Маршрутка заповнена. Не те, щоб зовсім, але "сидячі" місця всі зайняті. Обличчя у когось зосереджені, а у когось замріяні - хоча бути замріяним зараз, в ці часи, найкраще виходить, може, лише у підлітків, які думають про перше кохання.
"Аби він мене поцілував... Цікаво, він вміє?"
Ну, може ще у когось, хто зміг віднайти баланс між війною й необхідністю не зламатися. Бо коли ти зламаний - то напевно вже не мрієш. Ні про що.
Водій зробив музику голосніше. Огидний російський шансон, який так органічно заповнював колись український простір. Зараз він заважав дихати. Оксана аж потягнулася до шиї, наче хотіла розстібнути гудзик, якого й не було - натомість просто схопила себе тонкими пальцями за комір, стиснула його нервово.
Ще дві зупинки - і вона на районі. Але як ці дві зупинки витримати?
Піднялася, чипляючись за сидіння, дісталася водія.
- Вимкніть, - голос прозвучав тихо, з хрипами, наче щось заважало говорити.
Він побачив її краєм ока:
- Що таке?.. Зупинки посередині немає!
- Вимкніть.
- Що?! - прикрутив гучність, щоб почути її.
- Кажу, вимкніть.
Хрипатий голос російського виконавця пропікав до кісток, змушуючи Оксану напружитися. Маршрутка хиталася, підскакувала на ямах. Вона міцніше схопилася за поручень.
- А що таке? Я вас везу - їдьте собі на здоров'я.
Жодного розуміння.
Напружені та замислені обличчя в салоні маршрутки не реагували. Може, не усвідомлювали. Може, не вміли себе захищати. Може, було байдуже. Може, не чули, про що Оксана розмовляла з водієм... Купа припущень, але зовсім не виправдань. Оте замріяне "якби він мене поцілував" - та воно ще боїться сперечатися з дорослим бидлом. Оте заклопотане, з купою зморщок на обличчі - воно напевно згадує, скільки зараз грошей витратило на цьогорічний, м...ть його, борщовий набір. Оте, що в навушниках - не чує взагалі. Оте, що зосереджене - зосередилось на власному виживанні.
А, ні, ось хтось подав голос. І ще один:
- Вимкни це лайно, покидьок!!
"Ого," - подумала Оксана. Ще дві зупинки. Ще тільки дві, або вийти на наступній, бо ж зараз почнеться...
... Вони слухали таку саму пісню, що ось грала в салоні маршрутки, поки гвалтували її. Побита, поранена, з цівкою крові, що стікала з розсіченої ударом губи, вона вже не мала сил відбиватися, і просто в якомусь дурмані чула вже звідкись здалеку цей клятий російський шансон... Вона забуде їх спотворені брудною хтивістю морди, забуде їх голоси, але не зможе забути цей огидний шансон, що супроводжував той жах в її житті. Потім вони кинули її, впевнені, що помирати. Росіяни взагалі впевнені - у безкарності, у власній "величі", у своїй перевазі...
Вимкнув. Але вона вийшла на наступній. Йшла, не замислена, не заклопотана, не замріяна - просто йшла, намагаючись вкотре витягти себе наче з багнюки, в яку вступила. Тіло відмити завжди легше, ніж відмити душу, але скільки би це не зайняло часу - це зробити треба.
Бо колись варто таки почати й мріяти...
