Колись прочитав у романі, вже не пам’ятаю, в якому.
Один канадський мандрівник вирішив перетнути Великий Дикий Ліс. Узяв із собою провідника — старого індіанця. Йшли вони довго і вийшли на крутий берег бурхливої гірської ріки.
Старий індіанець сів на березі й неквапливо запалив люльку.
- Що будемо робити?- спитав мандрівник.
- Чекатимемо, доки спаде вода...
- І довго?
- Десь з місяць...
- Так довго! А десь вище є брід?
- Є...
- І далеко?
- 15 днів туди і потім 15 днів назад протилежним берегом.
- Ну, то йдемо хутчіш!
-Навіщо? Там нема шляху, самі каміння й буреломи. Тільки знесилимося, а попереду ще довгий шлях.
- То що, отак сидіти й просто чекати?
-Чому “просто чекати”... Зараз курінь змайструємо, риби наловимо, вогнище розпалимо. Завтра якусь дичину вполюємо. Буде час помилуватися сходом сонця й подумати про вічне. Місяць промине як день. Чекати — це теж жити!...
...Колись я був молодий і нетерплячий. Чекати й наздоганяти — гіршого не було. Чим сидіти на місці, легше перебувати в якомусь русі, навіть якщо це не мало особливого сенсу.
Але з роками зрозумів: години, місяці й роки очікувань для чогось таки нам даються...
