Недавно мені зателефонував мій товариш Сергій Поярков, щоб дещо уточнити з якогось мого більшого тексту й нагадав про одну важливу річ: якщо я використовую певні факти, терміни чи найменування, то це не конче загальновідомі речі. Для когось виникають питання, хто ховається під "славним" титулом "головна медіа-хвойда", для багатьох не зовсім зрозуміла її ж фраза та весь захований у ній цинізм про "Томос на хліб не намажеш". А ще ж я колись трохи грався в доморощеного науковця-психолога та настворював власних термінів, синдромів і їх визначень. Сам я про них часто говорю, але зрозуміти суть можуть лише ті, хто якраз ці пояснення від мене чули й читали. От і в минулому тексті я всунув "пост-Потсдамський синдром"... Каюсь і виправляюся, це якраз те, що необхідно зразу пояснювати.
Отже, пост-Потсдамський синдром - це мій власний термін, який я застосував у зовсім інших обставинах на якійсь конференції купу років назад. І навіть не думав, що він стане актуальним для моєї рідної країни. Це небажання надавати преференції, статус переможця, вигоди від підтримки для країн, влада яких відмовляється сприймати цінності демократичного світу. Для розуміння спершу коротке історичне пояснення. До другої світової сформувалися ряд авторитарних фашистсько-нацистських режимів: Німеччина, СРСР, Японія, Італія, Іспанія, Угорщина... Другу світову пережили тільки два з них. Франко уник приєднання до воєнних авантюр, не скоїв злочинів геноциду, врятував Іспанію від комуністичного пекла та розколу й з часом привів до процвітання й демократії.
СРСР, навпаки, не лише вів класичну нацистську внутрішню, але й аналогічну зовнішню політику. І право на це отримав завдяки випадковій ситуації, коли спільно з гітлером сталін встиг загарбати лише частину країн, а потім через взаємну недовіру гітлерівська Німеччина першою атакувала СРСР, хоча могли й разом сформувати четвірний союз: Німеччина, СРСР, Італія, Японія проти західного світу. Цьому зашкодила тільки участь Союзу у війні в Іспанії проти підтримуваного гітлером Франко. Тоді б після падіння фашизму-нацизму у світі москва отримала б такий же статус, що й Німеччина. Але доля склалася інакше, терорист сталін став партнером вільного світу, отримав вирішальну західну допомогу. Оскільки не жалів життя своїх солдатів, то зіграв значну роль у перемозі над Німеччиною, а пізніше і Японією.
Автоматично сталінський нацистський режим посів місце за столом "переможців нацизму" та внаслідок Ялтинської, Тегеранської й Потсдамської конференцій формував повоєнний уклад у світі, хоча продовжував використовувати ті самі практики, які його споріднювали з гітлерівським: загарбання чужих територій, концтабори, геноциди проти цілих народів. Це і стало найбільшою повоєнною трагедією умовного Потсдама та всього цивілізованого світу. Бо один з двох найзлочинніших нацистських режимів не лише зберігся, але й отримав статус переможця й особливі права диктувати свою волю світові.
Термін я ще в нульових запропонував для будь-яких подібних ситуацій, коли негідний авторитарний, корупційний режим, ставши партнером вільних країн, може отримати суттєві й небезпечні преференції від такого статусу. Ішлося в той час про певні казуси в Латинській Америці. Властиво, усвідомлення неприйнятності Потсдамського синдрому почало працювати десь від часів переродження панамського лідера Мануеля Нор'єги, якого довго толерували, як союзника США (за аналогією із Самосою: "Так, він сучий син, але це наш сучий син"), але врешті його злочинні замашки стали занадто дорого коштувати репутації та інтересам Америки.
Десь із тих років я й виводив оту свою тезу про пост-Потсдамський синдром. Тобто, неприйняття в західних елітах толерування, підтримки й забезпечення успіху та перемог для режимів, які відмовляються сповідувати спільні демократичні цінності. Навіть, якщо в цьому і є певний геополітичний інтерес.
Тепер коротко до України. У нас зіштовхнулися два важливі для цивілізованого світу чинники: геополітична й моральна доцільність підтримки України на противагу найцинічнішому цивілізаційному ворогу - терористичній рашистській імперії з одного боку та корумпованість, автократичність і злочинність режиму, який просить підтримки в цивілізованого людства, але демонстративно відкидає всі притаманні нормальному світу цінності. А сам Зеленський усе більше нагадує Нор'єгу, про долю якого нагадувати зайве.
На нашу користь колосальний моральний розрив між владою та ЗСУ й народом, які, власне, й борються проти ворога, дикі злочини окупанта, подальші загрози від нього решті світу. Проти нас (світ цинічний і жорстокий!) - переконаність багатьох новітніх західних політиків, що підтримка подібних режимів ні до чого доброго не призведе. Відразу зазначу: я не згоден з цим принципом і за максимальну допомогу Україні. Натомість, США мають інші дуже дієві методи: арешти рахунків, санкції проти оточення, погроза зливу компрометуючої інформації. Але, на жаль, так думають не всі. Це й вилазить боком Україні.
А пост-Потсдамський синдром - це небажання винагородити режим (фактично й країну) статусом повноправного переможця. Оскільки війну наш народ веде самостійно, лише за гроші й озброєннями західного світу, то реалізувати щось подібне вкрай трудно. Але Джо Байден саме таку тактику й демонструє: дозування допомоги, не надання таких ресурсів, які б дали змогу швидко здолати ворога, але й не допустять перемоги агресора. Оце "капання" й розтягування війни на роки призведе до одночасного руйнування двох країн: агресора та його жертви. Чи це справедливо? Ні. Чи ефективно? Вважаю, що ні. Є інші методи, але Байден сповідує принцип колективної відповідальності народу за свій вибір, а Зеленський відмовляється сприймати натяки й навіть відверті вимоги. У нього та його оточення від війни нічого не втрачається. Зате мають гарантію продовження своєї влади. От кому точно не вигідна швидка перемога... зате в програші всі ми. Нам потрібна лише максимальна допомога, швидка перемога та цивілізаційний західний вибір, що явно не вписується в інтереси укрсучвлади.
