Конфлікт Україна-Польща здолав всі межі пристойності. Й посміховиськом тут виглядають геть не поляки, а ми.
Першого ляпасу від Польщі Україна отримала ще у квітні. Нагадаю: спочатку відбувся епічний візит Зеленського в Польщу: виступ лідерів країн перед натовпом на площі, запевнення на весь світ у вічній дружбі і майбутньому знищенні кордонів між братніми країнами… Ось повідомлення за підсумками візиту Зеленського: «… президент України повідомив, що Київ і Варшава владнали суперечку через експорт українського зерна». А за десять днів потому Польща заборонила не лише експорт, а й транзит української сільгосппродукції…
Напрошувався висновок: з боку України нічого не було зроблено окрім гучних заяв, які так лічать колишньому артистові на президентській посаді.
Втім, це був не перший й не останній конфлікт, спричинений неоковирними діями нашої дипломатії й усієї державної машини. Згадаймо брутальні вислови посла в Німеччині Мельника на адресу лідера найпотужнішої держави Європи, ганебну поведінку щодо Великобританії й хамські репліки Зеленського у відповідь на заперечення: «Британія – не Амазон».
Подяка партнерам з боку українців й української влади с того часу перетворилася на мем в стилі «95 кварталу», який старанно практикують всі: політики, чиновники, телеведучі.
Апогеєм цього рафінованого рагульства на найвищому рівні стали босяцькі наїзди нашої влади на польських колег геть до погроз звернутися до суду й розпочати торгівельну війну із забороною ввезення польських овочів та фруктів в нашу країну. У відповідь на весь світ поляки порівняли нас із тим, хто невдовзі піде на дно, зірвано зустріч двох президентів у Нью-Йорку з ініціативи польської сторони, а європейські експерти почали натякати, що проблема постачання українського збіжжя в Центральну Європу не вирішувалась й не вирішена, й головна причина тут – в «особистих інтересах вузьких груп українського бізнесу». Отакої! Я не є фахівцем ані а агробізнесі, ані в міжнародних відносинах. Але подібна риторика в час, коли наш президент зустрічається з Байденом, виступає з трибуни ООН не може не порадувати москву й не нашкодити нашій державі.
Мене ж, як пересічного громадянина цікавить єдине запитання: чому протягом року проблема постачання української сільгосппродукції на польський ринок за демпінговими цінами не лише не вирішена, а й загострюється? Проблема грандіозна для поляків: наш експорт зрі протягом року у 54 рази (!), на межі банкрутства сотні тисяч польських фермерів. Чому відповіддю на очевидну проблему стало агресивне рагульство наших керманичів? Хтось мені пояснить хто ухвалював рішення податися до суду на Польщу – країну, з якою ми сусідуємо, яка прийняла мільйони наших жінок та дітей, витрачає на це мільярди євро своїх платників податків, надає нам зброю, гуманітарку й ще багато чого.
Наші очільники не розуміли, що подібні кроки не покращать ставлення поляків до українців? Вони не розуміли, що їхнє рогульство відіб’ється на становищі наших біженців? Чому взагалі українська дипломатія нині більше схожа на поведінку домогосподарок на комунальній кухні? Хто за це відповість врешті-решт?! Логічним було б негайно звільнити міністра іноземних справ й отримати найширші пояснення з боку Банкової в медіа та в щоденних «відосиках» президента. Але досі безглуздий телемарафон не приділяв уваги цьому конфлікту. Й ніхто не аналізував які це «вузькі групи українського бізнесу», що скористалися конфліктною ситуацією.
Втім, проблема, як на мене, не у цих бізнес-групах, а в якості наших керманичів, яких ми привели до влади. Коли складну й велику країну отримує в управління шоумен з командою режисерів, телепродюсерів й весільних фотографів, все летить шкереберть. Одразу після перемоги новоспечений лідер опікується ідеєю переносу будівлі своєї адміністрації, оголошує висадку мільярду дерев, будівництво нового університету свого імені на території заповідної зони, асфальтує, запрошує на шашлики… Й раптом для нього розпочинається війна, якої він аж ніяк не очікував, бо ж слід «просто припинити стріляти», країна втрачає величезні території, бо їх нема кому захищати, президент щодня витрачає годину у фітнес-залі, аби гарно виглядати у мілітарі-стайлі на міжнародних майданчиках, а його дружина бере участь у гламурних фотосесіях на тлі поневічної «Мрії». Й в якості фінального акорду – ганебні систематичні провали нашої дипломатії, яку радше назвемо офіційним бикуванням.
Втім, є й досягнення, особливо на ниві законотворчості: представники «зеленої більшості» в парламенті продукують законопроекти не менш корисні аніж асфальтування країни перед початком війни й заміна майже нової бруківки на Хрещатику на ще новішу. Скажімо, у наших зеків з’явився шанс долучитися до електрифікації країни, виробляючи енергію на велотренажерах. Оце державницький підхід!
Найсумніше те, що за все це платитиме кожен українець: ті, що залишились й ті, що виїхали на Захід. А ще платитимуть наші воїни, в яких напевно ж не побільшає зброї та набоїв після регулярних скандалів, які стали фірмовим стилем української дипломатії. Завдяки цьому ми отримали «другий фронт» - тепер вже із нашими партнерами.
Спостерігаючи за цим безладом починаєш замислюватись: а отой - перший фронт, який став несподіванкою для команди Зе – він був так саме неминучим як і торгівельна війна з Польщею?.. Чи за достатніх дипломатичних зусиль, своєчасного приведення війська до стану боєвої готовності, вишколу загонів тероборони та інших заходів не можна було утримати озвірілого кремлівського діда від мрії про український бліцкриг? Чи Зе кортіло зіграти свою головну роль лідера воюючої країни, «який не втік» замість не дуже яскравої ролі політика, що передусім думає про долю народу, а не про те, як він виглядатиме на екранах й трибунах?..
