Фаріонівський онук зі своїми кулачками так сколихнув громадськість, що вже тиждень читаю у стрічці про те, як на заході України ображають російськомовних дітей, а на сході — навпаки, україномовних.
Але цей кейс, насправді, взагалі не про мову. Він про те, що в українських дитсадках та школах булінг — то норма. Настільки норма, що в обговоренні цього випадку усі звернули увагу лише на те, якою мовою говорять хлопчики, а не на те, що один б'є іншого, а виховательки не втручаються.
Це серйозна системна проблема радянського виховання та освіти, яку, на жаль, за 30 років ми так і не подолали. Українських педагогів не навчили так працювати з дітьми, аби створити дружнє та приємне для всіх середовище.
Я часто зараз читаю історії своїх знайомих, які виїхали з дітьми за кордон, і не втомлююсь дивуватись. В однієї син — складна дитина, як у нас кажуть, в Києві перебивався з двійки на трійку. В Англії захопився біологією і шахами, записався в якийсь музичний гурток, хлопець почав гарно вчитись, у нього вперше за 10 років з'явились друзі.
В іншої — дитина з діагнозом, розлад аутичного спектру, малого виперли з усіх можливих шкіл. У Польщі нормально вчиться — не блискуче, але й не гірше за інших переселенців. Обидві мами, звісно, вже забрали дітей з української школи. Вони взагалі навряд чи тепер повернуться колись.
Садок і школа — це перший великий соціум, у який потрапляє людина. В Україні перебування в цьому соціумі — це досвід постійного приниження. Якщо тебе не цькують за мову, то цькуватимуть за те, що ти товстий/худий, в окулярах/шульга, надто добре вчишся/дуже погано вчишся. Дитячий соціум сам по собі — це зграя мавпенят. Така людська природа — ми збиваємося в зграї та нападаємо на слабших. Виправити це може лише виховання.
Але вчительки та виховательки, замість того, щоб розрулювати дитячі конфлікти, самі часто їх ініціюють. Батьки не здали на штори — вчителька лає дитину перед усім класом. Погано написав диктант — знову ж таки вчителька перед усіма тебе висміює.
Я не часто маю досвід спілкування з дитячими "учрєждєніями" (не повертається язик назвати їх інакше), але ці поодинокі випадки завжди справляють глибоке враження. Одного разу подруга попросила мене відвести її дітей до садочка. Я спілкувалася з вихователькою хвилин 5, і за цей час була вилаяна, бо:
ми зарано прийшли;
діти погано вдягнені;
я досі нічого не знаю про "Свято осені", яке буде аж через тиждень, а мала б готуватися разом з дітьми та їх мамою;
діти не змогли сказати, ким я їм доводюсь ( та ніким взагалі-то, просто провела до садка).
Діти теж були вилаяні вже не пам'ятаю за що — здається, вони заголосно сміялись, чи щось таке. Я пішла на роботу у стані глибокого усвідомлення своєї повної нікчемності. Але я до обіду вже відійшла, а діти там цілий день, щодня.
З цим серйозно треба щось робити. Може, зараз найкращий час, поки діти вчаться онлайн і не ходять у садочки, провести вихователькам і вчителькам якісь курси з протидії булінгу. Бо інакше, як казав Черчилль, навіщо ми взагалі воюємо.
