Владімір Путін штовхає людство до епохи війни, яка може бути гіршою за все, що ми бачили раніше. Вона може загрожувати самому виживанню нашого виду.
***
Кілька років тому я написав книгу "21 урок для XXI століття", один з розділів якої присвячено можливості війн у майбутньому. Я дав йому назву "Ніколи недооцінюйте людську дурість".
Моє твердження полягало в тому, що два перші десятиліття XXI століття були найспокійнішим періодом в історії людства і що війни втрачають свій економічний та геополітичний зміст. Але це аж ніяк не гарантує мир, оскільки люди схильні до руйнування. Людська логіка не здатна осягнути всю складність навколишнього світу, тому навіть цілком раціональні лідери нерідко роблять ідіотські вчинки.
Попри вищевикладене, я був вражений тим, що Владімір Путін зробив спробу захопити Україну в лютому 2022 року. Така агресія з самого початку передбачала настільки руйнівні наслідки для самої Росії та для всього людства, що цей крок здавався абсурдним навіть для лідера, який страждає на манію величі.
Однак російський диктатор вирішив покласти край наймирнішій епосі в історії та підштовхнути людство до нового періоду воєн, який може виявитися набагато гіршим за все, що ми бачили в минулому. Щобільше, новий період воєн загрожує самому існуванню людського роду.
Йдеться про жахливу трагедію – зокрема й тому, що останні десятиліття однозначно довели: війна – аж ніяк не стихійне лихо; війна – це завжди вибір, а люди, поза всяким сумнівом, здатні робити правильний вибір.
Від 1945 року не було жодного військового зіткнення між великими державами або ситуації, коли визнана більшістю країн світу суверенна держава була би стертою з політичної карти внаслідок вторгнення іноземної армії.
Обмежені локальні конфлікти були й залишаються досить поширеним явищем. Не треба мені нагадувати про це, оскільки я живу в Ізраїлі. Мені відомо як про загрози арабського світу щодо моєї країни, так і про ізраїльську окупацію Юдеї та Самарії.
Проте від 1945 року лише деякі держави намагалися розширити свої кордони насильницьким чином. Саме тому ізраїльська окупація Західного берега привертає таку увагу і породжує критику. Те, що вважалося нормою протягом тисячоліть, нині викликає абсолютне неприйняття.
Але навіть з урахуванням громадянських воєн, повстань та терору в останні десятиліття у військових сутичках загинуло набагато менше людей, ніж від суїциду, дорожніх аварій чи вживання цукру. У 2019 році жертвами збройних конфліктів та поліцейського насильства стали близько 70,000 людей. За той же рік близько 700,000 мешканців планети наклали на себе руки, близько 1,300,000 загинули в ДТП і 1,500,000 померли від діабету.
Але мир – це не лише сухі цифри. Можливо, найважливішою зі всіх змін останніх десятиліть була психологічна.
Протягом тисячоліть, говорячи про мир, люди мали на увазі лише те, що "зараз немає війни".
У проміжках між трьома Пунічними війнами, які вели Рим та Карфаген, було кілька мирних десятиліть. Але кожен римлянин і кожен карфагенянин знали, що війна може спалахнути будь-якої миті. Політика, економіка, культура – все це формувалося у контексті очікування майбутньої війни.
Наприкінці XX — початку XXI століття поняття "мир" суттєво змінилося. Якщо в минулому це просто означало "зараз немає війни", тепер під цим розумілося те, що "війна рішуче неможлива".
У багатьох районах світу (хоча далеко не в усіх) держави перестали боятися, що до них можуть вторгнутися агресивні сусіди, щоб їх знищити. Туніс не живе в страху перед італійським вторгненням, Коста-Ріка не побоюється, що Нікарагуа спробує захопити столицю Сан-Хосе, жителі Самоа не відчувають тривоги, що будь-коли на горизонті можуть з’явитися військові кораблі Фіджі.
Звідки ми знаємо, що країни не бояться таких загроз? Достатньо подивитися на їхній державний бюджет.
Донедавна витрати на армію становили найзначнішу статтю витрат кожної імперії, султанату, королівства чи республіки. Уряди витрачали мало грошей на охорону здоров’я та освіту, оскільки більша частина ресурсів йшла на платню військовим, будівництво оборонних споруд та військових кораблів.
Римська імперія витрачала 50%-75% свого бюджету на армію, імперія Сун у Китаї XI століття – 80%, Османська імперія у XVII столітті – 60%. Від 1685 по 1813 військовий бюджет Британської імперії ніколи не опускався нижче 55%, а в середньому становив 75%.
У період великих військових конфліктів XX століття і демократії, і тиранії були по вуха в боргах, щоб фінансувати виробництво та придбання артилерійських гармат, танків та підводних човнів. Це здається цілком логічним, якщо ми побоюємося, що сусіди планують вторгнутися на нашу територію, розграбувати наші міста, підкорити наш народ та анексувати наші землі.
Бюджети держав у нову мирну епоху – набагато оптимістичніше читання, ніж будь-який коли-небудь написаний пацифістський маніфест. На початку ХХІ століття урядові витрати на військові потреби у світі становили в середньому близько 6,5% держбюджету. Навіть США витрачали на оборону лише 11%.
Цього було достатньо для збереження військово-стратегічної переваги. А що люди більше не жили в постійному страху перед іноземним вторгненням, уряди могли вкладати кошти в медицину, соціальне забезпечення, освіту — набагато більше, аніж в армію. Наприклад, на охорону здоров’я уряди витрачали 10,5% бюджетних коштів – тобто у 1,6 раза більше, аніж на оборону.
Багатьох людей анітрохи не дивує, що бюджет охорони здоров’я у їхній країні значно перевищує оборонний. Але якщо ми сприйматимемо нову мирну епоху як щось само собою зрозуміле і не дбатимемо про її збереження, ми швидко її втратимо.
Нова мирна епоха стала можливою з трьох основних причин.
По-перше, технологічні зміни (й насамперед ядерна зброя) багаторазово збільшили ціну війни. Атомна бомба перетворила будь-який військовий конфлікт між державами на божевільний акт колективного самогубства. Тому після Хіросіми та Нагасакі великі держави перестали воювати одна з одною безпосередньо.
По-друге, зміни економіки значно знизили рентабельність війни. У минулому основним економічним ресурсом було матеріальне майно, яке можна було б захопити силою зброї. Коли Рим здобув перемогу над Карфагеном у Пунічних війнах, він розбагатів, розграбувавши поваленого суперника, продавши його мешканців у рабство, заволодівши срібними копальнями в Іспанії та пшеничними наділами в Північній Африці.
Проте останні десятиліття найважливішим економічним ресурсом стали наукові, технологічні та організаційні знання.
У Кремнієвій долині немає кремнієвих шахт. Такі компанії, як Microsoft і Google, заробляють трильйони не на тому, що знаходиться під землею, а на тому, що в головах інженерів і підприємців. Можна легко захопити срібну копальню, але оволодіти знаннями за допомогою військової сили неможливо. Така економічна реальність призвела до різкого зниження прибутковості військових захоплень.
Хоча війни за матеріальні ресурси все ще характерні для деяких регіонів світу (наприклад, для Близького Сходу), чудеса економічного процвітання після 1945 року стали можливими без перемог і завоювань.
У Другій світовій війні армії Німеччини, Японії та Італії були розбиті, ці країни беззастережно капітулювали, а їхні території значно скоротилися. Однак після війни держави, що програли у військовому відношенні, досягли небаченого економічного процвітання. Китайське економічне диво також було досягнуто без участі КНР у значних військових конфліктах після 1979 року.
Коли я писав ці рядки на початку листопада 2022 року, російські солдати грабували українське місто Херсон та відправляли на батьківщину килими та тостери, вкрадені з українських будинків.
Це не збагатить Росію і не компенсує громадянам цієї країни економічні витрати війни.
Але, як свідчить путінське вторгнення, одних лише технологічних та економічних змін виявилося недостатньо для створення нової мирної реальності.
Все ще є лідери, настільки безвідповідальні та сп’янілі від сили, що готові розпочати війну, навіть якщо вона руйнівна для їхньої економіки та ставить людство на межу ядерної катастрофи.
Тому третій важливий чинник, без якого неможливий новий мирний період, — культурний та інституційний.
Протягом тисячоліть у людських спільнотах переважала мілітаристська культура, яка бачила у війні щось неминуче і навіть величне.
Еліти Риму та Карфагена вважали військову славу найзначнішим досягненням у житті людини та ідеальним способом здобути гроші, владу та шану. З цим були згодні й великі поети Риму – Вергілій і Горацій, які оспівували воїнів, прославляли криваві битви, увічнювали імена жорстоких завойовників.
На відміну від них, автори нової мирної епохи використовували свій талант для викриття жахів війни, а політики прагнули залишити свій слід в історії, реформуючи систему охорони здоров’я, а не руйнуючи міста в чужій країні.
Лідери, що боялися ядерної війни, усвідомили економічні зміни та засвоїли нову антивоєнну культуру, побудували безпрецедентний світовий порядок, що дозволяв запобігати війнам і заохочував мирний розвиток.
Цей світовий порядок ґрунтувався на ліберальних ідеях, зокрема на тому, що всім однаково належать базові свободи, що жодна група людей не переважає над іншою і що всі люди поділяють спільні переживання, цінності та інтереси.
Ці ліберальні ідеї спонукали керівників держав уникати воєн та працювати спільно в ім’я загальнолюдських інтересів. Ліберальний світопорядок пов’язував віру в універсальні цінності з існуванням міжнародних інституцій, що стояли на варті миру.
Описаний світовий порядок був, зрозуміло, далеким від досконалості. Проте він значно покращив життя не лише у традиційних центрах західної цивілізації, у Великій Британії та США, але й у багатьох інших частинах світу – від Індії до Бразилії, від Польщі до Китаю.
Мир був вигідним для всіх. Від зростання торгівлі та інвестицій у виграші виявилися всі країни та континенти. Не лише Данія та Канада змогли перенаправити ресурси з виробництва танків на будівництво шкіл. Так само вчинили Нігерія та Індонезія.
Звичайно, можна написати цілі томи про вади ліберального світопорядку та злочини тих, хто його творив. Але нехай ті, хто піддає його нападкам, дадуть відповідь на одне просте запитання: чи існує у світовій історії хоча б одне десятиліття, в якому людство було в кращому становищі, ніж у другій декаді ХХІ століття?
Яке з них ви вважаєте "золотим десятиліттям"? Можливо, друге десятиліття XX століття – з його Першою світовою війною, більшовицькою революцією, расовою сегрегацією в США та найжорстокішим правлінням європейських імперій в Азії та Африці?
Можливо, ви маєте на увазі друге десятиліття XIX століття, коли досягли свого апогею наполеонівські війни, а російські та китайські селяни перебували на становищі рабів у своїй аристократії, коли британська Ост-Індська компанія завершила завоювання Індії, а рабство було законним у США, Бразилії та інших країнах?
А може, вам до душі друге десятиліття XVIII століття, коли світ розривали війни за іспанську спадщину, Велика Північна війна, війна за монгольську спадщину в Індії. Коли третина дітей помирала від голоду та хвороб, не досягнувши повноліття.
Нова мирна епоха була даром божим. Це було свідомим вибором людей, які вирішили збудувати світовий порядок, що функціонує. На жаль, дуже багато людей сприймали це як належне.
Можливо, вони вважали, що новий мирний період в історії людства зможе зберегтися за рахунок двох ключових факторів – технологічного прогресу та економічного розвитку. І тому знехтували третім – ліберальним світопорядком. В результаті цей фактор спочатку було проігноровано, а потім — атаковано.
Атака на ліберальну складову світопорядку розпочалася з боку таких режимів, як іранський та російський. Але цього було замало, щоб його похитнути.
Світовий порядок було підірвано тому, що від нього відвернулися і країни, які найбільше від нього виграли (Індія, Бразилія, Китай, Польща), і країни, які його створювали (насамперед Велика Британія та США). Брекзит і обрання Дональда Трампа на президентом США у 2016 році стали символом цього історичного розвороту.
Більшість із тих, хто прагнув зруйнувати ліберальний світопорядок, не думали про війну. Вони лише просували те, що їм здавалося національними інтересами своїх країн.
На жаль, у них не було альтернативних ідей, як керувати світом.
Вони піддавали нападкам віру в універсальні цінності та міжнародні інституції, не пояснюючи, що прийде їм на зміну.
Вони стверджували, що кожна держава має захищати свої священні традиції та розвивати свою унікальну ідентичність.
І те, й інше має цінність. Але як дуже різні країни уживатимуться одна з одною за відсутності універсальних загальнолюдських цінностей та працюючих міжнародних інститутів?
Противники світоустрою, що склався, не змогли дати виразну відповідь на це питання. Їм чомусь здавалося, що 200 країн світу зможуть якимось чином жити в гармонії одна з одною, а світ стане такою собі мережею ізольованих фортець, що підтримують дружні стосунки.
Проблема полягає в тому, що фортеці зазвичай не відрізняються особливою дружелюбністю. Будь-яка національна цитадель хоче трохи більше землі, безпеки та процвітання за рахунок сусідів.
Без домовленостей на основі універсальних цінностей і посередництва міжнародних інститутів фортеці, що конкурують, просто не в змозі дійти згоди про правила гри, які влаштовують всіх.
Ідея дружніх фортець від початку була рецептом глобальної катастрофи.
І вона справді вибухнула.
Епідемія коронавірусу показала, що без міждержавної взаємодії людство не може захистити себе від таких екзистенційних загроз, як віруси.
Коли Путін побачив, що пандемія ще більше підірвала міжнародну солідарність, він зрозумів, що настав слушний момент для остаточної ліквідації чинного світового порядку, і він наважився порушити найбільше табу нової мирної епохи.
Путін вважав, що у разі захоплення й анексії України деякі країни обурюватимуться, засуджуючи агресію, але ніхто не зробить проти нього практичних дій.
Дехто стверджує, що це Захід спровокував Путіна, що той був змушеним піти на цей крок, щоб запобігти західній агресії. Це безглузда пропаганда.
Абстрактні розмови про "західну загрозу" не можуть бути виправданням для руйнування цілої країни, руйнування її міст, зґвалтувань та тортур її громадян, заподіяння неймовірних страждань десяткам мільйонів чоловіків, жінок та дітей.
Нехай кожен, хто вважає, що Путін не мав іншого виходу, назве країну, яка, на його думку, збиралася вторгнутися до Росії в 2022 році.
Можливо, німці знову стояли на кордоні з Росією? Чи Наполеон повстав із труни і повів французьку армію на Москву, а Путін був змушеним увійти в Україну, щоб зупинити французів?
Чи потрібно нагадувати, що Путін фактично розпочав війну з Україною не 2022 року, а у 2014?
Путін готувався до вторгнення упродовж тривалого терміну.
Він не змирився з розпадом радянської імперії і ніколи не вважав Україну, Сакартвело та інші країни колишнього СРСР незалежними націями.
У той час як уряди в інших країнах витрачали на потреби оборони 6,5% свого бюджету, у Росії ці витрати були набагато вищими. Ми не знаємо точно цієї цифри, бо її засекречено, але, за різними оцінками, йдеться про 20%, а можливо — і понад 30%.
Якщо путінська авантюра увінчається успіхом, її результатом стане остаточна катастрофа світового порядку і кінець нової мирної епохи.
Диктатори в усьому світі зрозуміють, що можна знову вести загарбницькі війни, а демократіям доведеться мілітаризувати суспільство, аби захистити себе.
Ми вже спостерігаємо, як російська агресія змусила такі країни, як Німеччина, значно збільшити оборонний бюджет, а в таких країнах, як Швеція, знову вводять військову службу.
Гроші, які мають отримати вчителі, медсестри та соціальні працівники, буде витрачено на танки, ракети та кібербезпеку. 18-річних громадян у всьому світі забиратимуть до армії. І весь світ буде схожим на Росію – країну з роздутою армією та лікарнями, що розвалюються. У результаті світ скотиться в новий період воєн, злиднів та хвороб.
Ось чому напад Росії на Україну є поворотним моментом в історії людства. Саме тому погляди всього світу прикуто до України.
Уявіть сценку зі шкільного життя. Громила напав на слабшого хлопчика. Діти уважно спостерігають за тим, що буде далі. Якщо перший досягне свого, кожен школяр знатиме, що така нова норма. Хулігани зможуть безбоязно бити слабких, а тим, хто хоче захистити себе, доведеться наростити м’язи. З іншого боку, якщо хулігана буде затримано і покарано, його дії не змінять стару норму, а, навпаки, зміцнять її. Це стане уроком для кожного: так чинити не можна.
Який із двох сценаріїв буде реалізовано? На щастя, попри всі військові приготування, Путін виявився не готовим до одного, але важливого фактора, що має критичне значення, – неймовірної мужності українського народу.
Хуліган помилився у виборі потенційної жертви. Українці не лише змогли зупинити російський військовий каток, а й відкинули агресорів назад серією перемог у Києві, Харкові та Херсоні.
Однак Путін поки що відмовляється визнавати свою помилку і реагує на поразку з наростаючою жорстокістю. Виявивши, що його армія не здатна перемогти українських солдатів на фронті, Путін намагається вбивати холодом мирних українських громадян у тилу.
Доля цієї війни все ще висить на волосині – як і доля нової мирної доби.
Історії не властивий детермінізм. Після закінчення холодної війни багатьом здавалося, що мир є неминучим. І навіть якщо відмовитися від сформованого світоустрою, новому мирному життю ніщо не загрожує.
Після вторгнення Росії в Україну деякі люди впали в іншу крайність. Вони стверджують, що мир завжди був ілюзорним, що війна – це некерована стихія, а єдиний вибір, який стоїть перед людиною, – стати або хижаком або здобиччю.
Обидві позиції є помилковими. Війна та мир – це вибір, а не доля.
Війни ведуть люди, а не сліпі сили природи. А люди можуть не лише воювати, а й укладати мир.
Однак мир – це неодноразовий вибір. Це довготривалі зусилля щодо захисту норм та універсальних цінностей, а також формування інститутів міжнародної співпраці.
Відновлення світового порядку не означає повернення до старої системи, що розвалилася в останні роки.
У рамках нового і кращого, ніж колишній, світопорядку важливу роль треба відвести незахідним державам, які бажають стати його частиною. Треба також з особливою повагою поставитися до прихильності людей до національних інтересів своїх країн.
Багато в чому нинішній світовий порядок зруйнувався під тиском популістських сил, які стверджували, що ідея глобальної співпраці суперечить відданості людини своїй нації.
Політики-популісти переконували людей, що якщо вони лояльні до своєї країни, то вони мають бути проти міжнародних інститутів та взаємодії на глобальному рівні.
Проте між патріотизмом та глобалізмом немає жодних протиріч, бо патріотизм – це не ненависть до іноземців. Патріотизм – це любов до співвітчизників у своїй країні. У XXI столітті немає іншого способу захистити співітчизників від воєн, епідемій та екологічних лих, окрім співпраці з іноземцями.
