1. В перші дні війни було дуже важливо зрозуміти, що на Україну напав не Путін, не путінське оточення і навіть не російська армія. На Україну напала Росія, а це означає, що весь російський народ і є колективним злочинцем. Що це війна не збоченого стариганя проти якихось націоналістів та бешкетників з Майдану та Азову (покази цього старого весь час різні), черговий етап війни, яка йде багато століть, і попередні тридцять років - час підготовки до широкомасштабної війни, який, на жаль, не був повністю використаний для підготовки, але багато хто з наших земляків готувався, як міг.
2. Вже в березні стало абсолютно зрозуміло, що подальша дегуманізація окупантів не потрібна: вони зробили все, щоб навіть найбільший захисник Путіна в Сєверодонецьку або Чернігові усвідомив всю злочинність війни, яка аж ніяк не є приборканням маленької купки «нациків». Війна ведеться в тому числі і проти тих, хто чекав приходу «асвабадителей», адже ракета не вміє сортувати жертв за політичними поглядами. На жаль, знову з‘явилися харків’яни(і не тільки), які вважають: якщо ЗСУ піде з міста, то й обстріли припиняться.
3. Починаючи з квітня вже весь світ (окрім тих, кому очі затуляє велика пачка російських газодоларів) розуміє, що у 2022 році пересічний росіянин - це не Михайло Баришніков плюс Федір Шаляпін, а Чикатило, помножений на Малюту Скуратова, перевдягнений пропагандистськими ЗМІ Росії в «русского солдата Альошу». Щоправда це перевдягання не вдається закінчити, заважає кадирівська борода та пригожинські наколки.
4. Вже влітку вся світова спільнота побачила, що мачо, який мочив ворогів в сортирах та казав «нравится-не нравится, терпи моя красавица» лідеру суверенної країни, перетворився на старого діда, який човгає ногами, й розбитими подагрою руками хапається за край столу.
5. Сьогодні ми розуміємо, що питання тільки в тому, як швидко ЗСУ знищать ворога; що, як би тяжко не було українцям, перемозі вже не має альтернативи. Знищені електростанції та підстанції, безумовно, не покращують існування мирних жителів наших міст. Вони трошки відволікають нас від спостерігання за перемогами наших військових, які рухаються на схід та південь.
6. Кожен з нас багато чого і кого втратив: хтось близьких і друзів, хтось – майно та статки; хтось – фізичне і ментальне здоров’я. Серед нас вже немає таких, хто б очікував перемир’я, яке зупинить бойові дії на сьогоднішній лінії фронту. Це - неможливо. Не тільки військове і політичне керівництво впевнене, що тільки лінія грудня 1991, а не лютого чи, тим більше, жовтня 2022, буде означати призупинення бойових дій.
7. Ми не очікуємо територіальних здобутків. Білгородчина, Стародубщина, Кубань, Берестейщина, Таганрог - так, це етнічні українські землі, але доти, поки існує Росія, доти, поки Білорусь є її союзником, - це частина нашого поясу безпеки після підписання мирних угод під гарантії Заходу.
8. Знищення потенціалу етнічних визвольних рухів у Росії киданням під вогонь українських військових найбільш активної, харизматичної частини молоді цих національних регіонів РФ – це, у будь-якому випадку, вирок російській державі після її поразки у війні.
9. Отримавши нове підтвердження легітимності, китайський лідер не може не поставити питання про повернення китайських територій за Амуром - від Болі( Хабаровська) до Хайшеньвея (Владивостока). Історію з новоутворенням міст росіянами ми теж знаємо по Хаджибею: це дозволяло забути про анексії та знищення місцевого населення. Вони саме так намагалися вчинити при знищенні українських міст цього року - здобути їх без населення.
10. Наступний рік розв‘яже ще не одне питання в світовому переліку проблем - вірменське, сирійське, грузинське, молдовське. Переконаний, вирішиться і білоруське питання.
Все буде скоро. Віримо в ЗСУ.
Слава Україні!
