь там залишився і переховується, можливо, виїхав.
— Що ви робили далі?
— Я усюди встрявав. Приїжджаю і запитую: що треба. Мені кажуть: потрібні медикаменти, вода, їжа. Я швидко пишу у свій телеграм канал: люди, хто може, принесіть туди те-то. І люди приносять.
Але це все була стихійна оборона. Було зрозуміло, що нас повністю кинули. Я не знаю, чому так вийшло. Те, що військові тримали бій навколо міста — це 100% було. Але місцева влада повністю кинула городян. Депутати, чиновники швидко втекли. І залишилися або ті, у кого багато майна в місті, або колаборанти, які потім себе проявили.
Тоді ніхто нічого не казав. Мовчання місцевої влади — найбільший злочин у місті. Тому що самоорганізована тероборона не знала, що в місті нема військових, що військовим сказали відходити. Ми бачимо, що навколо міста йдуть якісь бої, але що там відбувається, — ніхто не знав.
Вже в останню ніч перед тим, як росіяни заходили в місто, 28 лютого, я проїхався по усім точкам, де повинна була бути організована оборона. Так, ми наварили їжаків, але ніхто не казав, куди ж їх ставити. Зробили коктейлі Молотова, але ніхто не сказав, що з цим далі робити.
Та людина, яка взяла на себе тероборону, як виявилося пізніше — колаборант. Він тоді теж нічого не казав.
Зранку, коли росіяни заходили, тероборона приймала бій. Їх просто розстріляли із великокаліберних кулеметів. Розстріляли усіх, хто був у полі зору. І дуже спокійно, організованими порядками росіяни увійшли в місто. Квадратами з усіх боків заходили.
— Це було 1 березня?
— Так, 1 березня. Вони стали на вулицях міста, зайняли кругову оборону, а усі мовчать: Київ мовчить, місцева влада мовчить. А до мене звідусіль надходить інформація, по 200 повідомлень в хвилину. Наступного дня я написав в телеграм: друзі, вам цього ще ніхто не сказав, але я вам кажу — місто окуповане.
— І тоді почалася хвиля протестів?
— Перший або другий ранок після окупації почався з того, що на порожню площу приїхала машина з російською гуманітаркою, а нікого нема. Ніхто за нею не йде. Люди не хотіли брати цю гуманітарку. Було відчуття, що ось-ось наші увірвуться в місто і нас відіб'ють. Натомість, одразу ж з’явилися колаборанти, які почали жваво діяти і пропонувати гуманітарку. Прийшли два журналісти із Херсонського вісника, які працювали на Володимира Сальдо [колишнього мера Херсона, який одразу перейшов на бік росіян], привели з собою трьох наркоманів, які погодилися. Але зібрався натовп і почав хейтити їх прямо на вулиці.
У перші два дні хтось сказав про референдум і усе, почалася хвиля протестів: мітинги, мітинги, мітинги. Російські військові це побачили, але вони намагалися не взаємодіяти із цивільними. Коли БТР виїжджав із міста і на нього застрибнув поліцейський із прапором України, це військові не тікали. Їм сказали: йдіть з міста, не взаємодійте з цивільними і одразу на їхнє місце заїхали Росгвардія, СОБР і ОМОН. Це ті підрозділи, які як раз «взаємодіють» із цивільними.
Вони не могли повірити, що люди дійсно самі виходять, що вони самі чинять спротив. Вони намагалися знайти організаторів. Не знайшли, але змусили когось сказати на камеру, що їм платять і відпустили. Тоді ще так сильно не катували і не били як зараз. Тоді вони ловили, як їм здавалося, найактивніших.
Пішов місяць репресій. Кожен новий мітинг був усе менше, але люди виходили. Остання спроба мітингу була 9 травня. Перед цим вони розігнали мітинг в кінці квітня. Після цього усі затаїлися і вирішили вийти великим мітингом на 9 травня. Але вони почали ходити по квартирах, відслідкували, хто і звідки йде, оточили площу з усіх боків, усі подвір'я, звідки багато активістів приходили. Хапали усіх підряд. У мене друг просто за хлібом вийшов, ні в чому не хотів брати участь. Він їм каже: у мене в руках 20 грн, я за хлібом йду. Його побили, намагалися вибити з нього, що він йде на мітинг.
— Дуже багато херсонців виїхали з міста. Були якісь хвилі виїздів? Від чого це залежало?
— Кожна нова хвиля агресії безпосередньо до мирного населення викликала нову хвилю виїзду з міста.
— І після цього Херсон перейшов у підпілля?
Я вже розумів, що усіх будуть вибивати. Я трохи цікавився Рухом опору на Західній Україні і зрозумів, що усіх намагатимуться упіймати і змусять виходити на своїх, щоб розкрити мережу. У нас був кількаденний мозковий штурм, ми проговорювали паролі, якісь мітки, хто де знаходиться, що робити, якщо за кимось прийдуть. Я створив простеньку геоінформаційну систему і ми зробили карту. Тому що було багато блокпостів, їх треба було обходити. А коли в тебе є карта з нанесеними блокпостами — це сильно допомагало.
На мене намагалися вийти місцеві СБУ-шніки, але ми вже знали, що серед них є зрадник, тому я відмовився із ними співпрацювати. Потім на мене вийшов ГУР [Головне управління розвідки Міністерства оборони]. Я засумнівався, що це вони. Тоді мені кажуть: що зробити, щоб довести, що ми — розвідка? Я кажу: давайте або Кім [Віталій Кім — голова Миколаївської обласної військової адміністрації] або Сєнкєвич [Олександр Сєнкєвич — мер Миколаєва] зі мною зв’яжуться і скажуть, що є хлопці з такими-то позивними і паролем і тоді ми почнемо працювати. Минає два дні і мене набирає Сєнкєвич по відеозв'язку. Так почалося спілкування із ГУР.
Я їм скинув карту з тим, що і де знаходиться. Вони попросили додати на неї речі, які їх пріоритетно цікавлять. Тоді ми зробили другу, тіньову карту, саме для військових. Ми систематизували місця, звідки були видні запуски, звідки відпрацювання ПВО, де базувалися військові. Це дуже детальна карта, не така, звісно, як у артилеристів, але це була розвідкарта Херсону, де було видно, що і де знаходиться.
— Ви весь цей час вели свій телеграм-канал і були одним із головних джерел інформації по Херсону. Як забезпечували свою безпеку?
— Я ж теж спочатку дивився Арестовича [радника Офісу президента] і думав, що мине два-три тижні, ми ще дамо хороші розвіддані і їх тут усіх перестріляють, я чимось допоміг і добре. Тому спочатку я не сильно і переховувався. На мій телеграм-канал вже було підписано 10−15 тис. людей. Усі знали, що я його веду і перейменовувати канал, казати, що це не я — було вже нереально. Я там собі на розстріл вже усе одно наговорив.
Починаючи з кінця травня, коли почалися рейди по домам, коли почалися затримання, ми вже почали сильно переховуватися.
Потім потроху почали комунікувати ще й з ССО [сили спецоперацій].
У Херсоні були такі люди, які казали: ми в комп’ютерах нічого не розуміємо, але можемо когось підірвати або пристрелити, дайте адреси і дані цілі. Я кажу ГУР, що є такі-то люди, але не те, щоб вони сильно перевірені. Та я бачу, що росіяни їх шукають, про них запитують, скоріш за все — це наші люди. ГУР вирішив спробувати. Дали одне завдання, — люди його виконали. Дали інше, — теж виконали.
І потім був такий момент: а давайте грохнемо цього колаборанта? Спочатку зібрали дані, простежили за авто. Бачили, що людина їздить на такій-то машині, паркується зазвичай у такому-то місці, виїжджає о такій-то годині. Потім, коли відслідкували навіть маршрут слідування, силовий блок влаштовував «бавовну» [ліквідацію колаборанта]. Не завжди, звісно, це успішно виходило.
Після цього йшла велика хвиля обшуків по місту. Після кожного вибуху, або вбивства, репресії і фільтраційні заходи ставали усе сильніше. Вони просто влаштовували звірства. Інколи брали людей, які мали досвід військової служби, і забивали до смерті ногами.
— Попри це, ви весь цей час залишалися у місті. Коли зрозуміли, що вже точно треба їхати з Херсону?
— Як виглядає ситуація у місті зараз? Які настрої?
— Люди втомилися і думають, що це надовго. І в цьому поганий здобуток української пропаганди. Не треба було обнадіювати людей. Нехай би поплакали, поістерили, але зрозуміли, що це надовго. Люди через ці емоційні гойдалки вигоріли, впали у відчай. Російська пропаганда стрибає на кістках, каже: де ж ваша деокупація?
Я спілкуюся із військовими, займаюся аналітикою і розумію, що спочатку не було зброї, була під загрозою столиця, було те і інше. Поступово ці проблеми вирішуються. І зараз, щоб не жертвувати нашою живою силою, йдуть обстріли на дальніх дистанціях. Ми поступово переносимо війну на територію противника, на територію Криму. І неважливо, скільки у противника живої сили: коли їм воювати буде нічим, вона нічого не варта. Але ж людям цього не пояснити. Вони хочуть вже зараз на гору російських трупів поставити український прапор.
— Херсонські колаборанти неодноразово заявляли, що планують провести референдум 11 вересня. Але, схоже, вони відмовилися від цієї дати…
Не проводять референдум вони тому, що дуже незрозуміла ситуація конкретно по Херсону. Без Херсону Херсонська область виглядає дрібно у плані перемоги. А якщо провести референдум, а Херсон відіб'ють, то виходить, що Україна у Росії віджала територію? Росія ж каже, що вона прийшла назавжди. А потім вийде так, що Херсон забрали у Росії, це як? Тому вони дуже бояться проводити референдум за таких умов. Усе дуже сильно залежить від нашого контрнаступу у наступні місяці.
— Є велика різниця між вищим командуванням і локальним, яке на місцях. Зрозуміло, що нагору вони пишуть липові рапорти, що усе йде добре. По факту вони ж бачать, що відбувається. Вони ж бачать, який жорсткий супротив чинить Херсон.
Припустимо, провели вони референдум. Але й після нього доведеться постійно тримати величезну кількість військового контингенту, тому що тут і лінія фронту, і жорсткий внутрішній супротив.
Навіть якщо окупанти завезуть величезний апарат чиновників, вчителів, лікарів, пожежників, — варто прибрати військових і когось обов’язково втоплять або повісять. Постійно тримати тут величезну кількість військового контингенту — це повністю оголити східний фланг.
ФСБ-шники ж розуміють, що Росія навряд чи піде на референдум і що у якийсь момент Росії доведеться йти звідси. А до цього треба заробити. Тому вони поставили на потік усе: вивіз металу, техніки, обладнання, завезення спирту, торгівлю наркотиками через Крим. Для них це золотий час, щоб нажитися.
Якщо буде йти усе так, як зараз воно йде, у якийсь момент ми деокупуємо Херсон. І ми отримаємо повністю розграбоване місто. Воно буде не зруйноване, а саме розграбоване, зі збіднілим і психологічно зламаним населенням.
Коли відкриють катівні і масові поховання, коли розберуть згарища, на який спалювали тіла закатованих у підвалах, коли це все знайдуть і ідентифікують, Буча здаватиметься ще й не таким жахом.
